У новинах телеканалу СТБ за 13 жовтня цього року отець Федір Шеремета, протоієрей Свято-Кирилівської громади УПЦ Московського патріархату, так розповів про своє ставлення до старовинних фресок унікальної пам'ятки ХІІ століття — Кирилівської церкви в Києві: «Що це за ікона — голова відрізана, а тулуб є. Є правила церковні. Ікона, утратівшая прілічний від, нє можєт іспользоваться для молітви. Не видно, чи то святой, чи то карикатура». (Автор свідомо зберіг за інтернет-сайтом телеканалу всі особливості мови шанованого панотця «канонічної церкви»).
...Як відомо, Київ зазнав у минулому столітті декілька хвиль нищення сакральних пам'яток. Найтрагічнішу за наслідками — в середині 1930-х (коли впали Золоверхий Михайлівський, Військовий Микола, Богоявленський та десятки інших соборів і церков княжої й козацької доби). Потім — у часи Другої світової (коли радянські підпільники, керуючись незрозумілими досі намірами, висадили в повітря Успенський собор — перлину Лаври). Згодом — у часи хрущовської «боротьби з релігією» (коли доруйнували вцілілу трапезну Військового Миколи, а заодно — з десяток цікавих храмів у колишніх столичних передмістях, які на той час зробилися вже середмістям). Але, очевидно, мало хто з широкого загалу усвідомлює, що чергову хвилю нищення унікальних пам'яток ми переживаємо зараз.
...Коли наприкінці 1980-х ставлення держави до церкви змінилося й розпочалися служби Божі в зачинених раніше храмах, громадська думка сприйняла це як безумовний акт історичної справедливості. Люди і влада не надто переймалися тим, що досить часто, аби передати вірним чергову церкву, потрібно було зачинити концертний зал чи викинути музейну експозицію. Культуру беззастережно приносили в жертву відроджуваній «духовності».
Але навіть не це виявилося найголовнішим. Майже всі визначні храми минулого є водночас унікальними пам'ятками архітектури, живопису, пластичного мистецтва. Значення цих пам'яток колись добре усвідомлювала як церковна верхівка, так і тодішні правлячі еліти (імператор Микола І особисто наполіг, аби нововідкриті з-під пізніших нашарувань фрески Софії Київської зберегти в якомога автентичнішому вигляді, не «підяскравлюючи» їх). Років 100 тому ремонтні роботи в будь-якому історичному храмі могли проводити лише з дозволу консисторії, під наглядом освічених фахівців...
Натомість церква, яка почала «загосподарьовувати» передані їй пам'ятки наприкінці 1980-х, мала на собі всі відбитки тоталітарної доби. Серед панотців перших років незалежності значно частіше можна було зустріти колишнього сексота чи сьогоднішнього рекетира в рясі, аніж смиренного й начитаного аматора церковної історії...
Аби відвести від себе закиди в упередженості, підкреслю: це було (й залишається) проблемою всіх без винятку українських церков. Проте в ставленні до пам'яток найбільшої за кількістю храмів релігійної організації — УПЦ Московського патріархату — існували й свої відчутні нюанси. Підкреслюючи свою належність до «загальноруської» традиції і поборюючи все, що пахне «місцевим сепаратизмом», ця церква не лише стала місцем, де вільно продаються чорносотенні брошури. За своєю природою вона не могла бути прихильною до українського (за ще одним визначенням — «мазепинського») бароко — як до стилю надто «національного». А відтак нищення барокового розпису пензля київського шляхтича Івана Квятковського в щойно переданій монастиреві Різдвобогородицькій церкві на Дальніх печерах Лаври й заміна його псевдовізантійським мальовидлом стали актом вповні «ідеологічним».
Зрозуміло, що на широку руку взявся за «впорядкування» переданих йому пам'яток Лаврський монастир. Ченці на власний розсуд зносили одні корпуси й ставили на їхньому місці інші (Богові відомо, скільки при цьому безповоротно загинуло недослідженого археологічного шару, зокрема й того, який стосувався загадкового й маловідомого для Києва періоду ХІV—ХVІ століть). З печер було негайно викинуто прилади контролю за температурою і вологістю — і на стінах відразу ж почав накопичуватися згубний для лесових грунтів конденсат. Мощі було перевдягнуто в нові яскраві облачання (що сталося зі старими, історичними — досі невідомо). Вже на Великдень 1990-го до дерев'яного іконостаса Хрестовоздвиженської церкви (1767 р.) — шедевра лаврського майстра Шверина — металевими шурупами грубо приладнали електричну ілюмінацію «Христос воскресе!»
А водночас у грудні 1990-го Софію Київську й Лавру було включено до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Цим актом тоді ще УРСР брала на себе вагомі зобов'язання з дальшого належного збереження цих пам'яток. Цього (що цілком очевидно) й близько не вдалося б забезпечити в разі передачі Софійського собору й Верхньої лаври в руки церкви (на чому наполягали й «канонічна» УПЦ, і щойно відроджена УАПЦ).
