В українській Верховній Раді — майже як на іспанській кориді. (Фото РЕЙТЕР.)
«Та навіщо папір переводити — ми ж його все одно приймемо!». Так, подейкують, один із лідерів правлячої коаліції, соціаліст Цушко, прокоментував переживання депутатів, які непокоїлися, що вчасно не отримають до першого читання законопроект про бюджет, оскільки його не встигли роздрукувати. А й справді, під час перегляду засідань Верховної Ради нерідко складається враження, що всі нечлени «антикризової» більшості можуть вийти. Їхня присутність у залі лише відволікає «більшовиків» на порожні балачки, анітрохи їм не потрібні. Адже однаково необхідні для ухвалення питань порядку денного 226 голосів у них стабільні й непорушні, голосування розплановані заздалегідь, і можна не сумніватися: якщо коаліція вважає, що такий-то законопроект треба підтримати, вона це зробить незалежно від результатів обговорення. Ну і навпаки, звісно.
Здавалося б, нічого парадоксального в цьому немає — більшість на те й більшість, щоб мати перевагу над меншістю. Чому ж тоді не полишає неприємне враження, ніби раніше, навіть за часів кучмівської більшості, сформованої на Банковій силою грошей і погроз, демократії в парламенті було більше? Траплялися ж тоді такі дива, коли поданий Президентом Кучмою законопроект міг залишитися без підтримки, а пропозиція гнаної й дискримінованої опозиції набирала 226 і навіть значно більше голосів. Чи то президентська влада «а ля сильний Кучма» була слабшою за владу «а ля сильний Прем'єр Янукович», чи то «помаранчево-малинова» опозиція «дореволюційного» зразка була настільки сильнішою за нинішній БЮТ і «невловиму» «Нашу Україну»...
Утім копатися в минулому — справа невдячна (звісно, не для тих, хто прагне навчитися на власних помилках), тут би хоч у теперішній ситуації розібратися. А ситуація така: у Верховній Раді панує «всепарламентська» образа. Яка частину ВР роз'єднує, але декого й об'єднує. БЮТ і «Наша Україна» ображені одне на одного за взаємні виборчі обливання брудом, тривале невизначення зі статусом, звільнення Юлі тощо. Натомість ці сили єднає спільна образа на соціалістів, які «кинули» їх із формуванням «демократичної» коаліції, а також образа (чи, швидше, злість) на «антикризову» коаліцію. Такої наруги, як за її часів, над правами опозиції не чинилося ще ніколи, переконані представники нинішньої меншості.
Більшість також ображена і, можливо, значно більше. Хвилини спілкування із найпомітнішими її представниками досить, аби збагнути: Майдану, який «засадив» за грати учасників сіверськодонецького з'їзду депутатів, «повісив на хрещатицьких каштанах» Кушнарьова—Щербаня—Бакая, навічно приліпив до Ківалова прізвисько «Підрахуй» і обізвав Януковича «зеком-проффесором», вони своїм опонентам не простять. Можна б сказати, що нікому їхнє прощення й не потрібне, але є одна маленька неприємність. Якщо опозиція свою образу може висловлювати хіба що гучно скрегочучи зубами й, у кращому випадку, розкриваючи народові, «хто є ху», то більшість має можливість мститися і на законодавчому рівні, включно з такими аж ніяк не дрібними капостями, як коригування зовнішнього курсу України, мовної політики тощо, і на рівні локально парламентському. Наприклад, до сліз зворушує голосування, а точніше, неголосування «більшовиків» за такі, здавалося б, банальні питання, як входження ново- і навіть уже досить «старо»-обраних депутатів від БЮТ і «Нашої України» до комітетів. Уже й голова профільного комітету Єфремов (до речі, «регіонал») доповів, що всі квоти витримані й можна без докорів сумління дозволити опозиційним колегам працювати, і спікер Мороз висловив здивування впертістю соратників по коаліції, а вони не голосують, і квит. Чому?
«Треба повернутися до витоків. Коли були найперші голосування по таких переходах, опозиція зайняла войовничу позицію, не проголосувавши за переходи наших депутатів», — щиро (до речі, ця якість у спілкуванні з журналістами йому взагалі притаманна) пояснює один із лідерів фракції Партії регіонів Євген Кушнарьов. Очевидно, йдеться про, зокрема, спробу знаменитого акордеоніста Яна Табачника перейти з Комітету з питань культури (нібито через протиріччя із його головою Володимиром Яворівським) до Комітету боротьби з організованою злочинністю, яке опозиція таки й справді дружно не підтримувала. Однак на уточнююче запитання, чи є це дрібною помстою з боку «більшовиків», пан Кушнарьов дає негативну відповідь: «Я б не називав це так гучно — це просто природна реакція. Мовляв, хлопці, якщо ви не хочете в цих питаннях працювати з нами дружно, то, вибачте, без нас ви нічого не вирішите. А ми свої питання вирішимо (й без вас)».
