Ця афіша-заклик поширювалася напередодні і під час масової маніфестації, що відбулася 2 жовтня 1983 року у Вашингтоні. На ній — написи англійською мовою: «Україна — житниця Європи. 1933. Приховування. МОСКВА замордувала голодом 7 мільйонів...».
1983-й розпочинався для діаспори у США під знаком сумних 50-х роковин Голодомору в Україні. 1 січня голова уряду УНР в екзилі Ярослав Рудницький відвідав штаб-квартиру міжнародного співтовариства у Нью-Йорку і передав на ім'я Генерального секретаря ООН меморандум про голод-голокост в Україні в 1932—1933 роках. Ця акція мала суто символічний характер. Навіть сьогодні незалежній Україні поки що не вдається домогтися від Організації Об'єднаних Націй визнання Голодомору геноцидом українського народу. Тоді ж зусилля діаспори до історичної справедливості на міжнародному рівні були заздалегідь приречені на невдачу. У хмарочосі над Іст-Рівер український народ нібито представляла УРСР — квазі-держава, яка не визнавала найбільшої національної трагедії.
Тим часом духовні отці діаспори у США, довкола яких гуртувалася українська громада, усвідомлювали, що злочину, вчиненому комуністичним режимом, немає забуття, а пам'ять про невинно убієнних треба увічнити. Тож 19 січня 1983 року митрополит Української православної церкви у США Мстислав оприлюднив звернення до прочан. «Поза церковним шануванням жертв Великого голоду, очевидно, що всі ми покликані до широкого і всебічного освідомлення нас самих і всього вільного світу про непомірно велику жертву, яку склала українська нація на вівтар оборони людини взагалі, а української людини — зокрема», — проголошувалося у зверненні.
У тому ж дусі було витримане січневе архіпастирське послання собору єпископів Української автокефальної православної церкви: «Нині, у п'ятдесяті роковини страшної трагедії нашого народу ми повинні голосно про неї промовити і пригадати про неї всьому світові... Нам не вільно мовчати!»
Ієрархія Української католицької церкви закликала прочан у березневій відозві: «Молімося, щоб ця безбожна (комуністична) система щезла з лиця землі та щоб на землях України запанувала радість у Христі Господі!»
Духовні отці не обмежувалися закликами. Наприкінці січня з ініціативи митрополита Мстислава представники 45 діаспорних організацій зібралися у Домі української культури при осередку УПЦ у Південному Баунд-Бруку і створили Крайовий громадський комітет ЗСА (США. — Авт.) для вшанування пам'яті жертв Великого голоду в Україні 1932—1933 років (КГК). Вирішувалося конкретно, як відзначити трагічну дату в історії України «гідно, об'єднано та соборно». Невдовзі довкола КГК згуртуються 120 церковних і світських організацій.
Одне із звернень цього комітету закінчувалося словами: «Хай не буде жодної місцевості в ЗСА, де ви живете, яка не вшанувала б у вільний і величавий спосіб пам'ять жертв доконаного більшовицькою Москвою злочину!». І надалі американці українського походження створювали ділові комітети у Нью-Йорку, Рочестері, Чикаго, Нью-Гейвені, Детройті, Клівленді, Лос-Анджелесі, Сан-Франциско, Маямі та по інших містах США.
У дивовижно розмаїтій етнічно Америці є місця, які можна назвати «островами українства». Тут усупереч асиміляції намагаються зберегти мову, на- ціональне мистецтво й традиції. У автора цих рядків завжди викликало подив, скажімо, те, що в «українському селі» у Нью-Йорку я бачив більше прикмет національного, ніж у Києві. А що вже казати про велике «українське село» в Чикаго?
До таких місць належить і згадуваний Баунд-Брук, що в сусідньому з Нью-Йорком штаті Нью-Джерсі. Уявіть собі меморіальну церкву, споруджену в далекій Америці на спомин про трагедію українського селянства. Поряд із нею — чорна надгробна плита з написом: «Вічна пам'ять мільйонам жінок і дітей, замучених голодом у 1932—1933 роках в Україні».
