Рай iз болотним присмаком

      Територія навколо села Студенок Ізюмського району нагадує справжній рай — безкраї ліси, дзеркальне плесо Сіверського Дінця, гряда мальовничих озер. Саме сусідство з подібною красою тут споконвіку гарантувало селянам, окрім естетичної насолоди, ще й теплу грубку зимою та кошик свіжих грибів восени. Сьогодні ж цей давній уклад може канути в Лету, так само, як і сільські городи, розпайовані луки. Причому усі біди на людей нахлинули під личиною радикальної боротьби за збереження природи. Місцеві жителі кажуть, що й самі охоче б приєдналися до екологічного проекту, якби його автори врахували не лише свої, а й їхні інтереси.

Не болить голова у вепра

      Усе у Студенку почалося три роки тому, коли наближений до села ліс оголосили майбутнім заповідним урочищем під назвою «Яремівське». Сама ідея, звісно ж, викликає повагу. Але спосіб, обраний для її реалізації, перетворився для місцевих жителів на справжнісіньке пекло. Причина досить незвична: після того як цей шматок природи почали готувати до зміни природного статусу, люди втратили право заходити до лісу взагалі. Саме тому з його глибин на село активно посунули неполохані дикі кабани. «Вепри — не дурні, — безпорадно розводить руками літній селянин Микола Виборний, — шукають поживні корінці. Тому й перерили нам усі городи. Вже кілька років поспіль не можемо зібрати навіть картоплю. А як накажете жити?»

      Скаржаться на лісових гостей і місцеві фермери. Сергій Кохан говорить, що цього року засіяв кукурудзою 20 гектарів землі, але кожен третій корінець на цій площі був виритий кабаном. Селянам автори проекту (може, жартуючи, а може, й серйозно) радять обгородити свої ділянки з усіх боків, і тоді, мовляв, звірі вже точно Студенок не витопчуть. Але як бути iз сільськогосподарськими полями? До того ж, невідомо хто і за які кошти мусить зводити паркани одиноким пенсіонерам. Сьогодні, мабуть, це далеко не дешеве задоволення. Інакше сільські садиби не обрамлювали б гнилі похилені частоколи.

      Не менш трагічну історію переживають і студеноцькі луки. Багато років тому місцевий колгосп витратив чималі кошти на меліорацію навколишніх земель, засіявши підготовлену площу спеціальною травою. З того часу сінокіс у селі почали проводити за спеціальною технологією. Сюди ніхто й ногою не ступав, поки не визріє й не осиплеться на землю нове насіння. Скомандувати «на старт» міг винятково агроном, який ретельно відстежував увесь процес.

      Тепер же зі священними для селян луками діється казна-що. Кабани перерили їх уздовж і впоперек, від «культурної» трави не лишилося й сліду, а її місце все активніше займає дикий чортополох. Результат не забарився: за колгоспним стадом під ніж пішла і домашня череда. Тепер у студеноцьких дворах рідко зустрінеш навіть одну корову, тоді як раніше тримали по дві й більше.

      За свої луки селяни хвилюються ще й з іншої причини. Кожна родина під час розпаювання колгоспної землі отримала тут власний шматок, сплативши за оформлення документів чималі кошти. Тепер є загроза, що уся ця територія ввійде до складу заказника, а люди автоматично втратять свою власність.

      Причини для хвилювання дійсно є: під охорону екологів біля Студенка потрапили 293 гектари лісу. Цю ділянку тепер називають ядром майбутнього заповідника. Аби природа відновила себе сама і була готова для зміни статусу, тут вже три роки не можна полювати на диких тварин, збирати дрова, гриби та ягоди. Студеноцькі луки поки що не потрапили до цієї недоторканної зони. Але, згідно з тим же проектом, вищезгадане ядро з часом має розростися в усі боки на площі 900 гектарів. І ось тоді селяни змушені будуть остаточно розпрощатися зі своїм сінокосом. Цю ділянку вже тепер автори проекту називають водно-болотистою територією. І хоча луки теж підпадають під таку класифікацію, розпливчасте і надто загальне формулювання сприймається місцевою громадою як заздалегідь приготована пастка. Мовляв, автори проекту для того й назвали їхні луки непролазним болотом, аби ввести в оману державні органи контролю й отримати дозвіл за будь-яку ціну.

