Від Віктора Вечерського, знаного у місті спеціаліста в галузі архітектури та охорони культурних пам'яток, я дізнаюсь багато нового — про те, коли востаннє ремонтували Андріївський узвіз, про Гаазьку конвенцію 1954 року, яку, виявляється, до недавнього часу порушувала Україна, про норми європейського містобудівництва, що забороняють імітувати старовину в сучасних будівлях — щоб запобігти профанації історії... Дізнаюсь і про те, як архітектору Каракісу на смертному одрі не давало спокою його дітище — Історичний музей на Старокиївській горі, і про те, хто першим у радянські часи почав розкопувати фундамент Десятинної церкви, і як цьому завадила війна... Словом, наша розмова — про Київ. Київ прекрасний і потворний, Київ чиновників і Київ ентузіастів, місто вічне, витривале, не позбавлене надії успішно пережити всі сьогоднішні катаклізми.
— Пане Вікторе, мета цього інтерв'ю — скласти своєрідний рейтинг больових точок Києва. У мене є власне бачення подібного списку, тому я почну з того, що найбільше тривожить особисто мене. Наразі це — Андріївський узвіз і його так звана реконструкція...
— Про реконструкцію говорять тільки представники різних громадських організацій, і, зокрема, «Опора»... З того, що я знаю стосовно Андріївського узвозу, можу сказати: йдеться про реставрацію будівель, які там є (оскільки Андріївський узвіз є частиною заповідника «Стародавній Київ»), про благоустрій територій і реконструкцію інженерних мереж. Як фахівець я підтверджую, що все це робити необхідно. Але якихось документів за підписом міської влади відносно подібного плану я ще не бачив. Наскільки мені відомо, відповідна проектна документація наразі не розроблена. Це добре, що існує громадський рух на захист Андріївського узвозу, але — повторюю! — поки що не йдеться про якесь будівництво чи початок інших робіт.
— Тобто, по-вашому, на Андріївському жодних проблем?
— Там проблема ось у чому: люди, які торгують на Андріївському узвозі, розуміють, що коли почнуться роботи, їх звідти посунуть. В ході громадських обговорень пропонувалось обладнати всі будинки по цій вулиці стаціонарними місцями для торгівлі. Андріївським узвозом і в будній день пройти складно, не говорячи вже про вихідний. Торгівля там, безумовно, потрібна, але вона має набути цивілізованого вигляду. Бо ми всі дуже любимо називати Андріївський узвіз українським Монмартром, але поки що це великий базар...
— Мене, як корінну киянку, чомусь зовсім не дратують продавці з їхнім крамом, хай навіть вони і створюють ціле торжище, зате як ножем по серцю полоснула ота спаскуджена бруківка...
— Частину її зверху залили бетоном — це потрібно було для того, щоб могла заїхати важка будівельна техніка, коли зводили будівлю театру. Бруківка на Андріївському вимагає перекладення, так само, як і тротуари обабіч її, викладені цеглою... Останній ремонт Андріївського узвозу робили до так званого 1500-ліття Києва, тобто до 1982 року. З тих пір уже 25 років пройшло, тож треба і далі цим займатися.
— Хай би там як не називались роботи на Андріївському узвозі — хоч реконструкція, хоч реставрація, хоч перебудова — для мене важливо зараз почути одне: чи є чіткий план дій? Чи ми спочатку псуємо бруківку і зводимо театр, потім ремонтуємо бруківку і псуємо стіни театру абощо?
— Ні, нічого так спонтанно не робиться і робитись не буде, тому що має бути розроблена проектна документація, де всі ці речі повинні бути обумовлені. А про таку документацію, як я вже казав, мені наразі нічого не відомо. Рішення такого рівня, як реставрація Андріївського узвозу, приймає міська влада, вона ж чітко визначає, що саме має бути зроблено, хто є замовником проектної документації і хто є замовником самих робіт. Потім проводять тендери на виконання цих робіт — словом, процес цей досить тривалий і складний, тим паче якщо будуть до цього залучені ще й бюджетні кошти.
