Герб Карпатської України. (Фото з архiву музею.)
Ця крихітна держава з гербом-тризубом, синьо-жовтим прапором і Гімном «Ще не вмерла України...» протрималася в боротьбі з гітлерівцями довше, ніж Чехо-Словаччина, Франція, Польща. Вояків Карпатської України, які першими виступили проти нацистів, ув'язнювали в тюрмах і в концтаборах угорські фашисти і радянські комуністи. Про шлях закарпатців до свободи і спільної з усім українським народом держави розповідає виставка «Карпатська Україна. У пошуках історичної долі. 1938—1945 рр.», що вiдкрилася в меморіальному комплексі «Музей Великої Вітчизняної війни».
Серед майже 300 експонатів цієї виставки — дивом збережені документи з архівів України, Чехії, Угорщини. Фото, періодика, листи, поштові марки, одяг 1930-х років. З мозаїчного розмаїття речей складається розповідь про створення незалежної Карпатської України та її президента, вояків Карпатської Січі, долі жителів краю у роки окупації, концтабори, боротьбу в підпіллі.
Кореспонденту «УМ» екскурсію провела одна з авторів цієї направду монументальної експозиції — старший науковий співробітник меморіального комплексу Людмила Рибченко. Найперше пані Людмила показує карту 1933 року «Українські говори», де позначено території, на яких говорять українською. Особливими — українськими — рисочками на ній позначене і Закарпаття. Наступний акцент ведучої — на тогочасних поштівках відомого художника Михайла Михалевича: «Хай живе Українська Закарпатська держава!», «У своїй хаті — своя правда!». «Невже ти будеш осторонь сидіти і споглядать, як ллється братня кров?», — такими словами Лесі Українки художник звернувся до січовичок-жінок, які брали участь у війську як медсестри.
На виставці зібрано щоденники й спогади очевидців проголошення республіки і боїв за неї. Скажімо, 12-томник письменника Василя Гренджа-Донського. На стендах розміщені документи Дмитра Климпуша, коменданта війська республіки — Карпатської Січі. Його двічі ув'язнювали червоні — у 1945 та в 1947 році. З Іркутська Климпуш надсилав листи, які його син приніс нинi до музею. Є кілька примірників газети «Свобода» Українського національного об'єднання, яке згуртувало всі національні сили краю. За кандидатів цього об'єднання під час виборів до парламенту Карпатської України проголосували 92,4 відсотка закарпатців.
Далі — листівка: угорський і польський вояки тиснуть один одному руки на кордоні підкореної Карпатської України. На звороті дата: 18 березня 1939 року. Телеграма-доповідна з угорського архіву вiд 20 березня, в якій окупанти звітують: «Наші частини вже повністю очистили Підкарпаття від членів Січі. Не потрібно вже зважати на виступ їхнiх організованих груп».
«Ми знали німецьких окупантів, а тепер побачили і обличчя окупантів угорських», — каже Людмила Рибченко, показуючи на фото мадярських вояків на тлі українських краєвидів. Якою ж була гортистська Угорщина? Про це розповідають сторінка з фотожурналу угорських збройних сил, фото вояків, клавіри військових маршів, а також марка, випущена в пам'ять віце-регента Угорщини Стефана Горті, який був військовим льотчиком і 20 серпня 1942 року загинув під Сталінградом, та фото обер-фюрера СС Шишки Золдана — командувача 26 угорської гренадерської дивізії СС «Hungaria», який також був знищений радянськими солдатами на території Польщі. «Ці документи свідчать, що угорські солдати були добре підготовлені, озброєні та освічені, — каже панi Людмила. — Це був потужний і серйозний ворог, який, прийшовши на Закарпаття, повністю підкорив собі всі сфери життя».
Ця експозиція — результат музейного дослідження, що тривало два роки. «Було велике бажання показати Карпатську Україну, маленьку країну, яка проіснувала зовсім недовго, — розповiдає Людмила Рибченко. — Ми завжди знали про неї, але не відали, як цю брилу підняти, як віднайти матеріали. Адже документи не раз знищувалися, коли на цю територію увійшли угорські війська, а потім радянські. Більшість очевидців перебувала в еміграції, а звідти документи в Україну ще здебiльшого не надійшли». Отож спочатку вивчали літературу, їздили у відрядження на Закарпаття, збирали свідчення і, за змогою, речі й фото в очевидців.