Опозиція, однак, дотримується з цього приводу іншої думки. «Меншовики» переконані, що незалежно від того, який саме законопроект вони вносять, «коаліціонери» його не підтримають за визначенням. «Нашоукраїнець» Володимир Стретович навіть назвав цю тенденцію «синдромом бика» — як цей представник великої рогатої худоби кидається на червоне, так «антикризовики» реагують на прізвища нардепів із «НУ» і БЮТ.
«Коли під законопроектом значиться прізвище когось із Блоку Тимошенко, то незалежно від того, про що йдеться, корисний той закон для держави чи ні, зрештою, якщо це навіть вигідно антикризовій коаліції — вона все одно за цей проект не проголосує. Це вже інстинкт — інстинкт парламентського нігілізму. Спрацьовує на прізвище опозиційного автора законопроекту. І це лише підкреслює недолугість, безкультур'я і недалекоглядність коаліції», — не сумнівається й політолог та парламентарій за списком БЮТ Володимир Полохало. Ба навіть стверджує: «Якщо говорити про ставлення більшості до опозиції, Україна сьогодні є класичною авторитарною країною. Влада не пройшла тест на сприйняття самого факту опозиції.
І лише її чисельність і підтримка в народі, яка майже дорівнює рейтингу Партії регіонів, змушує рахуватися з меншістю. Тут, очевидно, ще доклали руку й радники з Російської Федерації, де опозиції ні парламентської, ні позапарламентської давно не існує, де є тільки так звана «керована демократія» і кероване громадянське суспільство.
А в Україні опозиція сьогодні має величезний ресурс підтримки, і це поки що утримує більшість вiд відверто диктаторських дій».
«Якби я, скажімо, вніс до Верховної Ради законопроект, у якому б стверджувалося, що, умовно кажучи, прізвище Євгена Петровича Кушнарьова є саме Кушнарьов, «антикризова» коаліція, думаю, за це б не проголосувала, — обурюється інший БЮТівець, Володимир Яворівський. — Це вже тупість якась, настав той момент, коли люди одне одного вже не чують і не хочуть чути, коли голосування відбувається «на кілограми» — скопом, бездумно. Встає Чечетов і махає рукою — мовляв, голосуємо «за». Я йому іноді кричу, щоб змінив руку, бо в іншій дистрофія буде. І всі монотонно голосують так, як їм показали, не замислюючись над тим, про що саме йдеться. Це дуже сумно, але парламентаризм як такий сьогодні зійшов з українського політичного поля. Це найбільше мене гнітить — тупість, одновимірність і командний стиль більшості. Було б набагато краще, якби всередині, скажімо, фракції Партії регіонів були різні думки, позиції. Тоді б можна було сказати, що це дійсно реальна політична сила, з якою можна боротися на виборах. А сьогодні ми, даруйте, змушені рятуватися, а не боротися».
«Антикризовики» навпаки, вважають, що нічого сумного чи тим паче неправильного тут немає — посиленому конституційною реформою парламенту «разброд і шатанія» ні до чого, все має бути чітко і ясно: більшість завжди має рацію, опозиція завжди у програші. «Опозиція повинна розуміти, що вона ніколи не диктуватиме свою волю більшості. Це суперечить будь-якій логіці роботи будь-якого органу. Ще Джеферсон, один із творців американської Конституції, казав, що права опозиції треба поважати, але вона ніколи не повинна бути перешкодою в роботі більшості», — наголошує Кушнарьов.
Із версією опозиціонерів про якісь «синдроми бика» чи «інстинкти нігілізму» представники правлячої коаліції не погоджуються категорично. І слушно пояснюють, що їм як більшості «сам Бог велів» голосувати за «свої» проекти й «різати» «меншовицькі». «Я не думаю, що звинувачення про якусь дискримінацію мають серйозну основу — це, швидше, суб'єктивні відчуття самої опозиції, — каже Євген Кушнарьов. — Але треба розуміти, що ми як антикризова коаліція взяли на себе політичну відповідальність за те, що діється у країні. Ми створили уряд і, безперечно, зацікавлені в законодавчому забезпеченні діяльності нашого уряду. Опозиція ж зацікавлена у зворотному: логіка її дій — чим гірше, тим краще. Тому запропоновані нею законопроекти зазвичай містять норми, які фактично є гальмом роботи уряду. Погодьтеся, з політичної точки зору було б цілковитою нісенітницею, якби ми підтримували опозицію в її бажанні завадити роботі нашого Кабміну. Сьогодні ми при владі, ми проводимо свою політику, а ви нас критикуєте. Завтра при владі будете ви — і ми поміняємось місцями. Це нормально».