Люди проти людей

      Біда у Студенку прижилася у якийсь дивний спосіб. Вона ніби і є, але звідки прийшла і як із нею боротися, місцеві жителі точно не знають. Сільський голова Володимир Бурлака говорить, що за всією цією історією явно проглядається тінь харківського бізнесмена Валерія Ловчиновського. Спочатку він збудував собі тут дачу, потім на 46 років поспіль взяв в оренду кілька озер, а тепер ось, мовляв, прагне відхопити ще й великий шматок лісу.

      При цьому сам городянин опікується своїм студеноцьким господарством у якійсь віртуальній манері. Тобто на діловий контакт із сільською владою не йде, але водночас примудряється бути скрізь: допомагають численні помічники. Останні, назвавши себе громадськими охоронцями, розбили у селі наметове містечко і живуть там навіть у люті морози вже третій рік поспіль. Їхня місія окреслена, як припускає пан голова, двома завданнями. З одного боку, вони ретельно охороняють ліс та озера від селян, а з іншого — регулярно пишуть на них скарги в усі державні інстанції. Це ніби потрібно для того, аби за селянами стійко закріпився імідж невиправних губителів природи, і тоді проблеми, пов'язані зі створенням заказника, відпадуть самі собою.

      Один з таких скандалів розгорівся минулої зими, набувши всеукраїнського розголосу. Охоронці, переважна більшість з яких представляється студентами-біологами, побачили, як лісник позначив для вирубки сухе дерево. Можливо, його дії і не викликали б з боку опонентів аж настільки бурхливу реакцію, але дерево всохло якраз біля нори червонокнижного борсука. І оскільки той дійсно не любить, коли у нього біля вуха гупають сокири, на скаргу, адресовану Міністерству екології, миттєво відреагувала численна армія управлінців. Але їхній прихід мав для скаржників протилежний ефект. Чиновники, почувши нарешті крик душі місцевих селян, захотіли розібратися в деталях цього протистояння. І на поверхню випливли неймовірні факти.

      Виявляється, у Студенку вже кілька років поспіль реалізується звичайнісінька підстава, і люди справді мають рацію — у їхньому селі діється щось протизаконне. Не може бути так, підозрюють вони, щоб закон захищав право на життя диких тварин, позбавляючи аналогічного права людей. Врахувати треба інтереси усіх сторін. Вітчизняне законодавство цю золоту середину дійсно не виключає, але тільки у тому разі, якщо його ніхто не порушує.

      У Студенку ж сталося все навпаки. Проект «Яремівського» екологами був обгрунтований як заповідне урочище для водно-болотних угідь. Останні ж у реальній площині займають всього лише 8 відсотків і насправді є не болотами, а переважно студеноцькими луками. Решта — корінна діброва, вік якої сягає 150 років. Також в обласній програмі формування національної екологічної мережі, що стартувала у 2002 році, студеноцький проект задекларований як ландшафтний заказник. Насправді ж вищезгадану територію готують під заповідне урочище. А це, виявляється, «дві великі різниці».

      Якби «Яремівське» створювали як заказник, його площу поділили б на природоохоронні та господарські зони. Вхід на одні ділянки тут був би суворо заборонений, на інших люди мали б право рубати сухостій, збирати гриби та ягоди. До того ж заповідне урочище, згідно з проектом, упритул наближається до села, фактично відбираючи у нього життєвий простір. А заодно втягує місцеву громаду у складні фінансові перипетії, адже кошти на утримання цієї території разом із заробітною платою майбутніх охоронців сільська рада, згідно з тим таки проектом, мусить взяти на себе. Тобто люди будуть ретельно фінансувати власні ж муки без попередньої згоди на цю оборудку.

І вовки не ситі — й вівцям лихо

      Як з'явився на світ Божий цей проект, відверто сказати ніхто не наважується. Відомо, наприклад, що дозвіл на його реалізацію дав власник угідь — Ізюмський держлісгосп, але тепер намагається відкликати свій підпис або принаймні переглянути умови створення урочища. Це викликало шквал негативних емоцій у замовників «Яремівського». На дирекцію зеленого господарства в усі кінці полетіла така купа скарг, що із передових фахівців своєї галузі лісничі враз перетворилися на слабку ланку управлінської когорти.