Тому, як превентивний захід, з ініціативи тодішнього гуманітарного віце-прем'єра академіка Сергія Комісаренка 4 квітня 1991 року було ухвалено урядову постанову №83. Вона встановлювала довгий (на кількадесят назв, починаючи від комплексів Софії Київської та Києво-Печерської лаври) перелік храмів-пам'яток, які, виходячи з їхнього історико-культурного значення, повинні були залишитися у віданні держави.
Головних аргументів на користь такої постанови публічно наводилося два. Насамперед жодна з конфесій, ані на початку 90-х, ані навіть сьогодні не здатна була б утримувати на належному рівні храми, які є водночас унікальними пам'ятками національної і світової культури. Фах церковного історика, архітектора, археографа припинив існування разом із «великим погромом» 1920—30-х рр., а про сьогоднішній культурний та освітній рівень багатьох православних священиків і владик уже говорилося.
Другим аргументом стало те, що значну частину храмів використовували в радянський період як заклади культури. Передання цих споруд церкві означало б фізичну загибель цих закладів (інших приміщень для них просто не існувало). Власне, це й відбувалося в багатьох містах України. Як от у Вінниці, де віруючі УПЦ, підбурювані митрополитом Агафангелом, захопили колишній католицький собор і розламали встановлений у ньому унікальний орган.
Нарешті, автори постанови № 83 мали ще й третій, «політичний» аргумент (який воліли не використовувати публічно). Адже за наявності в Україні кількох православних церков юридичної процедури визначення правонаступництва на кожний конкретний храм практично не було. А відтак храми передавалися тій із церков, до якої була прихильнішою місцева влада. А це створювало вузол таких проблем на майбутнє, які неможливо розв'язати — особливо щодо тих храмів, які є для українців символами їхньої історії та національної самобутності.
Протягом одинадцяти років дії постанови № 83 жоден із названих вище аргументів, на жаль, не застарів. Більше того, «повзучий наступ» на українські пам'ятки тривав і впродовж цього часу. Початково визначений постановою перелік «схуд» більш як наполовину, і в переважній більшості випадків виключені з нього пам'ятки волею місцевої влади опинялися саме в руках церкви Московського патріархату. Скасування постанови № 83 і подальший указ президента Леоніда Кучми про негайне повернення церкві всіх храмів, що використовуються «не за призначенням», припали саме на час передвиборчої кампанії 2002 року. Схоже, влада на такий спосіб спішила розплатитися з церквою Московського патріархату за дієву підтримку, надану тодішньому провладному блокові «ЗаЄдУ». Відтоді корпус за корпусом верхньої Лаври самочинно, не чекаючи жодних рішень, захоплювали молодики під проводом владики Павла (Лебедя). Майно Національного (!) заповідника при цьому викидали буквально на вулицю. Жодних активних спроб захистити це (все ж таки державне) майно київська міліція чомусь ніколи не робила. Як не намагалася вона розібратися і з тим, куди поділося понад 1000 коштовних предметів церковного мистецтва, переданих заповідником церкві.
Кирилівською церквою ХІІ століття, що входить до заповідника «Софія Київська», влада так само розплатилася з УПЦ МП (всупереч охоронній угоді, тут відбуваються по два богослужіння на день). Відтоді унікальні фрески ХІІ століття гинуть під кіптявою від сотень і тисяч свічок, зазнають механічних пошкоджень від штовханини на великі свята парафіян (у тому числі й таких специфічних, як пацієнти сусідньої психіатричної клініки). А ревний настоятель парафії погрожує перемалювати «неканонічні», з його погляду, ікони Врубеля на іконостасі. Втім цілком імовірно, що вони загинуть і раніше — дві з чотирьох ікон використовують як дияконські врата, просто перед ними запалюють лампади, які вже спричинили відшарування фарби від дошки.
Не краща ситуація і в Андріївській церкві — єдиній повністю зцілілій в первісному вигляді пам'ятці авторства геніального Бартоломео Растреллі. Нею «для рівноваги» розплатилися були з УАПЦ. Сьогодні митрополит Мефодій погрожує прибрати унікальні різьблені скульптури й кафедру ХУІІІ століття як «надто католицькі». До історичного, так само унікального іконостаса цвяхами прибивають новітні іконки. На живопис, стіни й мармурову підлогу лягає кіптява тих таки свічок (запалюють їх переважно не віруючі — таких тут обмаль, — а численні туристи, що гуляють Андріївським узвозом).
А сам Софійський собор постав був у центрі гучного скандалу зі спорудженням у його охоронній зоні фітнес-центру з басейном, який міг суттєво вплинути на рівень грунтових вод...