Саме тут 15 травня 1983 року відбулася соборна архієрейська літургія. Урочисто сумною була й панахида за душами полеглих, в якій брали участь митрополит Мстислав, архієпископ УАПЦ Марко, митрополит УКЦ Стефан. Останній проголосив: «За кров, за сльози, за руїну, верни нам, Боже, Україну!»
Тим часом губернатор штату Нью-Джерсі Томас Кейн оголосив 15 травня Днем вшанування жертв Великого голоду в Україні. У виданій ним прокламації ця трагедія характеризувалася як «геноцид, якому немає рівного в історії людства».
Раніше, 22 квітня, тодішній віце-президент Джордж Буш надіслав на ім'я митрополита Мстислава листа. «Пам'ятаймо про цю жахливу подію сьогодні і в подальшому своєму житті, — ішлося в тому листі, — щоб майбутні покоління не допустили її повторення». Щоправда, слова «геноцид» у листі віце-президента не було.
Українській діаспорі висловлювали підтримку інші етнічні групи. Це засвідчили, зокрема, листи на ім'я Івана Флиса — президента Українського народного союзу — від керівників Музею литовської культури Стенлі Балзекаса, Греко-американського конгресу Ендрю Етенса, фестивалю «Італіана» Ентоні Форнеллі, фундації Ассирійського об'єднання Джана Йонена.
Президент Японсько-американського товариства Росса Гарано згадав про власний гіркий досвід: «Я народився в американському концтаборі в часи Другої світової війни і добре знаю, як часто влада намагається замовчувати трагедії минулого. Тільки спільно ми можемо розкрити правду й запобігти тому, щоб такі трагедії повторилися».
Президент Американського єврейського комітету Мейнард Вішнер запевняв: «Коли ми переступаємо давні упередженості й намагаємося досягти взаєморозуміння, ми набираємося один в одного духовної сили й можемо дивитися у майбутнє об'єднані єдиним прагненням до справедливості, однакової для всіх».
Тема Голодомору знаходила широкий відгук на сторінках найвпливовіших американських видань. Тижневик «Тайм» видрукував статтю-роздум Л. Мерроу «Мораль згадування». «Саме тепер, — ішлося в матеріалі, — припадають 50-ті роковини спричиненого Сталіним насильницького голоду, в якому загинуло від 8 до 10 мільйонів українців та козаків (йдеться про українське населення Кубані. — Авт.). Це винищення було наслідком політики держави так само, як печі в Дахау. Українських селян розчавлювали колеса брутальної ідеї. Вони вмирали з примхи держави, щоб не перешкоджати будівництву нового ладу. Вони померли, а пам'ять про це підле вбивство поросло у світі травою. Чому?».
Понад 200 членів осередку молодіжної національно-патріотичної організації «Пласт» у Ньюарку надіслали авторові статті вдячного листа, водночас інформуючи його про те, як українська діаспора в Америці вшановує пам'ять жертв Голодомору.
Газета ділових кіл США «Уолл-стріт джорнел» вмістила тоді статтю впливового в діаспорі Адріана Каратницького. «Може, сьогодні, коли дехто старається представити радянський режим як прийнятливий і вести з ним переговори про роззброєння, недоречно говорити про те, як страждали і вмирали ні в чому не винні українці, — саркастично запитував Каратницький. — Та 50 років — надто довгий термін, щоб замовчувати один з найбільших злочинів в історії людства».
Часопис «Фрідом ет іш'ю», що його видає правозахисна організація «Фрідом хаус», друкує матеріал під назвою «1933/1983. Пам'ятаймо Україну!». Її автор — відомий дослідник історії України Александер Мотил — писав: «Дивно, що до того голоду існує така байдужість. А це був голокост у найширшому розумінні такого слова. Тільки цього й досі не спромоглися зрозуміти широкі кола громадськості».
Важливу роль в організації й висвітленні акцій діаспори, що поставила за мету донести світові правду про Голодомор, відіграли газети «Свобода», «Америка», «Народна воля» і особливо англомовний тижневик «Юкрейніен уїклі». Втім багато з того, що відбувалося, довелося побачити на власні очі.