«Регіонали» як представники найбільшої фракції й коаліції, й парламенту загалом, обурюються, коли опозиціонери щось говорять про авторитаризм, зокрема в їхній фракції. Бо те, що є, вони щиро вважають не «диктатом», а необхідною і навіть позитивною дисципліною. «Така постановка питання смішна за визначенням, — справді сміється у відповідь на запитання про «дискримінацію опозиції» молодий за стажем законодавця депутат-«регіонал» Вадим Колесніченко. — Запевняю вас, ні з ким із тих, хто сьогодні називає себе опозицією (пан Колесніченко переконаний, що поки цей термін не прописаний законодавчо, опозиції у нас не існує — є парламентська меншість. — Авт.), у нас немає конфліктів, а тільки нормальні цивілізовані стосунки. Доповідаю: ніколи такого не було, щоб навмисне «провалювали» законопроекти, внесені представниками меншості».
За словами Колесніченка, питання стоїть інакше: «Законопроект або відповідає програмним цілям антикризової коаліції, які ми, підписуючи кожен персонально угоду про створення коаліції, заявили або ні. Якщо відповідає — то ми, звісно, за нього проголосуємо. Якщо ж на розгляд парламенту хай навіть членом Партії регіонів вноситься законопроект, який суперечить нормам і цілям, прописаним у договорі про створенні антикризової коаліції, ми, природно, голосувати за нього не будемо».
При цьому навіть не стоїть питання, що робити в тому випадку, якщо депутат особисто вважає законопроект дуже правильним і потрібним державі, але цілям коаліції цей документ не відповідає. «На момент голосування індивідуальності в депутата вже немає, — пояснює «регіонал». — Кожен проект закону ми спочатку розглядаємо й обговорюємо на засіданні фракції, де кожен може висловити свою думку і її відстоювати. Потім визначаємося голосуванням фракції, чи підтримаємо цей закон у залі. Далі питання виноситься на засідання коаліції. І те рішення, яке ухвалила коаліція, є остаточним — незалежно від того, подобається мені це чи ні, у залі я голосуватиму саме так, як визначено». За словами Колесніченка, у виняткових випадках, коли депутат з якихось міркувань не може позитивно проголосувати за закон, який підтримала фракція, він пише про це заяву, і рада фракції її розглядає — можливо, йому нададуть право не голосувати з цього питання. «Але «під куполом» індивідуальні сумніви я вже висловити не можу. І ніякий це не авторитаризм — це нормальна парламентська практика! — переконаний «регіонал». — А те, що меншість підкоряється рішенню більшості — так на те вона й меншість. Це норми демократії».
І з цим справді складно сперечатися. Однак знову-таки, як бути із враженням, що опозиція в нашому «демократично-антикризовому» парламенті просто зайва? Із цим, виявляється, не згодні ні «більшовики», ні «меншовики». Яворівський, скажімо, згоден, що рішення повинна ухвалювати більшість, яка несе за них відповідальність, а роль опозиції — це роль «санітара, контролера від імені народу». Її завдання — донести до людей правду, а владі не дати можливості красти й обманювати народ.
«Опозиція — це дуже важливий елемент демократичного облаштування влади, — наголошує Євген Кушнарьов. — Вона має існувати і повинна мати забезпечені на законодавчому рівні права, які забезпечуватимуть їй можливість контролю, донесення своєї позиції і можливість пропонувати альтернативні рішення. Але ці права повинні бути обмежені там, де опозиція намагається втручатися і тим паче блокувати роботу більшості або уряду».
Одностайно погоджуючись у тому, що країні необхідний закон про опозицію, «антикризові коаліціонери» наголошують: зараз представники парламентської меншості мають найбільше можливостей проявляти себе при роботі в комітетах. Адже саме там законодавці насправді й працюють, а «під куполом» будинку на Грушевського, 5 ми бачимо лише верхівку айсберга їхньої роботи, останню крапку, але не текст. При цьому всі співрозмовники «УМ» наголошували, що в їхніх комітетах депутати працюють деполітизовано, — як висловився Вадим Колесніченко, «залишаючи партійні квитки за дверима». А Василь Цушко навіть пояснив різницю між тяжкою працею в комітеті й демагогією у сесійній залі на власному прикладі: «Розглядаючи економічні питання, ми про політику забуваємо. Але це що стосується роботи в комітеті, бо в залі це саме питання вже розглядається політично. Скажу із власного прикладу: я протягом усіх трьох скликань парламенту був в опозиції й часто подавав законопроекти як економіст. А приходячи на засідання фракції, погоджувався з тим, що моя ж фракція голосуватиме проти мого закону. Це вже політика, і такі її правила. Від політизації в залі нікуди не подітися».
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
