- Пане Руслане, як на вашу думку, перехід «Нашої України» в опозицію - це справді остаточне рішення? Бо хочеться вірити, але після таких тривалих метань туди-сюди якось уже не вдається...
- Мені б так само, як і вам, хотілося в це вірити. Я ніколи не приховував своєї позиції і завжди вважав, що в тих умовах, які склалися, перейти в опозицію було б чесно і, головне, повністю відповідало б позиції наших виборців. Адже саме виборці подарували політичне життя парламентаріям, тому депутати повинні поважати виборців, як своїх політичних батьків. Якщо вони їх не люблять і не поважають... Вибачте, але мені як людині іншої моралі навіть говорити про це не хочеться.
- Але, можливо, деякі ваші колеги по фракції щиро вважають, що виборці «Нашої України» підтримали б входження «НУ» в «широку» коаліцію?
- Це питання, очевидно, не до мене, але якщо говорити про настрої наших виборців, то те, що вони мають таку саму позицію, як і я, засвідчують соціологічні опитування. А вони, на жаль, демонструють, що впродовж переговорів про створення «широкої» коаліції «Наша Україна» втратила серйозний шмат довіри тих людей, які за неї проголосували.
- Як гадаєте, після переходу в опозицію цю довіру вдасться відновити?
- Поки що жодній політичній силі в Україні цього не вдавалося. Бо варто людям запідозрити, що представник їхніх інтересів - а кожен депутат повинен бути таким за визначенням - із ними нещирий, і довіри до нього вже не буде. Дай Боже, звісно, щоб «Наша Україна» відновила свій рейтинг, я їй цього щиро бажаю й готовий зробити для цього все, що в моїх силах, але, відверто кажучи, я не вірю, що це вдасться.
- Не шкодуєте, що свого часу приєдналися до «Нашої України»?
- Річ у тім, що коли ця політична сила йшла на вибори і формувала свій виборчий список, то йшлося про «Нашу Україну» як партію Майдану. Тому їм були потрібні люди, яких можна назвати символами того часу (себто Помаранчевої революції. - Авт.), от мені й запропонували місце у верхній частині списку. І я анітрохи не шкодую, що погодився, тому що та програма, з якою «Наша Україна» йшла до виборців, справді відповідає ідеалам Майдану. Знаєте, я проїхав 22 з 27 регіонів України, і для мене було просто одкровенням те, що не було жодної зустрічі, на якій ті виборці, котрі голосували за «НУ», не поділяли б такого самого бачення ситуації, як і я. І, до речі, тепер це допомагає мені бути таким твердим у своїх переконаннях.
А те, що на якомусь етапі фракція вирішила відійти від тієї програми, з якою йшла на вибори «Наша Україна» - це вже інше питання. Особисто я своїх поглядів не зрікаюся й дотримуватимуся їх до кінця.
«Аби зберегти владу, «донецькі» готові хоч би й перейменуватися в «Нашу Україну»
- Однак якщо ідеалам Майдану й прагненням виборців перехід «НУ» в опозицію відповідає, то Президент після цього, схоже, опинився у вельми складній ситуації. Адже у нього тепер по суті немає механізмів для втілення в життя тієї програми, з якою він ішов на вибори: Кабмін «чужий» і робити цього не збирається, а своєї більшості в парламенті, яка впроваджувала б засади його програми, у Ющенка немає. Власне, саме таким був один із аргументів апологетів приєднання «Нашої України» до парламентської коаліції: мовляв, перебуваючи в більшості, вона мала б реальну можливість працювати на програму Президента.
- Я вам так скажу: якби «Наша Україна», приєднавшись до коаліції, мала в ній «золоту акцію», можливо, справді можна було б говорити про те, що їй вдасться критично змінити ситуацію і якимось чином впливати на рішення більшості. Однак очевидно, що насправді все зовсім не так, і розмови про такі можливості «Нашої України» в разі вступу в більшість - це блеф і самообман або, можливо, бажання за благими намірами приховати власні помилки.
Насправді та ситуація, яка зараз склалася в Україні, - це абсолютне відображення політреформи, яку ми імплементували. Адже досвід тих країн, у яких діє змішана форма правління з більшими повноваженнями парламенту (Франція, Польща, Хорватія, Болгарія тощо), показує, що це звичне явище - коли уряд є опозиційним до президента і навпаки. І я б не говорив, що Віктор Ющенко є в опозиції до коаліції - навпаки, зараз вийшло так, що коаліція й уряд - в опозиції до Президента. А я, наприклад, в опозиції до Президента бути не можу. Тому і вважаю, що «Наша Україна» ухвалила правильне рішення.