З особистих записів.
1983 рік, субота, 4 червня
«Майже до 7-ї години вечора будівля, де розміщуються постійні представництва СРСР, Української РСР і Білоруської СРСР при ООН, перебувала в облозі. Тисячі демонстрантів заполонили 67-ту стріт і прилеглу до неї Лексинтон-авеню. Зібралися переважно старі люди, багато з яких самі пережили Великий голод. Зовні вони зовсім не схожі на типових американців, вони точнісінько такі ж, як селяни з моєї Чернігівщини. Були серед них і люди середнього віку й повністю американізовані представники молодого покоління. Що привело їх сюди? Мабуть, передусім, те, що про трагедію вони чули від своїх рідних і близьких.
Я почувався у натовпі краплиною бурхливого людського моря. Мабуть, ніколи у житті я не відчував так гостро, що я — українець, син скривдженої нації. Чи підніметься колись Україна з колін?
Вікна у посольському будинку були зашторені. Та крізь щілини агенти служби безпеки «кучковим методом» рахували, скільки «бандерівців» беруть участь в «антирадянській провокації». Мабуть, щоб не дратувати начальство у Москві й Києві, вони значно зменшать число маніфестантів.
4 червня 1983 року був справді Український день у Нью-Йорку. Він починався з масового зібрання на Гаммершелд-плаза, поблизу штаб-квартири ООН. З емоційними промовами виступали не тільки діячі діаспори, колишній в'язень радянських концтаборів Святослав Караванський, а й представники інших підневільних народів СРСР. Особливо запам'ятався мені запальний афганець, який проголосив: «Безбожний Радянський Союз існує менше 70 років, а вільний Афганістан — тисячоліття. Його ніколи й нікому не підкорити!». Сенатор-республіканець Альфонс д'Амато і конгресмен-республіканець Вільям Грін різко засудили комуністичний режим за злочин Голодомору. Отже, українська громада у США не ізольована, вона має моральну і політичну підтримку.
Хрест iз терновим вінком, який несли вулицями Нью-Йорка жінки в національному одязі, і труна на плечах молоді — це трагічні символи минулого України. Але є надія, що колись вона стане вільною і тоді з'являться радісні символи».
Наймасштабнішою була маніфестація діаспори, що відбулася 2 жовтня 1983 року у Вашингтоні під гаслом «Згадаймо самі й пригадаймо іншим!». Туди з'їхалися тисячі людей з усіх кінців Сполучених Штатів. Були й посланці iз сусідньої Канади і навіть з Європи. Колона демонстрантів тяглася від монумента Джорджу Вашингтону до перехрестя вулиць 16-ї і «К», за півтора квартали від будівлі радянського посольства. Вони несли жовто-блакитні прапори з чорними стрічками, а рукави були пов'язані чорними опасками. Серед демонстрантів переважали люди середнього віку, було й чимало молоді з «Пласту».
Президент УНС Іван Флис, промовляючи українською мовою, передав біль старших поколінь тим, хто народився на американській землі: «Коли вони вмирали — їм дзвони не грали. І ніхто не плакав над ними. Тільки зорі вмивались сльозами. А були їх мільйони! Щонайменше сім мільйонів, а могло бути і десять, і більше. Мільйони дітей, жінок і чоловіків, наших кров від крові і кість від кості сестер і братів українців.
На світлу пам'ять мільйонів українських мучеників Голодоморства, що їх тут сьогодні згадаємо і вшановуємо, присягнімо, що з нашого боку чинитимемо все можливе, щоб Україна таки діждалася свого Вашингтона з його праведним законом і щоб цей день приспішити».
Співголова Спеціального комітету в справах балтійських держав і України, конгресмен-республіканець Дон Ріттер розпочав і завершив свою промову також українською мовою. Він побажав, щоб «вогонь свободи, зрештою, запалав над Україною і горів вічно». З його вуст прозвучало: «Слава Україні!»