— Отже, проекту реставрації Андріївського узвозу ще нема, але театр уже зводять. До того ж його будівля, як на мене, анітрохи не гармонізує із семантикою всієї вулиці. Скільки ж можна ліпити новобудови де кому заманеться? Вам не здається, що це нонсенс?
— Ну, таких нонсенсів у Києві багато. У нас, наприклад, тільки зараз розроблений історико-архітектурний опорний план Шевченківського району. А мав би він з'явитись ще років двадцять тому, щоб усі ми могли ним зараз користуватись. По Печерському району такий план теж нібито є, але там багато питань, а по Подільському — взагалі нічого немає.
— Ваша думка стосовно будівництва Десятинної церкви: чи потрібна нам псевдопам'ятка старовини, зведена з сучасних матеріалів і дуже мало подібна до свого прототипу?
— Практично всі фахівці, яких я знаю, проти цього. Ми, по суті, не знаємо, як виглядала колись Десятинна церква, зведена за Володимира Святого, і, напевне, ніколи цього не дізнаємось. Дехто каже, що це була типова візантійська церква Х століття, але я як історик архітектури можу сказати, що не існувало тоді ніяких «типових» церков — кожна мала свій неповторний образ, а щодо Десятинної, то ми навіть не знаємо, скільки в неї було куполів — три, п'ять, дев'ять, тринадцять? Є навіть версія, що куполів було двадцять п'ять... Зараз є близько десяти реконструкцій первісного вигляду Десятинної церкви, зроблених і нашими фахівцями, і зарубіжними, і якщо всі ці макети вишикувати в ряд, то на них церкви абсолютно не схожі одна на одну. Тобто казати, що відтворюємо пам'ятку архітектури — на мій погляд, це профанація...
Можна збудувати новий сучасний храм, можна навіть назвати його «Десятинною церквою», але це не повинна бути підробка під старовину, яка, до того ж, встане на фундаменти старої Десятинної церкви. Ці фундаменти є пам'яткою археології, і в усьому цивілізованому світі ніхто не може собі дозволити побудувати щось на пам'ятці археології. І поруч з Андріївською цю нову церкву теж не варто ставити — кожен новий об'єкт поруч із нею буде або затуляти її, або накладатися на неї. Те саме стосується і будівлі Історичного музею архітектора Каракіса. До речі, архітектор Каракіс, помираючи, казав своїм рідним: вважаю, що треба знести цей будинок, якщо тільки буде така можливість... Він проектував цей будинок для зовсім іншої мети і, головне, для зовсім іншого місця. Але, за вказівкою тодішнього партійного керівництва, його поставили на Старокиївській горі... А зараз на місці Десятинної церкви продовжуються археологічні дослідження, і я вважаю, що це дуже добре, бо досить довго побутувало таке переконання, що коли 1939-го року ленінградський археолог Каргер почав розкопки фундаменту і не завершив їх через початок Великої Вітчизняної війни, мешканці Києва все звідти розтягли і ніяких автентичних речей там уже не лишилось. Зараз спеціалісти довели, що це не так: ще багато є залишків первісної Десятинної церкви... Думаю, що рештки її фундаменту слід законсервувати і, можливо, поставити там якусь невеличку капличку, оскільки саме там знайшли смерть останні захисники Києва від орд хана Батия у 1240 році.
— Щодо археологів чи бодай просто робочих-будівельників. Декілька тижнів поспіль я спеціально навідуюсь до Десятинної церкви і заглядаю в шпарини того малоестетичного паркану, яким її обнесли, і не бачу за ним жодних ознак життя. Чи є якась надія, що ми взагалі виберемося з цієї ситуації, не втративши остаточно ні Старокиївської гори, ні залишків Десятинної церкви?
— Надія може бути тільки одна: якщо на політичному рівні буде прийнято рішення, що Десятинну церкву ми таки не відбудовуємо, натомість робимо консервацію залишків... Потім треба розробити відповідний проект і у такий спосіб зберегти рештки фундаменту.
— Ми з вами пройшлися Андріївським узвозом, піднялися на Старокиївську гору, а тепер давайте уявно спустимось звідти до урочищ Гончарi і Кожум'яки. Можливо, я надто схильна до драматизації, але мені дуже болить і їхня забудова також — особливо будинками, пофарбованими з таким несмаком у надто яскраві тони...
