Цей 76-річний дідуган ніколи не позиціонував себе винятково як художника. Йому подобається, щоб усі пам’ятали насамперед те, що він — засновник «Віденської школи фантастичного реалізму». А ще він — архітектор, дизайнер, поет і таке інше. За словами художника, два проекти, над якими він працює впродовж усього життя, — це тема Апокаліпсису та «людини й надлюдини». Народився митець і здобув освіту у Відні в родині ортодоксального єврея та християнки. Ще маленьким він зазнав нацистських репресій, а в юності — категоричного несприйняття свого мистецтва на батьківщині. Тому Фукс виїздить до Франції, де знаходить справжніх однодумців: Андре Бретона, Жана Кокто, входить у коло Жана-Поля Сартра та Сальвадора Далі. Після мандрів Англією, Іспанією, Італією та Сполученими Штатами Фукс нарешті вирушає до Ізраїлю, де мешкає в бенедиктинському монастирі на горі Сіон і пише ікони.

Для будь-якої цивілізованої держави судове рішення, подібне до того, яким скасована постанова КМ України про обов'язкове дублювання, субтитрування чи озвучення іноземних фільмів українською мовою, було б нечуваною річчю. Для України ж це ще один крок до впертої реалізації цілком певної політики. Коли в державі відсутня справжня мовна політика, після «гойдалкового» періоду, після низки бездарних поразок політикуму, якому народ вручив владу, настає інший період.

Цього року в Олеся Ульяненка вийшло три книжки — «Знак Саваофа» видала «Нора-Друк», «Богемну рапсодію» видала львівська «Піраміда» і «Син тіні» — тернопільське видавництво «Джура». На Форумі видавців-2006 в Ульяненка був бенефіс. Крім усього, пауза між його виданнями розтяглася на кілька років — Улян подався в кіно, дуже добросовісно трудився над сценарієм «Украденого щастя», яке для «1+1» знімав Андрій Дончик, писав сценарій по своєму роману «Сталінка», за який отримав Малу Шевченківську премію, його текстів не вистачало серед розквітлих клумб масової літератури і молодої епатажної. Тепер знову — на полиці книгарень. Попри те, що Ульяненко в літературі з кінця 80-х, це його перша офіційна презентація, і він чесно вчора зізнався, що мандражує. Роман «Знак Саваофа» Олесь присвятив Григорію Гусейнову. Не тільки тому, що спочатку той надрукував роман у своєму журналі «Кур'єр Кривбасу», і не тому, що витягнув з кишені 150 доларів і дав на лікування на другий день після того, як Уляна здорово побили на пароплавному фуршеті. Імпонує, що Гусейнов — заможна людина і так кохається в літературі, і просто приємний чоловік.
Під час цього інтерв'ю Ульяненко відкрив безліч цікавих речей. Що починає писати будь-який текст олівцем у зошиті, а як набридне, переходить за комп'ютер. Чистки холостяцької квартири інколи захоплюють і рукописи. Що вважає себе націонал-анархістом. Що українці — нація матрична, на відміну від єгипетської і єврейської пірамідальної систем. Що на фестивалі в Гуляйполі його визнали батьком Махном через неймовірну зовнішню схожість. Що більше любить популярність серед слюсарів, ніж серед критиків, бо критик зобов'язаний в його текстах порпатись, а слюсаря ніхто не примусить, тільки добровільно. Всього все одно не скажу, читайте книжки Ульяненка, тим більше що його тексти є продовженням життя. Тільки не лінійним.