Малюнок Миколи КАПУСТИ.
Позавчора з нагоди 15-річчя Соцпартії вже під вечір її лідер Олександр Мороз отримав чудовий подарунок. Ні, йдеться не про привітання від його «молодшої сестри» Януковича, й навіть не про триярусний торт. Справа в іншому. Дозволимо собі пофантазувати: звечоріло, представник інтересів Мороза у Шевченківському райсуді Ярослав Романчук поспішає на крутому позашляховику «Тойота Ленд Крузер Прадо» на святковий фуршет (пригадуються слова Йосипа Вінського про своїх колишніх колег по СПУ після об'єднання з регіоналами: «Ви самі скоро побачите, хто на чому їздить, хто в яких квартирах живе»). В цей час шеф підіймає черговий тост, аж влітає захеканий представник: «Сан Саничу, ось вам подарунок на 15-річчя партії — ваш позов до брехливої газетки задоволено в повному обсязі, все як по маслу!» Хитро примружившись й напевно знаючи, як вдалося досягти такого результату, наш головний герой міг би сказати «ну що, за свободу слова!» й зі смаком осушити чарку.
Хто його знає, як було насправді, але нам важко віриться у те, що коли суддя Ізмайлова призначала перше слухання на 26 жовтня, «вікна» у її суддівському графіку збіглися саме зі святковою соціалістичною попойкою. Хай там як, «Україна молода» не каже ні Морозу, ні його представнику Романчуку «прощавайте». Глибше видихніть, панове, ніякого спростування протягом 30-ти днів не буде, буде апеляція. Тож до скорої зустрічі, Сан Саничу!
Цьогорічна ніч на Івана Купала добре запам'яталася в народі. Власне, не завдяки стрибкам через вогнище, а «Тому що» шлюбний віночок СПУ, пірнувши з головою у каламутне озеро брудної політики, вихопив з рук першого нареченого інший партійний хлопака. Який до цього отримував лише гарбузи. Й не винна преса, що відтоді слово «мороз» в народі вважають новим матюком на парканах. Але що це ми про фольклор та про традиції? Перейдемо до сучасної політики, й відтак до творчості реальних працівників пера та мікрофона.
8 липня в нашій газеті вийшла аналітична стаття Дмитра Лиховія «Мороз у купальську ніч», в якій йшлося, звісно, не про прогноз погоди. Прогноз був політичний: яке політичне майбутнє очікує головних учасників новонародженої антикризової коаліції після захоплюючого видовища із виборами спікера та й взагалі, як буде перекроєно владний пиріг. Щодо фігури Мороза, то він був не стільки героєм публікації як першопричиною зміни політичних розкладів. Втім критики цієї посадової особи вистачало. Ймовірно, на це самому спікеру нічого було відповісти, але, як з'ясувалося лише через три (!) місяці, Морозу не сподобався тільки один другорядний i навіть літописний уривок: «А в 2004 році, перед другим туром президентських виборів, за деякими даними, Мороз вимагав у «Нашої України» 100 млн. за підтримку кандидата в президенти Ющенка. Вдовольнився десятьма «лимонами» «зелених» i казав, що ці гроші мають піти в регіональні осередки СПУ — мовляв, треба ж соціалістичним активістам видавати зарплатню за роботу на виборах на користь Ющенка...»
Ну що ж тут такого крамольного? Зрозуміло ж, що зробивши ставку на кандидата Ющенка, не міг підтримувати його лише словом, потрібно ж було й діло — оплата праці працівників зі штабів СПУ, агітаторів, розклеювачів листівок. Про те, що Мороз «заручився» з Януковичем не просто так, тоді натякав лише Вінський, згодом коментарі про ймовірність підкупу надавали депутати БЮТ та «Нашої України». Мороз віджартовувався, мовляв, хіба ж ПР дурна, щоб платити мені за те, щоб мене обрали спікером.
24 липня надвечір народний депутат Олег Ляшко відкрито заявив, що передав Генпрокуратурі записи телефонних розмов, які підтверджують факт підкупу Голови Верховної Ради Олександра Мороза членом Партії регіонів Андрієм Клюєвим. Резонансна новина? Ще б пак! Одразу повідомлення про це з'явилися в усіх інформагентствах, а телеглядач, клацаючи «лентяйкою» неодмінно бачив обличчя Ляшка. 25 липня під куполом ВР йшло широке обговорення цієї теми — як з трибуни, так i в кулуарах. На блакитному екрані суцільні емоції, образи, суперечки.
До чого все це згадує автор? Специфіка газети є такою, що коли обвинувачення Ляшка писали телеканали, в друкарні вже готувався до випуску номер на наступний день. Отже опублікувати резонанс по лінії Ляшко-Мороз ми могли лише 26 липня. Але не лише «голі» обвинувачення Ляшка (адже диктофон він так i не увімкнув ні для преси, ні для слідчих ГПУ), а ще й спростування цієї «інфи» з боку урядовців Клюєва та Януковича, депутатів Бокого та Чорновола. Свої коментарі тоді особисто надав «УМ» i сам Ляшко. Здавалося б, одне звинувачення у хабарі проти чотирьох спростувань: баланс публікації явно не на користь БЮТівця. Але ж ледь не кожне слово героїв публікації Івана Леонова «Триста «лимонів» до скрині Мороза?» було гострим, тож не помітити їх було неможливо.