Дуже допомогла редакція закарпатської Книги пам'яті України, «Просвіта», науковці Закарпаття, зокрема ректор ужгородського університету Микола Вегеш. Надійшли матеріали з Чехії, Словаччини. Столичний Державний архів вищих органів влади та управління дозволив музеєві безплатно скопіювати необхідні документи. Бібліотека імені Ольжича теж надала багато оригінальних матеріалів. Києво-Вишгородська єпархія УГКЦ передала церковний одяг 1930-х років. Такий вдягав і отець Августин Волошин, президент Карпатської Русi, коли відправляв службу Божу в кафедральному соборі в Ужгороді. «Ми були зацікавлені експонувати ті матеріали, які потім залишаться в наших фондах, у постійній експозиції, — каже Людмила Рибченко. — До цього в музеї Великої Вiтчизняної не було нічого про Карпатську Україну. Прикро, що в Києві про неї мало знають. Не знаючи історії, люди не розуміють уроку Карпатської України. Треба знати, яку свободу ми отримали і якою ціною».
15 березня 1939 року Карпатська Україна оголосила про свою незалежність. А 18 березня вже вся була окупована.
Ця держава була дивною — безкровною, гуманістичною. Багатонаціональною, але українською. На 1932 рік з 740 тисяч закарпатців 62 відсотки складали українці, які ще з часів Київської Русі називали себе русинами; 16 відсотків — угорці; близько 13 відсотків — євреї; були й чехи, румуни, німці. Більшість ходили до греко-католицької церкви.
Закарпаття тоді підпорядковувалося Чехо-Словаччині. На вимогу закарпатців чеська влада 12 жовтня 1938 року надала краю автономію з урядом і соймом (парламентом). Автономною держава пробула з 11 жовтня 1938 по 15 березня 1939-го. За цей час затвердили як державну українську мову, українізувалася освіта, адміністрація і видавництва. Готувалися до введення власної грошової одиниці — гривні.
9 листопада постала організація народної оборони — Карпатська Січ, яка мала й жіночі формування. Розбудовувати збройні сили допомагав Роман Шухевич, майбутній головнокомандувач УПА.
У 1930-х роках у краї діяли 32 партії. У 1939 році, перед виборами до місцевого сойму Підкарпатської Русi, патріотичні сили «змовилися» і об'єдналися в єдину партію «Українське національне об'єднання». Результат виборів приголомшив навіть партійців: багатонаціональний люд віддав понад 92 відсотки голосів за УНО.
Сойм відкрився 15 березня в Хусті (утім за день до цього Гітлер і Муссоліні вирішили віддати Закарпаття своїм союзника-угорцям). Того ж дня затверджено документи про незалежність Карпатської республiки, назву, прапор, гімн і герб. Таємним голосуванням обрали президента: усі депутати проголосували за отця Августина Волошина.
Цей день ми нині можемо побачити з кіноекрана: як 67 років тому закарпатці співають «Ще не вмерла України...» і як Августин Волошин виголошує свою iнавгурацiйну промову. Документальний фільм створили за кінохронікою того дня українці Америки. Щоб закарбувати цей історичний момент на плівці, зi США до Закарпаття у 1939 році приїхали батько й син Лисюки. Син загинув під час перестрілки, батько зберіг плівки й вивіз їх за кордон.
«Августин Волошин був дуже поміркованим політиком, — розповідає Людмила Рибченко. — Він у 1944 році склав свій заповіт. Ось рядки з нього: «Лише загальнохристиянська етика, що стоїть над народом і державою, може забезпечити нашому народові почесне місце в родині цивілізованих націй». Волошин був за те, щоб Карпатська Січ трималася разом з чехо-словацькою армією в обороні проти угорців. Але радикальне крило закарпатських політиків було налаштоване воювати з чехами, якi як-не-як, але теж були окупантами, нехай i «м’якими».
Отой конфлікт двох «крил» державного керівництва призвів до того, що головнокомандувач Карпатської Січі Дмитро Климпуш, який не поділяв думки радикалів стосовно силового роззброєння чеських солдатів, залишив Хуст. Радикали ж «запалили» молодь і кинули на озброєних чехів — щоб забрати зброю, якою воювати проти угорців... Тоді, в ніч з 13 на 14 березня, полягли близько 350 січовиків. Є свідчення, що сутичку з чехами спровокував Іван Рогач, заступник головного коменданта Карпатської Січі (через два роки його розстріляли нацисти у Бабиному Яру). Наступний день, можливо, «змив кров'ю» ту помилку. 15 березня Карпатська Січ першою з армій світу підняла зброю на гітлерівських окупантів. Закарпатці мали понад 20 боїв з угорськими союзниками Гітлера, найбільший — на Красному Полі під Хустом, своєрідних закарпатських Крутах. Там загинуло понад двісті юнаків.