Врешті-решт, у пресі з'явилися поголоски, начебто Софію з Лаврою (а заодно — й історичний центр Львова, де існує безліч інших проблем) буде з тріском виключено зі списку Всесвітньої спадщини, а міжнародна репутація України зазнає тяжкого удару.
З ініціативи громадськості 30 жовтня відбувся «круглий стіл» «Національний заповідник «Софія Київська» та Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник: між життям і смертю». З виступів присутніх — музейників, науковців, реставраторів — картина окреслилася справді гнітюча.
Директор Лаврського заповідника Сергій Кролевець оповів про обвали, які вже сталися в печерах торік через перезволоження грунту, і спрогнозував, що навесні наступного року, якщо не буде вжито надтермінових заходів, печери взагалі може спіткати катастрофа. Водночас він розписався у власному безсиллі щось змінити. Адже чинний закон про охорону пам'яток фактично є... законом про отримання дозволу на їхнє нищення. В країні, де загальна корумпованість чиновників є правилом, можна отримати дозвіл на будь-що. Питання лишень — якою ціною.
А про реальний суспільний статус музейників, які приречено борються за свої пам'ятки, свідчить багатосторінковий ультиматум, надісланий намісником Лаври владикою Павлом (нині — депутатом Київської облради від Партії регіонів) гуманітарному віце-прем'єрові Дмитрові Табачнику ще 9 серпня, відразу ж після формування нового «блакитно-рожево-червоного» уряду. Суть ультиматуму проста: передати церкві музейні фонди, ліквідувати наукові підрозділи й екскурсійні бюро заповідника, відселити з території Лаври музеї українського народного декоративного мистецтва, театрального, музичного та кіномистецтва, історичних коштовностей України. Фактично, зробити єдиним і безроздільним господарем на цій території монастир.
«Свої своїх познаша». Фаховий історик Табачник (часи інтелігентного й компетентного біохіміка Комісаренка, схоже, минули безповоротно) не взявся пояснювати владиці Павлу, що за чинним законом музейні фонди не підлягають вилученню, роздрібненню й розпорошенню. Натомість він накреслив на зверненні категоричну резолюцію на адресу Мінкультури та низки інших зацікавлених відомств: «запропонувати реальні, а не декларативні шляхи вирішення проблеми». До чого зведуться ці «реальні шляхи» в нових політичних умовах, здогадатися неважко.
Голова Президентської ради з культури і духовності академік Микола Жулинський з жахом переповідав на «круглому столі» виявлені під час минулого засідання ради факти нищення найбільших національних культурних надбань і пропонував створити державний орган, який опікувався б бодай найціннішими пам'ятками, внесеними до списку Всесвітньої спадщини. Але сьогодні Президентська рада є органом суто консультативним і вплинути ні на що не здатна. А в час, коли Софії й Лаврі справді можна було дати раду, «помаранчева» влада займалася просуванням гурту «Гринджоли» на «Євробачення» й гасінням численних скандалів навколо дій міністра-співачки...
Проте й сьогодні Софію і почасти Лавру ще можна врятувати (хоч і більшою ціною й бiльшими зусиллями). Проте для цього владі й суспільству треба усвідомити декілька простих речей.
Перше. Проведення постійних богослужінь в унікальних пам'ятках (особливо — в пам'ятках княжої доби, де збереглися оригінальні інтер'єри) несумісне з їхнім збереженням. Мало хто замислюється над тим, що знамените зображення Оранти на «нерушимій стіні» Софії може осипатися просто від... співу хору (воно почало відшаровуватися ще в ХVІІ столітті, а собор є ідеальним резонатором — і це виявилося його бідою!). Що фрески, вже один раз розчищені і вкриті кіптявою від свічок, не можуть бути відреставровані вдруге — бо можна буде зчистити кіптяву хіба що разом із залишками зображення... А відтак головним (і остаточним) щодо долі історичних храмів має бути вердикт не політиків і не церковних ієрархів, а науковців.
Друге. Конфлікт культури із «духовністю» слід вирішувати, пам'ятаючи про інтереси не лишень парафіян, але й про тих громадян, невелика група яких збирається позбавити музею чи концертного залу. І про (хоч як високо звучать ці слова!) світову спільноту, перед якою Україна взяла зобов'язання зберігати свої найцінніші пам'ятки.
І третє. Слід, нарешті, рішуче засудити практику розплачування з церквами національним надбанням за надані електоральні послуги.
Бо, якщо ці прості речі не буде втілено в життя, майбутні покоління справді зможуть і не побачити Софії з Лаврою. Принаймні, в їхньому сьогодні ще більш-менш автентичному вигляді.
Максим СТРІХА,
доктор фізико-математичних наук, письменник, член Національної комісії з питань ЮНЕСКО.