Особистий представник президента Рональда Рейгана оприлюднив звернення, в якому колективізація, насильницький голод і жорстокі репресії осуджувалися як «спроба тоталітарного режиму розтоптати людське життя, волю і дух».
Репортажі про маніфестацію українців у Вашингтоні передали у прайм-тайм, у програмах вечірніх новин, три провідні телемережі — ABC, NBC та СВС.
Провідна газета «Вашингтон пост» опублікувала рецензію Джозефа Макклінена «Музика України» про меморіальний концерт, що відбувся того дня у культурно-мистецькому центрі ім. Кеннеді. Її автор висловлював захоплення сольним співом баса «Метрополітен-опера» Андрія Добрянського, оркестровим виконанням музики з опери «Тарас Бульба», розцінивши цей класичний твір як «сагу козацького героїзму в часи попередньої боротьби українців за незалежність». Особливе враження на рецензента справили спів і музичний супровід української капели бандуристів — «ансамблю, який у повному складі втік з Радянської Росії наприкінці Другої світової війни, спромігся вижити й творчо зрости у новому світі».
Голос діаспори було почуто у Білому домі і на Капітолійському пагорбі. У листопаді 1983-го представники новоствореного Українсько-американського кокусу (об'єднання. — Авт.) ініціювали у сенатському комітеті з питань сільського господарства слухання про колективізацію в СРСР і спричинений нею Великий голод на Україні й Кубані. Комуністичний уряд у Москві, заявив голова Комітету сенатор-республіканець Джессі Гелмс, здійснив диявольський план виморення голодом українських селян.
Всесвітньо відомий дослідник, автор майбутньої книги «Жнива скорботи» Роберт Конквест викрив аморальну сутність комуністичного режиму. Він вдався до аналогії між «найбільшим злочином Сталіна» та інцидентом, який шокував тоді весь світ, — трагічною загибеллю з вини радянської вояччини 269 людей на борту цивільного літака південнокорейських авіаліній. Щоб досягти числа жертв Великого голоду, Радянському Союзу, за словами Конквеста, довелося б упродовж наступних 70 років збивати щодня по одному пасажирському літаку.
У діаспори, яка домагалася засудження злочину комуністичного режиму на державному рівні, був приклад, гідний наслідування. Два десятиліття перед тим, у 1960-х роках, українські американці здійснили неймовірне. Тоді, всупереч шаленій протидії радянської дипломатії і впливового лобі українофобів у Вашингтоні, постав пам'ятник Тарасовi Шевченку до 150-річчя від дня його народження. То була заслуга старшого покоління діаспори і тих українців, які, пройшовши крізь табори для депортованих осіб у Німеччині, переселилися до США.
У 1980-х на політичну арену виходила нова генерація, народжена вже на американській землі. Рідною для неї була англійська мова, а українська — призабутою чи навіть забутою. Це покоління повністю інтегрувалося в американське суспільство, отримавши чудову освіту, багато його представників стали професіоналами і домоглися для себе високого соціального статусу. Чи не забули вони про Україну?
Зрозуміти цю болючу для діаспори проблему допомагає стаття з газети «Свобода». «Чи справді ми маємо причину до теперішнього песимізму і зневіри? Чи з нами справді так дуже зле, безнадійно?» — запитує автор. Відповідь була оптимістичною. Молодіжні організації зробили великий крок уперед. Вони спрямували свою увагу і зусилля на американський політичний світ, зокрема на Конгрес, щоб «там добиватися допомоги для наших переслідуваних братів і сестер в Україні та щоб там висувати українські справи».
Автор привертав увагу до активної діяльності громадської організації «Американці в обороні людських прав в Україні» (АОЛПУ), яка вирізнялася серед інших тим, що не була суто українською. До її постійних членів і жертводавців належали й американці іншого етнічного походження. Це були переважно представники молодого покоління професіоналів, які добре розумілися на тому, як функціонує американська державна система.