Інша річ, що механізми реалізації програми Віктора Ющенка справді поламані. І сталося це внаслідок впровадження конституційної реформи. Бо це неправильно, коли Президент іде на вибори з певними цілями і програмними завданнями, які зобов'язується виконувати шляхом тих повноважень і механізмів, котрі в нього є на той час, а через рік виявляється, що ці повноваження в нього забрали. Однак не може ж він зректися своєї програми, адже виборці чекають її виконання. Тому з точки зору нормальної логіки цілком очевидно, що ця політична реформа, якщо вона справді така необхідна, мала бути запроваджена після того, як сплине строк повноважень Президента. Ми ж говоримо не про парламентську республіку (тоді справді було б логічно впроваджувати зміни до Конституції після парламентських виборів), а про змішану форму правління, за якої повноваження Президента є досить суттєвими. Тож було б справедливо дочекатися президентських виборів, аби кандидати на цю посаду балотувалися, вже знаючи, що з першого ж дня повноважень нового главу держави чекають такі-то й такі-то повноваження.
- Повертаючись до можливості Президента впливати на ситуацію через «свою» політичну силу в парламенті...
- Ця можливість є набагато більшою за умов перебування «Нашої України» в опозиції, а не у такій, якою вона є зараз, правлячій коаліції. Так, можливо, не вдасться провести через парламент ті законопроекти, які вноситиме Ющенко. Але, з іншого боку, є величезний важіль запобігання впровадженню неприйнятних для Президента рішень - через вето. І цей важіль, повірте, набагато потужніший, адже «антикризова» коаліція просто змушена буде повертатися до пропозицій глави держави і їх схвалювати. Звісно, якщо не матиме у Верховній Раді понад 300 голосів. Тому дуже хочеться вірити, що наша фракція таки не поверне голоблі (бо мене дуже збентежили слова пана Кушнарьова про те, що в «Нашій Україні» є охочі повернутися до переговорів). Адже насправді Партія регіонів для того, щоб «Наша Україна» була в коаліції, готова на все: оформити Універсал національної єдності у вигляді закону, прийняти програму дій «НУ», зрештою, перейменуватися в «Нашу Україну» - для них це не має жодного значення. Основне, чого вони прагнуть - це зберегти владу. І «Наша Україна» їм потрібна лише для двох речей: по-перше, щоб мати 300 голосів у парламенті, а по-друге, аби продемонструвати, що вони в команді Президента і виконують його волю. Тоді всі помилки, які вони роблять, можна буде звалити на Президента, поставивши йому в вину і тарифи, і бюджетні проколи.
Відновлення переговорів про створення «широкої» коаліції уб'є рештки тієї довіри, яка ще залишилась у людей до «Нашої України». У моєму розумінні це дорівнює акту колективного самогубства. А я - віруючий християнин і знаю, що самогубство - це найбільший гріх. Тому я в такому участі точно не братиму, а щодо інших - це справа їхньої совісті.
Є і ще одна причина, з якої я так категорично виступаю проти входження «Нашої України» у парламентську більшість. Я твердо переконаний: якщо у Верховній Раді буде коаліція, яка налічуватиме більше, ніж 300 осіб, про демократію і парламентаризм можна буде забути - це буде ситуація, яка в кращому випадку дзеркально відображатиме те, що мають Росія чи Білорусія. А може, буде й гірше.
- Навіть у тому випадку, якщо ця конституційна більшість у ВР буде пропрезидентською?
- Це анітрохи не міняє суті справи - я говорю про демократію і парламентаризм, а не конкретні симпатії. Повірте мені, коаліція у 300 плюс 1 голос - це буде анархія або тиранія більшості. Бо тоді вже ні Президент не матиме жодного значення, ні його симпатики... Я переконаний, що якби «Наша Україна» була в коаліції, вона б слухняно виконувала вказівки більшості. Так само, як наші міністри зараз змушені виконувати рішення Кабміну, незважаючи на те, що мають іншу позицію. А якби якісь депутати спробували повстати, на них знайшлася б управа - санкції прокурора чи ще щось. Будьте певні, вони (йдеться про «регіоналів» та їхніх соратників. - Авт.) не погребували б жодними методами. Тому в опозиції ми матимемо значно більший простір для дій - треба тільки виробити узгоджені дії, і тут я можу лише погодитися з тими, хто наголошує, що «Наша Україна» не повинна діяти самотужки.