— Так, урочища ці повністю забудовані. І якщо раніше були будинки у півтора-два поверхи, то тепер стоять п'ятиповерхівки. Знаєте, тим, хто збирається там купувати собі помешкання під приватне житло, буде не дуже затишно...
— Це, звісно, «втішає»... Але як сталася забудова Гончарів і Кожум'як? Знову ж таки: хто, коли і як запланував будівництво, хто давав на нього «добро»?
— У 80-х роках там було знесене майже все, з пам'яток культури залишились всього лише один чи два будинки... Потім дуже довго, впродовж десяти років, тривала дискусія: що ж робити далі? Чи якийсь археологічний «парк», чи просто парк відпочинку, чи забудову? Пам'ятаю, як під час обговорення виступив Михайло Сагайдак, який очолював тоді київську археологічну експедицію, і заявив, що культурний шар урочищ належить до епохи пізнього середньовіччя і не становить собою універсальної цінності, тому перетворювати досить велику територію на археологічний заповідник немає ніякого сенсу. В тій забудові, яка є зараз, проектувальники дослухались до вимоги охоронців пам'яток і зберегли трасування вулиць, тобто їхні напрямки, і навіть стару ширину вулиць... Але знову ж таки: є дуже важливим для сприйняття архітектури старих міст співвідношення між шириною вулиць і висотою будинків. У традиціях європейського містобудівництва, що йдуть ще від Риму, це співвідношення має бути 1:1, тобто якщо ширина вулиці — 12 метрів, то і висота будинків має бути 12 метрів... Зараз це співвідношення порушене, принаймні у бік 1:2, ми отримали у підсумку вузький коридор із зависокими будинками, в деякі вікна яких сонце, мабуть, і не проникає.
— Проте охоронці пам'яток дали «добро» на забудову Гончарів і Кожум'як... Особисто вам сподобалось те, що там «виросло»?
— Ні, мені особисто це не подобається. Ми в таких випадках просто фальсифікуємо історичне середовище. Бо людина, не обізнана у певних речах, подивиться на таку забудову і вирішить, що саме так і будували, скажімо, у ХІХ столітті...Є такий міжнародний документ — Віденська декларація: він є обов'язковим для країн, де є пам'ятки всесвiтньої спадщини. Там вказано, що не слід допускати «псевдоісторичного» проектування через те, що воно знецінює і історію, і сучасність. Iншими словами: кожна будівля повинна нести на собі печать тієї доби, в яку вона зведена. Але, на жаль, у нас в Києві це ретропроектування просто процвітає. Хоча й у нас є зразок того, як сучасна архітектура може просто геніально вписатися у старовинне середовище— маю на увазі будівлю посольства Нідерландів на Подолі...
— Я так розумію, що структури, які відповідають за охорону пам'яток, мають у кращому випадку рекомендаційний голос — тобто вони можуть щось схвалити або ні, щось порадити або «відрадити», але рішення все одно приймає Київрада...
— Так, і якщо вона приймає рішення відвести таку-то земельну ділянку під таке-то будівництво, то його вже, власне, ніхто не може скасувати. Тільки сама Київрада. Буває, що й прокуратура опротестовує її рішення, але знову ж таки — ці протести розглядає на своїх засіданнях Київрада: і прокуратурі відмовляє...
— Пане Вікторе, що чути про лаврські печери, які страждають — чи то від впливу часу, чи то від людських рук — не менше, ніж Кожум'яки?
— Лаврі виділені кошти на проведення відповідних робіт. Частина їх взята з резервного фонду Кабміну — щоб ліквідувати наслідки того провалу. А щодо його причин... Я був на багатьох засіданнях, де виступали різні фахівці, і одностайності в цьому плані немає. Коли кажуть, що причина у тому, що зі схилів іде вода, то я розумію, що ця вода повинна звідкись взятися. Протікає або водогін, або каналізація, або оті стратегічні запаси води, що знаходяться за Мистецьким арсеналом, — хоча відповідні київські служби гарантують, що у них все гаразд... Треба, звісно, щоб фахівці вже нарешті дійшли одностайності в думках, бо поки ми не знатимемо причини — не ліквідуємо викликану ними проблему.