Зусилля старших поколінь діаспори донести правду про Голодомор до політичної еліти США виявилися, за великим рахунком, марними. Американський істеблішмент ранiше не переймався трагедією народу, що став жертвою найжорстокішого експерименту комуністичного режиму, так само як і проблемою незалежності України. Підтвердження першого стало дипломатичне визнання СРСР президентом Франкліном Рузвельтом у листопаді 1933 року. Підтвердження другого — визнана в офіційних колах концепція колишнього посла США в СРСР Джорджа Кеннана, який вважав, що «Україна є часткою Росії так само, як Каліфорнія є часткою Сполучених Штатів».
Отже, українське питання упродовж тривалого часу не стояло на порядку денному зовнішньої політики США. Україна перебувала на периферії мислення американського державного істеблішменту і політикуму, суспільної думки загалом. Прихід до влади президента, який пообіцяв «поховати комунізм на звалищі історії», відкривав перед діаспорою нові можливості. У липні 1983 року під час зустрічі у Білому домі з представниками етнічних організацій з нагоди 25-ї річниці Тижня поневолених народів Рональд Рейган згадав про «жахливий голод в Україні» і про сучасне поневолення «балтійських держав, Польщі, України та інших країн Східної Європи».
І все ж в американському суспільстві спрацьовував синдром українофобії. Намагання діаспори, зрештою, добитися на державному рівні визнання й осуду злочину Голодомору-геноциду нерідко розцінювалося у політичних і наукових колах як спроба виправдати «нацистських колаборантів». Непоправної шкоди завдавали чвари у середовищі діаспори між бандерівцями та мельниківцями і «класичне невміння українців вийти за межі свого гетто» (вислів Юрія Шереха-Шевельова).
Ключ до вирішення проблеми знайшла заснована 1980 року АОЛПУ — громадська організація зі штаб-квартирою в Ньюарку (штат Нью-Джерсі). Вона об'єднала інтелектуалів-ентузіастів, які зробили наріжним каменем своєї роботи захист прав людини у поневоленій комунізмом Україні. В основу було покладено принципи, проголошені в Загальній декларації прав людини ООН і в Гельсінських угодах. Старше покоління діаспори вважало, що права держави важливіші за права людини, а відтак потрібно, передусім, здобути незалежність для України, а права людей захищати потім. АОЛПУ, зважаючи на політичні реалії, поміняли пріоритети місцями.
«Американці в обороні людських прав в Україні» вели свій початок від Комітету на захист Валентина Мороза. Вони здійснювали кампанії за порятунок Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола, Левка Лук'яненка, Івана Світличного, Миколи Руденка, Юрія Бадзя, Миколи та Михайла Горинів, Петра Рубана, Йосипа Терелі, Мирослава Мариновича, Юрія Шухевича, Данила Шумука та інших українських дисидентів. З ініціативи АОЛПУ сто конгресменів надіслали спільного листа Генсеку ЦК КПРС Юрію Андропову з вимогою звільнити Оксану Мешко. Ця громадська організація доклала чимало зусиль до успішної акції на захист Української гельсінської групи. З її ініціативи було надіслано близько 1 500 листів до сенаторів і конгресменів, до конгресових комісій та інших державних установ. 20 тисяч підписів надійшло в Білий дім особисто Рональду Рейгану. В результаті Конгрес США ухвалив резолюцію, затаврувавши репресивну політику Кремля, а американський президент навіть проголосив День Української гельсінської групи.
«Американці в обороні людських прав в Україні» поставили за мету домагатися осудження на державному рівні вчиненого комуністичним режимом Голодомору як геноциду української нації. Справа ускладнювалася тим, що йшлося про події півстолітньої давності, які відбувалися далеко від Сполучених Штатів.
Щоб довести правду, потрібно було знайти законодавчий прецедент. Керівник АОЛПУ Ігор Ольшанівський натрапив на нього, вивчаючи архіви Комісії Конгресу США з Голокосту. Він запропонував створити аналогічну комісію з вивчення причин і наслідків Великого голоду в Україні 1932—1933 років.