      Некомфортно почуваються й ізюмські чиновники. «Маленька брехня породжує велику недовіру, — філософськи розмірковує заступник голови райдержадміністрації Олег Ковтун. — Пам'ятаю, у 2003 році депутати райради фактично одноголосно підтримали це рішення. Але згодом почалися конфлікти. І замість того, аби їх вирішити разом з місцевою громадою, поборники урочища почали писати скарги та звернення. Звісно ж, це обурило людей». Але чому самі депутати одностайно проголосували фактично за кота у мішку, не розібравшись у деталях справи? При цьому жоден з учасників бурхливого процесу не здогадався спитати дозволу, власне, у найбільш зацікавленої сторони — Студеноцької сільради.

      Думка села, де мешкає майже дві тисячі чоловік, і дотепер нагадує крик у пустелі. Власне, їм поталанило лише тому, що в ході збору усіх необхідних підписів від остаточного вердикту утрималися депутати обласної ради, невдовзі вони знову повернуться до цього питання. І оскільки у конфлікт вже встигли втрутитися чиновники обласного управління екології, визнавши цей проект «сирим», є надія, що народні обранці регіонального рівня голосуватимуть вдумливіше за своїх ізюмських колег.

      Як події у Студенку розгортатимуться далі — сказати важко. Одну з можливих версій озвучив спiвробiтник начальника обласного управління екології та природних ресурсів Борис Антоненко. Він говорить, що ландшафтний заказник селу дійсно потрібен, але зовсім на інших умовах. А тому після консультацій з місцевою громадою та фахівцями чиновники мають намір замовити новий проект.

      Студенок зі своєю позицією визначився вже тепер. Володимир Бурлака каже, що люди і раніше не були б противниками «Яремівського», якби його територія починалася за кілька кілометрів від села. Тоді б і луки вціліли, і худоба не пішла б під ніж, і бабусі були з картоплею. Але, схоже, бажання харківського природолюба у майбутньому виходити з дверей власної «хатинки» прямо до свого лісу, переважили інтереси багатолюдного села.

      За словами пана голови, селяни отримали змогу наперед побачити своє життя після того, як вищезгадане ядро розростеться на площі 900 гектарів, і просто жахнулися. Вони переконані, що громадських охоронців після отримання Ловчиновським усіх необхідних підписів неодмінно озброять до зубів. І якщо зараз «студенти-біологи» ганяються за сільськими дітлахами з палицями, відсікаючи їм шлях до озер, то згодом маршируватимуть тут з автоматами. «Ми у власному селі, як за колючим дротом», — у паніці кажуть селяни. А найцікавіше те, що реалізатори проекту особливо і не намагаються переконати їх у зворотному.

Тут наше — все

      Проблема Студенка значно глибша, ніж може видатися на перший погляд. «Не за горами той час, коли землю таки почнуть передавати у приватну власність, — каже Володимир Бурлака, — але, як ми вже встигли переконатися на власному досвіді, нічого доброго з цього не буде. Зараз ось, наприклад, взяли й відсікли нам шлях до лісу, і чомусь нікого не цікавить, що село не газифіковане, взяти дрова людям фактично нізвідки. А у мене ж на балансі — школа, дитячий садок, медичні пункти. Можна, звичайно, привезти, але скільки ті дрова тоді коштуватимуть? У селі ж фактично немає роботи. Кожна копійка у нас на вагу золота».

      І лісники, і селяни не заперечують — природу дійсно треба охороняти ретельніше. Півтора століття тому в Ізюмському повіті вже була трагедія, коли під сокиру місцеві жителі пустили увесь навколишній ліс. У результаті величезна територія перетворилася на голу пустелю. З пісками, які сюди надули східні вітри, мешканці району б'ються й досі. Тому ізюмчани тут садять дерева, як картоплю, починаючи зі шкільної парти і все наступне життя.

      Ліс, до якого тепер не пускають мешканців Студенка, створений їхніми ж руками. Тому вони охоче погоджуються користуватися ним, керуючись природоохоронним законодавством, і зовсім не проти, аби за кілька кілометрів від них з'явився недоторканний заказник. Але неодмінно з державною формою власності — тоді б і природа вціліла, і вони мали б там гарантовану роботу тих же охоронців. Схоже, людей біда таки змусила відчути себе господарям на власній землі, і вони готові боронити право на неї до кінця. Втрачати їм і справді більше нічого.