«OrangeLove». Естетика кави, що збігає

      На цю стрічку чекали. Хтось — у першу чергу студенти, молоді режисери — з нетерпінням: кліпмейкер Алан Бадоєв є одним із найвідоміших у цій професії, а тому його кінодебют був цікавим апріорі. Хтось — як-то старші колеги дебютанта — з недовірою, мовляв, що може назнімати людина, яка до цього фільмувала хіба що наполовину оголених співачок, які вихиляли стегнами перед камерою? Хтось — зізнаюся, і я також — з підозрою і навіть роздратуванням. Поясню чому. Кон'юнктура і мистецтво — речі несумісні. До того ж  кон'юнктура тут узагалі виглядала якоюсь простроченою, адже «помаранчева» романтика — а судячи із заголовку, вона там мусить бути неодмінно — вже давно не актуальна. І, даруйте, вона вже просто набридла... Після перегляду доводиться визнати, що інтуїція мене підвела. Дебют у великій режисурі для Бадоєва, попри деякі шорсткості картини, вийшов більш ніж вдалим. І однозначно — перспективним. Принаймні на «Молодості» «OrangeLove», яка змагалася за «Скіфського оленя» у конкурсі повного метру, виглядала досить пристойно.

      Головнi ролі у фільмі зіграли російський актор Олексій Чадов, модель Ольга Макєєва та прем'єр Молодого театру Олексій Вертинський. Сама картина асоціюється з фотоальбомом, знімки в якому розставлені не у хронологічному порядку, а так, як на душу лягало. Але для цієї історії така фривольність пасувала значно більше, ніж структуроване відтворення подій...

      Він — Ромка, фотограф-екстремал, який дуже любить свою роботу. Вона — Катя, студентка консерваторії, руда, тендітна, закохана... До речі, вам нічого ці імена не нагадують? Правильно, фільм «Вам і не снилось...» Тільки у порівнянні з тiєю лав-сторi кохання «OrangeLove» буде значно трагічнішим...

      Спершу вони зустрінуться. Рятуючись від дощу, заскочать у трамвай. Потім зрозуміють, що тримати за руки кохану людину і дивитися в її очі — це найвище щастя, яке є на світі. Далі, шукаючи перше спільне житло, вони прийдуть до дивакуватого дядечка (Олексій Вертинський). І той запропонує Ромці й Каті таку гру: він заповість їм свою квартиру і кількасот доларів заощаджень, якщо вони проживуть у квартирі, не виходячи за двері, аж до його смерті. «А жити мені тижнів чотири, може, менше», — заспокоює їх герой Вертинського. Вони погодилися. Відімкнули телефони та дверний дзвінок, принесли у картонних коробках весь свій нехитрий скарб, поставили на стіл дві чашки і впустили до акваріуму двох рибок. Вони дуже хотіли побудувати світ для двох, але світ, де мешкають усі інші люди, раз-по-раз давав про себе знати. Спершу — вигуками за вікном «Ю-щен-ко!» та «Разом нас багато» і далі по тексту (власне, оце і все, що було у фільмі «помаранчево-революційного», і, чесно кажучи, без цих скандувань картина нічогісінько б не втратила). Потім під двері їхнього помешкання підсовують пошту, в одному листі — результати аналізів. У Каті — СНІД... Вона здогадувалася про це раніше. «Так ось звідки у тебе така пристрасть до презервативів», — волає Роман. І вирішує, що його любов до цієї дівчини сильніша  за любов до життя — «Головне, не скільки жити, а як жити». Але вона проганяє його, він іде до того дивного дядечка, який обіцяв їм квартиру, просить заразити його також, і повертається до Каті ... «Тепер ми однакові». На жаль, фінал картини вийшов стовідсотково прочитуваним — під двері підсунули чергову порцію пошти, де чорним по білому написано, що ті результати були помилковими і насправді ніякого СНІДу у Каті немає... Ця «трагічність у квадраті» була справді зайвою і я знаю, що з цього приводу говоритимуть мастодонти українського кіно. Вони обов'язково дорікнуть Бадоєву цим відвертим порушенням цільності ідеї фільму, зловживанням крупними планами тощо.

      Власне, стрічка «OrangeLove» не є досконалою. Але вона полонить якоюсь шаленою естетикою і навіть її підкреслену «кліповість» хочеться хвалити, а не засуджувати. Краплі води, забите дошками вікно, крізь них пробивається яскраве світло, колони з картонних коробок — вони, мабуть, порожні, герої лише готують свої почуття, спогади, досвід, щоб потім покласти туди — кава, яка збігла, лампочка, що вибухнула, розчавлені помідори, помаранчі і «помаранчева» осінь, яка познайомила цих двох, — вишуканий візуальний контекст, який може бути не лише естетичним, а й ефективним у розкритті ідеї картини, для Бадоєва значить значно більше, ніж класичні принципи структури фільму. Мабуть, він по-своєму має рацiю, адже і таке кіно має право на існування. Хто сказав, що не можна говорити про вічне, споглядаючи, як збігає кава? І хто насмілиться заперечувати Ромці, який вважає, що «Головне, не скільки жити, а як жити»?