- Чому ж тоді «НУ», пішовши в опозицію, не хоче об'єднувати свої зусилля з Блоком Тимошенко? Знову ж таки, деякі ваші колеги по фракції стверджують, що це нормально, коли в парламенті діє дві опозиції (зокрема, таку думку висловив Олександр Третьяков. - Авт.). І одна з них, мовляв, конструктивна, а друга - якась інша... Але період «конструктивних опозицій» ми вже проходили і, якщо чесно, приємних спогадів про нього не залишилось.
- Я, щиро кажучи, взагалі не розумію, що це таке - дві опозиції, конструктивна - не конструктивна... Мене така позиція дивує. Є парламентська більшість, є уряд, який має свій світогляд, свою ідеологію і своє бачення розвитку цієї країни. І всі ті, хто цього бачення і світогляду не сприймає, повинні згуртуватися і дати йому відсіч. Я не хочу вірити і не вірю в те, що ще більше розділити середовище, яке на цю відсіч здатне, - це завдання, яке поставила перед кимось більшість. Але ясно одне: це точно зіграє «їм» на руку. Повинна бути сильна альтернативна думка. Між іншим, у перекладі з латини «опозиція» означає «навпроти», тобто альтернативно, і ця альтернатива не повинна бути розпорошеною на десятки дрібних опозицій, вона повинна бути згуртованою і сильною. А чим більше вона розщеплена, тим слабша.
- Однак наразі про згуртованість не йдеться, причому проти неї виступає саме «Наша Україна». Чому? Виходить, цю вашу думку поділяє меншість ваших колег у фракції?
- Я не знаю, менше тих, хто думає так само, як я, чи більше. Я знаю одне: нам може хтось подобатися чи не подобатися, ми можемо когось любити чи не любити, але це ж не сімейні стосунки, це - політика. І тут треба абстрагуватися від таких речей, як особисті симпатії чи нелюбов. Зрозуміло, що тим людям, які будували відносини на конфронтації, тепер важко якимось чином гуртуватися, скажімо, з Блоком Тимошенко. Але на моє тверде переконання, ми повинні абстрагуватися від прізвищ і навіть від ідеологій і, наскільки це можливо, максимально координувати свої дії. Хай це буде оформлено якимось рамковим документом, у формі міжфракційного об'єднання чи ще якось - це не має принципового значення. Головне, щоб ми були разом, бо тільки тоді ми сильні.
- Про це завжди багато говорять, але замість єднатися, сваряться ще більше. Тоді як опоненти, незважаючи на різність ідеологій, примудряються гуртуватися...
- Це проблема всіх демократій. Тому що в демократичному середовищі у кожного завжди є право на власну думку. В авторитарному середовищі про це не може бути й мови - там ніхто не може собі дозволити так, як Князевич, заявити, що він не погоджується з рішенням фракції. Я собі просто не уявляю такої ситуації у фракції Партії регіонів чи Комуністичної партії, чесно. І це велике благо тієї ж «Нашої України», що така можливість - мати власну думку - допускається і вислуховується, більше того, я маю право переконувати своїх товаришів, що саме моя позиція правильна
- З огляду на те, чим цей позитив обертається, виглядає так, що наш політикум до демократії ще не готовий.
- Так, тут є одне дуже важливе «але». Якщо ми й далі будемо використовувати цю демократію для того, щоб між собою сваритися, через невеликий проміжок часу всі надбання Майдану, включно з демократизацією, будуть дуже легко згорнуті, і повернути їх буде дуже, дуже складно.
- Пане Руслане, а вас запросили на з'їзд «Народного союзу «Наша Україна?
- Поки що ні. Якщо запросять, я прийду. Хоч я до цієї політичної сили і не входжу - на це були об'єктивні причини, оскільки я був членом Центральної виборчої комісії і не мав права бути членом жодної партії, - у мене за неї болить душа. Це ж партія Майдану...
- Щиро кажучи, у цьому аж надто часто виникають сумніви...
- Тепер - так. Але ж свого часу вона створювалася саме під таким гаслом. Згадайте, тоді рейтинг «Нашої України» сягав 35 відсотків. А зараз - заледве 5... І де ж ті 30 відсотків поділися? Це ж мільйони людей! Я, звісно, не можу давати членам партії якісь поради, але тут усе-таки треба думати, що робити далі і взагалі, чи має ця сила перспективи. Мені здається, треба визначитися, чи буде вона нарешті справжньою партію із конкретною ідеологічною спрямованістю, чи проектом спільних інтересів різних людей. Якщо не відбудеться серйозного переформатування і партії, і команди, то, як не прикро, навряд чи «Наша Україна» матиме серйозні перспективи...