Окремим рядком: журналіст не повинен перевіряти слова як Ляшка, так i Клюєва, Януковича, Бокого, бо усі вони офіційні посадові особи. З урядовцями зрозуміло, але хтось скаже, що нардеп — це не посада, а статус. Згоден! Але той чи інший парламентарій є якщо не спікером чи його заступником, то головою чи заступником, або просто членом того чи іншого комітету ВР, яких більше двадцяти. Ця посада в парламентській ієрархії й записується до трудової книжки народного обранця.
Але однозначно стверджувати, що «Мороза купили чи навпаки» було неможливо. Не дивно, що у заголовку статті автор поставив знак питання. Чим не об'єктивність: коментарі різних сторін конфлікту зібрано, а читач бачить аргументи i робить власні висновки. Втім Мороз зрозумів це інакше.
7 вересня пан Мороз під час зустрічі із колективом газети «Голос України» повідомив, що подав до суду на газету, яка написала, що він взяв хабар від Партії регіонів у розмірі 300 мільйонів доларів. Про яку газету йдеться, він чомусь не уточнив. Навіщо ці «кiшки-мишки», було незрозуміло. «Я не вимагаю морального відшкодування в грошовій формі, а тільки хочу, щоб було спростування в газеті», — казав Мороз.
Лише за два тижні після цього тимчасова слідча комісія з питань розслідування звинувачень у підкупі народних депутатів України заявила, що не отримала від правоохоронних органів жодної інформації, що підтверджує факти підкупу. За словами голови цієї ТСК Володимира Борщевського, пан Ляшко не надав ніяких доказів Генпрокуратурі, мало цього, колишній журналіст передав комісії аудіокасету з явно вираженими пошкодженнями, непридатну для прослуховування, через що її одразу ж йому повернули. Не дивно, пан Борщевський, оприлюднюючи з парламентської трибуни попередній звіт комісії, сказав, що вбачає в діях народного депутата Ляшка ознаки політичної провокації. Приблизно у той же час суд проти Ляшка виграв Клюєв.
До чого усі ці подробиці? Справа у тому, що увесь цей двомісячний перебіг «Морозгейту» «УМ» висвітлювала на своїх сторінках. Висвітлювала об'єктивно, неупереджено, незаангажовано. Результат — 29 вересня «УМ» за півгодини до кінця робочого дня у п'ятницю отримала як сніг на голову той самий позов, про який ще на початку вересня казав Мороз. Ухвала Шевченківського райсуду датувалася 19 вересня, відправлено із суддівської канцелярії її було нібито 20 вересня. З'явитися на попереднє слухання потрібно було вже у понеділок — 2 жовтня, й саме до цього часу можна було оскаржити ухвалу. Чи не тому так засекретився Мороз? Втім вдалося перенести «попередку» — самі ж представники позивача дещо «лоханули» — неправильно вказали юридичну адресу «України молодої». Знав би Мороз, винагорода пану Романчуку могла б хіба що наснитися.
Чому Мороз вирішив судитися з пресою, не зрозуміло (його представник Романчук каже, що позови надійшли й багатьом іншим ЗМІ, щоправда, не повідомляє, яким саме). Але навіть на такому прикладі видно, що позиватися треба було до колеги по парламенту, а не до газети: «Головним фігурантом, як i шість років тому, є політик на прізвище Олександр Мороз. Тільки тепер Сан Санич в іншій ролі — якщо раніше він клацав на прес-конференції у Верховній Раді кнопкою магнітофона та обвинувачував у злочинах режим Кучми, тепер i сам опинився у подібній ролі — хабарника з непомірно великим апетитом до «зелені». Ціна питання за зраду демократичної коаліції, перехід в обійми «регіоналів» — 300 мільйонів «баксів» плюс посада спікера».
Насправді за межами вирізки залишається посилання на те, що ця інформація отримана від Олега Ляшка. Чим не фокус? Вимагає спростування, а що спростовувати: те що Мороз політик чи, може, те, що шість років тому він демонстрував пресі записи Мельниченка? Чи може спростувати те, що він опинився в неприємній ролі хабарника через слова народного депутата? Але ж так воно і є, бо не треба плутати роль, становище, у якому опиняється людина після наклепу, чи навпаки правди. Бо опинитися у ролі хабарника і власне хабарник — дві великі різниці.