У тих, що вижили, долі різні. Майже одразу після окупації Закарпаття Угорщина влаштувала в краї мобілізацію до своєї армії. Українців не зараховували до бойових частин, а використовували на будівельних роботах, бо воювати на стороні окупанта вони не хотіли. Багато урядовців змогли емігрувати до США. Січовиків угорці відправили до концтаборів. Понад 5 тисяч українських вояків катували у тюрмах Тячева, Великого Бичкова, Кривої біля Хуста, в Угорщині. За роки угорської окупації вивезли до концентраційних таборів 183 395 осіб, переважно українців і євреїв. Близько 115 тисяч із них знищили. Утім сторінка зі щоденника Василя Гренджа-Донського свідчить, що січовики і в тюрмах не здавалися. Там записано прізвища вояків, які у в'язниці об'єдналися у сотні. Комендантом 1-ї сотні став Гренджа-Донський.
З початком ІІ Світової війни і поділом Польщі на її теренах з'явився радянсько-угорський кордон. Закарпатці стали тікати у Радянський Союз. «Вони на той час не знали нічого ні про Голодомор, ні про концтабори, — пояснює Людмила Рибченко. — Вони знали, що там брати-українці, з якими вони хотіли з'єднатися ще у 1919 році». А в СРСР «особливі наради НКВС» засуджували їх за статтею 80 як нелегалів на 3, а то й на 8 років таборів. Багатьох звільнили, коли організовувалося чехо-словацьке з'єднання у Радянській армії. І як колишніх громадян Чехо-Словацької республіки їх призивали до чеських загонів. На виставці представлені документи з празьких архівів з проханням знайти цих людей і надати їм амністію і про те, як формувалася чехо-словацька бригада під командою Людвіга Слободи, де 80 відсотків становили закарпатці.
Унікальною стала доля письменника Михайла Сабадоша. У 1939 році він рушив шукати щастя в СРСР, на кордоні був пійманий угорськими солдатами і відправлений на Східний фронт, та при першій нагоді втік до Радянської армії. Навчався в партизанській школі в Рівному. На початку 1944 року був десантований у Карпати для організації партизанської боротьби. Восени 1944 р. вступив до 1-го Чехословацького армійського корпусу. Учасник визволення Чехословаччини. Нагороджений Чехословацьким військовим хрестом, орденом Червоної Зірки. На виставці представлені його фотографії в угорській армії, в радянському партизанському загоні, у Чехословацькій народній армії.
Досі живий учасник бою на Красному полі Матвій Неймат. У період угорської окупації був у гуртку підпільного «Юнацтва ОУН». Отримав завдання встановити Хрест на могилі січовиків на Красному полі. На тому «місці злочину» його арештували, зачинили в угорській в'язниці. Після закінчення війни був арештований радянськими службами, відбув 8 років на Воркуті. Не маючи змоги повернутися додому, мешкав там на поселенні. Тільки в 1960 роки повернувся в Україну. В експозиції є його листівка і фото з Воркути, документ з угорської в'язниці, почесна грамота до 60-річчя Карпатської України та фото відкриття у 2001 року пам'ятного Хреста на могилі січовиків на Красному полі, який він колись намагався встановити.
Час розставляє свої крапки в український iсторiї. Про це свiдчить виставка, яку можна оглянути упродовж листопада у Нацiональному меморiальному комплексi «Музей Великої Вiтчизняної вiйни».
«Голгофа українського народу є ще не скінчена. Як Божественний наш Учитель Христос, щоб висвободити нас із неволі гріха, терпів і під глумом своїх ворогів був прибитий до Хреста, а опісля Воскресенням своїм посоромив їх і закріпив правдивість своєї божественної науки, так прийде й час, твердо вірмо, національного воскресення Української Нації. До тої світлої хвилини приготовляймося, плекаючи в собі громадянські чесноти дисципліни, організованости, єдности. Творім національний моноліт, щоб у рішаючий мент одним серцем і одною душею посягнули ми по наше право, а осягнувши його, були в силі й боронити його».
Отець доктор Августин Волошин був священиком у Хресто-Воздвиженському кафедральному соборі в Ужгороді, благодійником багатьох культурних заходів, опікуном сиріт і знедолених. Здобув вищу педагогічну освіту в Будапешті, був професором та директором Ужгородської чоловічої учительської семінарії. Автор понад 40 книг iз педагогіки та психології, мовознавства, політології, підручників, літературних творів. Редагував і видавав єдину українську газету в Закарпатті «Наука», згодом «Свобода». Був засновником і провідником Закарпатського крайового культурно-освітнього товариства «Просвіта», педагогічного товариства Підкарпатської Русі. З 1919 року —голова Руської (Української) Центральної Народної Ради, засновник Християнсько-народної партії, депутат Чехо-Словацького парламенту (1925—1929 рр.), державний секретар першого автономного уряду Підкарпатської Русі. Звертався до Галицького митрополита Андрія Шептицького з пропозиціями щодо створення Українського патріархату.
У травні 1945 року заарештований радянською військовою контррозвідкою «СМЕРШ», вивезений до Москви. Помер 19 липня 1945 року за нез'ясованих обставин. Місце поховання невідоме.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