- І як вам, людині, яка постійно спілкується з високопоставленими у партійній ієрархії «нашоукраїнцями», збоку здається: варто від цього з'їзду (який відбудеться завтра. - Авт.) очікувати такого переформатування чи ні?
- Мені складно про це судити, оскільки я не знаю, які настрої у партійців на місцях. А моя особиста точка зору, якщо вже на те пішло, така: я вважаю, що ті керманичі, які ще місяць тому вимагали в тому числі й від мене здати депутатський мандат тільки через те, що я виступав за перехід фракції в опозицію, тепер навряд чи мають моральне право здійснювати керівництво «Нашою Україною», яка вже офіційно перебуває в опозиції. Звісно, люди можуть мінятися, але невже це можливо за такий короткий термін? Ці намагання постійно адаптуватися під конкретні умови, мені здається, б'ють по іміджу партії й боляче ранять серця тих людей, які за неї голосували. Я часто буваю в Івано-Франківську, де живуть мої батьки, і мені дуже боляче, коли на вулиці підходять люди й кажуть: як же так, ми ж за «Нашу Україну» голосували, на Майдані стояли, а тепер вона сама проситься в коаліцію до Януковича...
Це дуже прикро. Однак спробувати бодай частково повернути втрачену довіру все ж варто й потрібно, адже, як показує соціологія, ті виборці, які розчарувалися в «Нашій Україні» й Соціалістичній партії, до іншого табору переважно не пристали, вони розгублені й дезорієнтовані. І якщо «НУ» на своєму з'їзді продемонструє їм, що стала іншою, сильнішою, - справжньою партією, можливо, це поверне таким людям віру в цю політичну силу.
- А може, в таких умовах усе ж доцільніше, як про це вже не раз ішлося, створити новий, альтернативний політичний проект? Адже ви самі кажете, що повернути втрачений рейтинг майже нереально.
- Так, ідея нового проекту десь у глибині партії зріє, але більшість усе-таки сподіваються на те, що «НУ» стане іншою й зуміє піднятися в усіх сенсах.
- Однак, хоч як це прикро, не лише упав рейтинг партії, а й її почесного голови. Якщо вже вас брали у список «Нашої України» як «обличчя Помаранчевої революції», то, може, оціните з позицій «людини Майдану», якими були найбільші помилки Президента?
- Якщо відверто, мені здається, що найбільшу помилку Віктор Ющенко зробив тоді, коли так легко погодився на голосування за конституційну реформу в обмін на ухвалення змін до закону про вибори. Я просто був усередині ЦВК і знаю, що не було такої необхідності - після Верховного Суду люди стали іншими, вони б уже не пішли на такі фальсифікації. Звісно, на цю тему можна довго дискутувати, але я переконаний, що не варто було йти на зміни до виборчого закону такою ціною.
Другою помилкою став розкол «помаранчевої» команди. Відставка уряду Тимошенко, спричинивши його, в принципі стала передумовою того, що ми маємо зараз. Виборча кампанія була боротьбою двох «помаранчевих» таборів, яка їх знекровила в той час, як рейтинг Партії регіонів усе зростав і зростав. Це при тому, що ще весною 2005 року рейтинг ПР упав до 8 відсотків, а її лідери взагалі сиділи за кордоном і боялися носа в Україну поткнути.
А третім серйозним прорахунком, на мій погляд, стало внесення в парламент кандидатури Віктора Януковича на Прем'єр-міністра. Особисто я був переконаний, що треба йти на дострокові вибори, і сподівався, що саме це дасть поштовх до переформатування команди і якісних змін. Це був великий шанс для «помаранчевих» і дуже прикро, що ним знехтували. Бо тепер, прийшовши у владу, «донецькі» звідти так просто не підуть. Бо, на відміну від нашої команди, на власних помилках уміють вчитися. Бачите, як вони тепер намагаються нібито толерантно себе поводити - з ними дуже добре працюють американські технологи. Так, методи і стиль роботи у «синьо-білих» не змінилися, але зовнішній антураж зазнав істотних змін. І хай їхній електорат трохи й підточать проблеми в економіці, це все ж навряд чи буде серйозна електоральна яма. Це моя думка і я її нікому не нав'язую, але мені здається, що вони намагатимуться максимально викачати весь ресурс держави.
- Однак принаймні деякі свої помилки на Банковій, схоже, усвідомили. Як на вашу думку, зміни в секретаріаті Президента посприяють змiцненню рейтингу Ющенка?
