— Гоніння, які застосовуються щодо суддів, не сприяють об'єктивному судочинству, — вважає голова Апеляційного суду Київської області Юрій Нечипоренко.
Виступаючи на засіданні Ради суддів України, яке проходило в Києві на початку цього тижня, він наголосив також на тому, що судді в Україні бояться розглядати справи, рішення щодо яких може зачепити інтереси представників влади.
Зібравшись на своє засідання, представники третьої гілки влади висловили також занепокоєння спробою протягти через зміни до Конституції обрання суддів на десятирічний термін замість безстрокового, як це є сьогодні. На думку голови Ради суддів Віктора Кривенка, дана норма знищить незалежність суддів у нашій державі.
Безперечно, Юрій Нечипоренко та Віктор Кривенко мають підстави для таких невтішних висновків і не менш песимістичних прогнозів. Адже сьогодні низкою запропонованих і діючих змін до законодавчих актів повне право на притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності одержала Вища рада юстиції (ВРЮ) за рахунок позбавлення цих повноважень інших інституцій. Якщо ж урахувати, яку позицію займала ВРЮ, приміром, під час розгляду справи екс-голови Печерського місцевого суду Києва Миколи Замковенка, то стане зрозумілою стурбованість представників судової гілки влади. Адже в раді сьогодні явно обмаль тих, хто не з книг, а зі своєї практичної роботи знає, що таке робота судді, проте ВРЮ наділена найширшими повноваженнями щодо вирішення долі служителів Феміди. Тому має право на життя думка, що рада може використовуватися як інструмент розправи з неугодними для влади суддями.
У своєму зверненні до парламенту учасники засідання висувають також питання існуючої на сьогодні практики порушення кримінальних справ стосовно окремих суддів. І робиться це у зв'язку зі справами, які вони розглядають. Через це більшість порушених справ проти служителів Феміди до суду не передаються через їх надуманість. Однак ситуація, коли суддя розглядає справу не так, як того хочеться деяким представникам влади, і тому йому теж починають «шити» кримінал, — це не що інше, як один з різновидів тиску на суд.
Широкій громадськості не відомі конкретні факти «наїздів» на членів Конституційного Суду України. Однак, на думку окремих народних депутатів, дві останні справи, що розглядаються вищим судом нашої держави, м'яко кажучи, чітко відслідковуються Банковою. А точніше, окремими керівниками Адміністрації Президента, яку очолює добре знаний у політиці своїми моральними принципами і устремліннями лідер об'єднаних есдеків. Перше питання стосується подання народних депутатів щодо того, чи може нинішній глава держави балотуватися ще раз на посаду Президента України, друге — тлумачення норм закону щодо правомірності керівництва виконавчою владою у столиці мером Києва Олександром Омельченком. І якщо перше не сходить зі сторінок газет та екранів телевізорів, то друге перебуває в тіні, і багато хто вже й призабув, з чого воно починалося. А історія ця, безперечно, заслуговує на увагу хоча б тому, що ми вперше стали свідками розігрування порівняно прозорої комбінації, у якій главу держави і журналіста, по суті, використали у чужій грі.
Якщо хтось вважає, що ажіотаж навколо відставки Омельченка виник спонтанно, то він, швидше за все, помиляється. Бо запитання представника «четвертої» влади, на відміну від експромту — відповіді Президента, — було явно не випадковим. Для тих, хто знає журналістську кухню, не секрет, що на зустрічі такого рівня обов'язково запрошують тих, чиї узгоджені запитання є зручними, а відповіді на них дають можливість політикові «подати» себе у найкращому ракурсі. В даному ж випадку «домашнє завдання» було явно не з тих, які сприяють підвищенню іміджу глави держави. Зате ініціаторам цієї справи було байдуже, бо вони переслідували зовсім іншу мету — загнати Президента в глухий кут. Адже, давши однозначну відповідь, він, по суті, втрачав простір для маневрів. Цілком можливо, що дехто вже радо потирав руки у передчутті негайного указу, після якого посада головного розпорядника майна київської громади сама впаде в їхні загребущі руки.
Але наступні події розгорнулися явно не за сценарієм головного кризово-антикризового менеджера з президентської канцелярії. Зрозумівши, куди його штовхають та якими можуть бути наслідки далеко не бездоганної в юридичному та політичному аспекті відставки Олександра Омельченка, глава держави вирішив за краще звернутися по роз'яснення до Конституційного Суду, який нещодавно розглянув це питання на відкритому засіданні.
Симптоматично, що на нього не прибув Владислав Носов, який мав представляти в суді інтереси глави держави. Той самий Носов, який не раз виводив своїх колег — народних депутатів з хащ парламентського регламенту, коли вони заплутувалися в ньому. Багато хто знає пана Владислава як прискіпливого, але надзвичайно об'єктивного юриста. Можливо, він дійсно не зміг прибути на засідання через сильну зайнятість. Хоча й не виключено, що він просто відмовився «тягати каштани з вогню» для когось і не ризикувати своєю репутацією незаангажованого юриста. Натомість інтереси Президента України представляв міністр юстиції Олександр Лавринович. Той самий, який, за твердженням засобів масової інформації, вважає, що глава держави може звільняти голів держадміністрації без будь-яких аргументів, хоча закон твердить протилежне. Чи не тому такими розмитими та непереконливими, на думку присутніх, були аргументи представника глави держави стосовно того, може чи ні Олександр Омельченко очолювати виконавчу владу в Києві. Бо, дійсно, хіба можна вважати аргументованою відповідь на кшталт, звідки я знаю, запитайте, чому це так, у Президента. Звичайно, для членів Конституційного Суду, які вели засідання коректно і незаангажовано, не могли бути прийнятними такі аргументи. І недарма, очевидно, у розмові з автором цих рядків один з авторитетних експертів, що брав участь в цьому процесі, оцінив «рахунок» як 10:1 на користь Олександра Омельченка.
Такого розгрому, навіть враховуючи те, що їм програвати доводилося не раз, керівники «партії футболістів» явно не чекали. Зрозуміло, що такий стан справ аж ніяк не влаштовує і «друзів» київського міського голови, окремі з яких «окопалися» в Адміністрації Президента. Тому вони намагатимуться, очевидно, використати всі свої аргументи та засоби впливу на окремих суддів Конституційного Суду. А арсенал цих аргументів, як відомо, в них великий — від підкупу та нагород до тиску і шантажу. Тим більше коли поставлено таку мету — домогтися, щоб під час закритої частини пленарного засідання суду було прийнято висновки та рішення не на користь столичної громади, а задля задоволення апетитів партійно-олігархічного клану, який за короткий час встиг розсадити своїх людей на «керівні стільці» в багатьох регіонах України. Принаймні таку думку довелося почути днями від багатьох народних депутатів. Що ж, нам залишається лише чекати результатів і сподіватися, що члени Конституційного Суду не піддадуться ні на які «аргументи», бо вони, по суті, є втіленням найвищої справедливості й вірності своєму обов'язку в державі.