АОЛПУ звернулася до конгресмена-демократа Джеймса Флоріо і сенатора-демократа Білла Бредлі з проханням подати відповідні законопроекти на розгляд Конгресу США. Законодавці з Нью-Джерсі без вагань підтримали ідею Ольшанівського. У цьому штаті мешкала численна українська громада, на голоси якої вони могли розраховувати. Делегація «Американців в обороні людських прав в Україні» зустрілася також з великою групою конгресменів на Капітолійському пагорбі. Та для ефективного лобіювання української справи цього було недостатньо.
У тих штатах, де компактно проживали українці, АОЛПУ ініціювала масштабну акцію. Президент, сенатори і конгресмени, інші впливові державні особи отримали десятки тисяч петицій: індивідуальних і колективних листів, телеграм, електронних листів. Представники діаспори телефонували в Конгрес або приїздили до Вашингтона, щоб особисто зустрітися iз законодавцями і заручитися їхньою підтримкою щодо створення «голодової» комісії.
Подальші перипетії були драматичними. 27 вересня 1983 року конгресмен Джеймс Флоріо вніс законопроект про створення при Конгресі Комісії з вивчення голоду в Україні на розгляд Палати представників. 21 березня 1984-го аналогічний законопроект вніс на розгляд Вищої палати сенатор Вільям Бредлі. 21 вересня Сенат ухвалив його одностайно. Однак у палаті представників законопроект загруз. Багато конгресменів відверто заявляли, що не хочуть загострювати стосунки з Москвою, у цьому їх підтримали представники держдепартаменту. Ситуація досягла критичної точки. Виникла реальна загроза, що законопроект провалять і всі зусилля діаспори зведуться нанівець.
Тим, що цього не сталося, українська громада завдячує Вільяму Бредлі. Буквально в останній день роботи сесії Конгресу він скористався правом сенатора вносити поправки до бюджету і додав до фінансової резолюції суму видатків на діяльність Комісії з дослідження голоду в Україні — 400 тисяч доларів. Щоправда, українська громада просила асигнувати на ці потреби значно більше — 4,5 мільйона. Однак склалося таке становище, що вона могла не отримати ані цента.
Згідно з законодавством, конгресмени мали право скасувати сенаторську поправку. Та ніхто з них не хотів вскочити в халепу. Якби бюджет не було схвалено, федеральний уряд лишився б без грошей. Цього вдалося уникнути.
Останнє слово належало президенту. 12 жовтня 1984 року Рейган скріпив згаданий закон своїм підписом. Так було покладено початок створенню конгресово-президентської Американської комісії з дослідження голоду в Україні.
До її складу ввійшло четверо конгресменів, двоє сенаторів, троє призначених президентом високопоставлених представників виконавчої влади і шестеро делегатів української громади. Виконавчим директором і реальною ключовою фігурою став доктор Джеймс Мейс з Інституту українських досліджень Гарвардського університету. Його ім'я, певно, добре відоме читачам «України молодої». Саме з нашої ініціативи Президент України Віктор Ющенко торік відзначив цього видатного сина американського народу, який став українцем, орденом князя Ярослава Мудрого ІІ ступеня посмертно.
Ця комісія й забезпечила широку відомість українського Голодомору у світі.
Даніел Майка,
конгресмен-демократ, голова Американської комісії з дослідження голоду в Україні:
— Убивство радянським урядом 7 мільйонів українців було актом геноциду і відкрило шлях до здійснення «взірцевого» акту геноциду — винищення Гітлером європейських євреїв. З історичного погляду геноцид чинили не тільки повалені фашистські режими. Його здійснили у Камбоджі, і це може повторитися. Тоталітарні режими, озброєні ідеологією, що дозволяє задля досягнення політичних цілей будь-який злочин, схильні до геноциду за своєю сутністю.
(Зі вступної заяви на засіданні комісії, квітень 1983 р.)
