Про їхні зворушливі стосунки ходили легенди. Він — режисер, вона — музикант, разом — єдине ціле, разом — виняток із правила, яке гласить, що люди творчих професій під одним дахом уживаються вкрай проблематично. Олена Вериківська та Едуард Митницький мали кілька десятків років щасливого шлюбу, і разом із тим кожен з них зробив справді блискучу кар'єру. А коли у 2004-му вона відійшла у Вічність, він ... наче покохав її ще палкіше. Підтримував стосунки з її учнями (Олена Михайлівна викладала в музичному училищі імені Глієра), слідкував за перебігом конкурсу молодих піаністів імені Вериківської... А нещодавно Едуард Маркович (у співавторстві з О. Непосєдовою) презентував книгу спогадів «Леля» — Лелею Олену Михайлівну називали рідні і друзі. Жодним чином не монополізуючи пам'ять про свою дружину, режисер запрошує до спогадів усіх, хто знав Олену Михайлівну. У цій книзі — спогади музикантів Жанни Колодуб, Олега Тимошенка, Михайла Чембержі, актора Володимира Горянського, режисера Олексія Лісовця... Людей дуже різних, які по-різному знали Олену Михайлівну. Хтось спілкувався з нею лише мить, і ця мить закарбувалася, на відміну від сотень тисяч інших миттєвостей. Комусь пощастило через неї по-новому пізнати вже знайомих людей: Володимир Горянський згадує, як гостював у цієї сім'ї і був вражений тим, як вимогливий та грізний Митницький ставав поряд iз нею таким домашнім-предомашнім, слухняно снідаючи вівсянкою. «Для мене Олена Михайлівна завжди залишалася жінкою, — захоплюється Вериківською режисер Ірина Молостова. — Талант — зберегти себе жінкою. Завжди підтягнута, елегантна, тендітна. Уже здалеку — смак! Чуття! Ви перемогли всіх жінок, героїнь Едуарда Марковича, про яких він ставив вистави. У вас чоловік, який говорить про вас такі слова! Ви — глядач №1 театру драми і комедії. Ви повинні бути щасливою».
У книзі вміщено і кілька праць самої Олени Михайлівни: статей-спогадів (про батька, Михайла Вериківського, про Костя Герасименка), наукових робіт («Особливості фортепіанних творів М. І. Вериківського», «Головні проблеми сучасного уроку», «Музичне виховання та деякі питання дитячої психології»). Про свою колегу згадують викладачі музичного училища імені Глієра, її численні учні наввипередки розповідають про те, як вдячні вони своєму педагогові і як вдячні долі за те, що пощастило вчитися саме в Олени Михайлівни... Але найщемніші слова цієї книги належать, звісно, Едуарду Марковичу. «Вдень мені вдалося умовити лікарів і вони дозволили зайти в реанімацію, глянути на дружину. Вона ... навіть намагалася мене підбадьорити, розпитувала , як справи вдома, в театрі, в училищі. Це була наша остання зустріч, вночі її не стало. Ви знаєте, можливо тому, що дружина померла не вдома, у мене якесь дивне відчуття, що Леля просто затрималася на уроці зі своїми учнями...»
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