Власне, у самому позові Олександр Мороз ще й нахабно зазначав, що нібито ще 4 серпня його представник за довіреністю Романчук надіслав «УМ» вимогу про спростування недостовірної інформації. Згідно зі ст.37 Закону України «Про друковані ЗМІ» місячний термін минув, а від нас ні слуху, ні духу, право на спростування порушено, тож отримайте позов. Цікаво, що Мороз подав аж три позови — проти «України молодої» та особисто на ім'я Дмитра Лиховія та Івана Леонова (яка честь!!!). До нашого відділу листів щось таки надійшло, але виглядало це щось аж ніяк не схожим на офіційний лист, згідно з хоча б мінімальними канонами діловодства. Втім відповідь пану Романчуку таки була надіслана з «повним фаршем» законних причин i переліком статей, згідно з якими про спростування не може бути й мови. Мало цього, ніяких листів від представника Мороза особисто два автори (яким теж був пред'явлений позов) не отримували, тож позов проти них узагалі є нелегітимним!
Утім суддя Ізмайлова вважала, що все це дрібниці, які тільки відволікатимуть її від швиденького ухвалення рішення на користь Мороза. З самого початку вона не розуміла впевненість у своїй правоті відповідачів на кшталт: людина ж грошей з вас усіх не вимагає, чого викобенюватися? Швиденько кілька абзаців спростування надрукували та й справі кінець! Та довелося попрацювати i витратити кілька годин свого дорогоцінного суддівського часу на судилище.
«УМ» має клопотання? Що там? Викликати як свідків нардепів Ляшка та Вінського? Відхилено! Ну й що з того, що Ляшко особисто щось там коментував Леонову на диктофон? Іван Леонов вважає, що позивач зробив «нарізку» з його журналістського тексту на свій смак i хоче, щоб саме ці обрізані словосполучення були спростовані? Суд цього не помітив. Кажете, що наводили різні точки зору, розумію-розумію... А от iз констатацією факту, неправдивими твердженнями це ви погарячкували. Це питання до представників позивача знімається. Не потрібно з'ясовувати, що насправді журналіст нічого не констатував, а посилався на Ляшка, знаки питання, які констатацію заперечують, в заголовку помічати не треба i т.д., i т.п. Приблизно такою була атмосфера судового засідання.
Приклад: пан Мороз хоче, щоб газета, з одного боку, та журналіст — з іншого спростували таку «констатацію»: Партія регіонів за 300 мільйонів купила Мороза. «А чи читали ви саму статтю?» — ставимо логічне запитання пану Романчуку та зовсім «зеленій» адвокатесі Мороза, не претендуючи на те, що вони стануть постійними передплатниками «УМ». З'ясовується, що про загальний текст вони мають таке ж саме уявлення, як i папуаси про Північний Полюс. Коли ж починаємо «препарувати» матеріал на частини i абзаци, про вміння читати згадала навіть суддя. Люди зайняті, їм усе ніколи...
«Що ж ТАКОГО почув на переданих плівках Олег Ляшко? Колишній головний редактор газети «Свобода», а нині народний депутат каже, що йдеться про запис двох розмов депутата з фракції Партії регіонів Андрія Клюєва з депутатом-соціалістом Миколою Рудьковським, а також з якимось громадянином Росії, що мешкає у Москві, на ім'я Рубен. Під час розмови з Рубеном Клюєв хвалився, що справи в нього йдуть добре, бо Партія регіонів за 300 мільйонів доларів купила Мороза. «Чому ж так дорого?» — обурювався росіянин. На це Клюєв нібито відповів, що в сумі закладений ще й аванс за процедуру імпічменту Президенту України, який буде ініціюватися Партією регіонів у грудні цього року», — це справжній авторський текст статті. А тепер завдання — знайдіть у ньому «констатацію»,спростування якої вимагає Мороз! Отож- бо.
Спікер ріже текст, як хоче, суд урочисто (усім встати!) приймає рішення привітати позивача із 15-річчям очолюваної ним партії. Тож які там аргументи, які статті Закону «Про друковані ЗМІ», які права журналіста, яка об'єктивність, яке право на справедливий судовий розгляд, яка там Римська конвенція ратифікована Україною, який там прецедент Європейського суду з прав людини у «справі Лінгенса» тощо. Нема цього, Феміду сильно заМОРОЗило! Й не тому, що у Шевченківському райсуді прорвало опалення й позавчора батареї були холодними. Дивіться вище, на печерські пагорби.
У принципі, цього четверга «УМ», між іншим, пересвідчилася ще й у тому, що працювати у суді нелегко, але весело. Йдеться не лише про зашарпані зали, холодні батареї. Секретарка судді Ізмайлової, намагаючись вмоститися на стільці, одразу впала — зламалася ніжка. Таким самим виявився i другий стілець, надламаним був навіть ТРЕТІЙ, який журналіст «УМ» по-джентльменськи приніс їй з коридору. Але дівчина мужньо втрималася на ньому дві години судового розгляду.
У самому суді гамірно. За тонкими стінами розігралася конфліктна сцена, щось грюкало, хтось кричав — часом, не розлучення. Під час криків до зали двічі влітали стривожені судді. Один побачив, що тут тихо, та пішов. Згодом вереск відновився й забіг другий зі словами: «Це ви тут кричите та бушуєте?». Ну просто, як на шкільному уроці.
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