Іван Герасимов,
народний депутат України (КПУ), голова ради Організації ветеранів України:
— ...Одним із міфів є міф про Голодомор, розроблений і завезений до нас зі Сполучених Штатів Америки. Під впливом апологетів цього міфу Президентом, Кабінетом Міністрів України дано розпорядження про спорудження державного історико-меморіального комплексу жертв Голодомору (...) у парку Вічної слави, де встановлений пам'ятник воїнам-героям, які захищали і звільняли Україну від німецько-фашистських загарбників. 14-мільйонна організація ветеранів України заявляє: сьогодні немає юридичних основ вважати голод 32—33 років Голодомором. Споруджувати меморіал так званому Голодомору в Парку вічної слави неприпустимо, це не відповідає нормам містобудування та архітектури.
(Із виступу на сесійному засіданні ВР, вересень 2006 р.)
Лишається відповісти на запитання: як порівняно невеликій українській громаді у США вдалося домогтися створення конгресово-президентської комісії, котра на гроші американських платників податків дослідила найтрагічнішу подію національної історії України?
Це — наочний приклад того, що таке розвинена демократія в дії і як громадяни можуть скористатися своїми виборчими правами.
Власне кажучи, у 1983—1984 роках у США було укладено політичний контракт в ім'я української справи. Згідно з принципом: ми за вас голосуємо, а ви допомагаєте нам добитися утвердження правди. Це не те, що голосувати за прострочені пайки чи за обіцянки, про які наші нардепи зазвичай забувають того ж дня, як їх обрано. В Америці таке неможливо.
Створена завдяки зусиллям діаспори комісія з дослідження голоду в Україні винесла вирок винуватцям злочину. Він був коротким і справедливим: «Сталін та його оточення здійснили геноцид проти українців у 1932—1933 роках». Результатом роботи комісії стала фундаментальна доповідь Конгресу США, що 1988-го вийшла друком у державному видавництві у Вашингтоні. 1990 року було опубліковано підготовлений комісією унікальний тритомник свідчень жертв Голодомору.
Слідом за Палатою представників Конгресу США визнали Голодомор масовим убивством українського народу ще кілька держав-членів ООН, включно з Канадою, Австралією, Угорщиною, Аргентиною.
Цього року Сенат США підтримав резолюцію, яка дозволяє українській владі відкрити у Вашингтоні пам’ятник жертвам Голодомору 1932—1933 років.
Натомість Верховна Рада України й досі не засудила злочин на законодавчому рівні. Більше того — в її стінах і нині лунають заяви, що оскверняють пам'ять мільйонів українців, замордованих більшовицьким режимом.
Чи не час зупинити українофобію? Може, варто взяти за приклад українську діаспору, з якою нас намагаються роз'єднати ті ж самі українофоби?
Головним супротивником визнання Голодомору в Україні геноцидом, у тому числі визнання на рівні ООН, виступає Росія. Минулого тижня департамент інформації й друку МЗС Росії у своїй заяві наголосив: «Кампанія довкола «Голодомору» 1932—1933 років у колишньому СРСР з кожним днем набирає в Україні нові оберти. Практично вона піднята до рангу державної політики. Збільшуються заклики, щоб Верховна Рада прийняла закон, який закріпив би політико-правову оцінку «Голодомору» як «геноциду» українського народу... «Стрілки годинника» нерідко переводяться на нинішню Росію... «Голодомор» навряд чи коректно розглядати тільки щодо України, адже йдеться про понуру сторінку в нашій загальній історії».
У свою чергу депутат від «Нашої України» В'ячеслав Кириленко, оцінюючи позицію російського зовнішньополітичного відомства, констатує: «Це — натяк усім нам, що з точки зору офіційного Кремля ані Голодомору, ані геноциду українського народу в 1932—33 роках не було. Ця заява є сигналом для учасників «антикризової» коаліції не голосувати за законопроект... щодо визнання Голодомору 1932—33 років геноцидом українського народу».
Партія «Народний союз «Наша Україна» поширила відозву, в якій назвала оцінки східного сусіда «неприпустими та неконструктивними». «[Такі заяви] фактично виправдовують злочини проти Українського народу, — йдеться у коментарі «помаранчевих». — Це не сприяє утвердженню та розвитку добросусідства між нашими країнами».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