— Ви згадали Мистецький арсенал... Не хочу здатися повним профаном і невігласом, але чи можуть бути пов'язані обвали лаврських печер з будівництвом арсеналу?
— Мистецький арсенал не будують, там ведеться реставрація. Слава Богу, що відмовились від ідей Міністерства культури: прорити під арсеналом два підземні поверхи, а його величезний двір 80х100 метрів перекрити скляним куполом... Добре, що там ведуться зараз реставраційні роботи і що звідти відселили військовий завод — його присутністю просто навпроти Києво-Печерської лаври Україна порушувала відразу кілька міжнародних договорів, у тому числі й Гаазьку конвенцію 1954 року про захист культурних цінностей на випадок війни. Там було записано, що поруч із такими пам'ятками, як Лавра чи Софія, не може бути ніяких військових об'єктів.
— До речі, про Софію... Спробую вмістити в одне речення два питання: як «поживає» фітнес-центр, побудований біля неї і яка вірогідність того, що ЮНЕСКО таки викреслить Софію з реєстру всесвітньої культурної спадщини саме через недбале ставлення до заповідника на батьківщині?
— Дирекція заповідника домовилася з забудовниками про те, щоб за їхнiй рахунок на території заповiдника були встановлені відповідні наглядові свердловини, де спеціальна апаратура слідкує за тим, піднімається рівень грунтових вод чи ні. Якби він почав підніматися, це могло б потягнути за собою якщо не катастрофу, то принаймні негативні наслідки. Наскільки я знаю, за цими свердловинами слідкують, і поки що все нормально, все спокійно... А щодо ЮНЕСКО, то це не там вважають, що Софія має недостатню охорону з боку держави — таке переконання мають деякі українські фахівці. А почалося все взагалі не з Софії, а з реконструкції площі Ринок у Львові, яка велася без єдиного проекту, який би був затверджений органами охорони культурної спадщини України. Є одна вимога з боку ЮНЕСКО, досить делікатна, яку, проте, у нас розуміють так, що будь-яка проектна документація має бути погоджена зі штаб-квартирою ЮНЕСКО в Парижі. Але якщо дослівно перекласти цю вимогу, то звучатиме вона так: інформація про будь-яку перебудову в буфернiй зонi пам’ятки всесвiтньої спадщини має бути надана ЮНЕСКО завчасно, а якщо влада країни сумнівається у правильності своїх дій, вона може попросити допомоги в експертів ЮНЕСКО.
— Ми згадали з вами Андріївський узвіз, Десятинну церкву, урочища, лаврські печери, Софію... Можна додати до цього переліку ще й сумнозвісний будинок по вулиці Грушевського — він цікавитиме нас у тому випадку, якщо його зведення дійсно загрожує зсувами... Але що персонально для вас складає мартиролог київських вулиць, будівель, ландшафтів?
— Для мене найжахливішим прикладом псування історичного середовища Києва є будинок, який звели на Поштовій площі, поряд з фунікулером. Готель у псевдоісторичному стилі... До того ж, цю низку забудов планують продовжувати і фактично відрізати простір Поштової площі від зелених схилів, але ж це та родзинка, яка властива тільки Києву — коли в ансамбль площі входить шматок природного середовища. Ще гірший будинок будують ближче до Дніпра, неподалік ресторану «Млин» — він, я так розумію, призначається для офісів. Потім я назвав би дім у Рильському провулку, 4, той, що виходить на Софійську площу і в якому колишній міський голова Олександр Омельченко наказав демонтувати верхні поверхи. Зараз, за проектом зовсім іншого архітектора, цей будинок збільшили і надбудували ще чотири поверхи — все це псує iсторичний образ Києва.
ДОСЬЄ «УМ»
Віктор Вечерський — кандидат архітектури, заслужений працівник культури України, лауреат Державної премії в галузі архітектури. Начальник вiддiлу Головного управлiння мiстобудування та архiтектури.
Член Міжнародної ради з питань пам'яток та визначних місць.