- На мій погляд, це дуже правильні зміни.
- Але ж вони спрямовані на посилення ролі секретаріату як протидії Кабінету Міністрів. А ми ж іще зовсім недавно так боролися за те, аби президентська Адміністрація не була другим і головним урядом, не керувала всім у державі, будучи органом, чиї повноваження насправді мають зводитися до звичайної канцелярії...
- Річ у тім, що ситуація, яка була при Кучмі, від нинішньої кардинально відрізняється - завдяки усе тій же політреформі. Зараз, при Президенті Ющенку, внаслідок змін до Конституції секретаріат не має фактично жодних повноважень і стає по суті винятково дорадчим органом. Однак для того, аби виконувати свої дорадчі функції на належному рівні, він повинен мати відповідні повноваження. Адже укази Президента, Рада національної безпеки й оборони, незважаючи на те, що рішення, нею ухвалені, повинні контрасигнуватися, - це надзвичайно потужні важелі впливу. І дуже добре, що в секретаріат прийшли люди з новим мисленням, європейськими підходами, люди, які вже по суті не мають вантажу минулого і здатні мислити іншими, не прив'язаними до епохи Кучми категоріями. І дуже хочеться вірити в те, що вони допоможуть народові побачити іншого Президента, а його рейтинг внаслідок цих змін знову піде догори.
- Ви згадали про контрасигнацію, тему якої, здається, вже «обсмоктали» всі, кому не ліньки, але народ так нічого толком і не збагнув: уряд каже одне, Президент - інше... То чи справді та контрасигнація така життєво важлива?
- Тут є першопричина, про яку чомусь особливо ніхто не говорить. Нагадаю, все почалося з того, що Кабмін повернув до президентського секретаріату сім указів, оскільки вони не були скріплені підписами Прем'єра і профільного міністра. Конституція говорить, що укази Президента мають бути скріплені відповідними підписами лише в чотирьох ситуаціях: 1) коли глава держави вводить у дію рішення РНБО; 2) коли він звільняє і призначає послів; 3) утворює суди; 4) вводить надзвичайний стан. Так от, я думаю, що в даному випадку гра Кабміну була дуже далекоглядною. Справді, в кількох із повернутих указів ішлося про послів, однак це була несерйозна зачіпка. Бо один із указів стосувався звільнення з посади посла у Японії Макухи, який на той час уже працював міністром економіки. І відправиши цей указ назад Президентові, Кабмін по суті поставив під сумнів свою легітимність, адже Макуха був призначений однією пакетною постановою разом з усім урядом. Тому посли зовсім не були основною причиною того повернення. Головною метою насправді була демонстрація права на підпис до тих указів Президента, якими вводяться в дію рішення РНБО. Адже всі ми кажемо, що Рада нацбезпеки й оборони - це дуже потужний механізм. Так воно і є, однак без візи Прем'єра довкола цих указiв i далi можуть виникати колiзiї.
- Зачекайте, а як же висновок юристів секретаріату, які думали-думали й постановили, що насправді йдеться лише про вимушений підпис глави уряду під указом Президента, який уже i без того вступив у дiю?
- А тут є дуже серйозний привіт для тлумачення Конституційного Суду. Справа в тому, що в Конституції сказано про те, що підписами Прем'єра й міністра скріплюються акти, видані Президентом. А що значить «видані»? Означає це «підписані й опубліковані» (нагадаємо, укази Президента вступають в дію після публікації. - Авт.) чи тільки «підписані»? Основний закон не дає відповіді, тому розв'язати цю дилему можна лише двома шляхами: або внісши зміни до Конституції, що малоймовірно, або отримавши офіційне тлумачення Конституційного Суду.
Князевич Руслан Петрович
Народився 28 червня 1974 року в Івано-Франківську.
Освіта: Київський університет іменi Т. Шевченка, юрист-міжнародник, референт-перекладач з англійської мови.
Кандидат юридичних наук (дисертація - «Конституційно-правові засади виборів Президента України: проблеми теорії і практики» (Одеська національна юридична академія, 2002)).
1996-1997 - аспірант в Інституті держави і права ім. Корецького НАНУ, помічник-консультант народного депутата України Михайла Рябця. Після цього (до 2002 року) - помічник Рябця як голови Центрвиборчкому, керівник секретаріату ЦВК . 2002-2006 рр. - член Центральної виборчої комісії.
Князевич був одним із членів ЦВК, який не підписав постанову про обрання Віктора Януковича Президентом.
Народний депутат України V скликання від блоку «Наша Україна» (№9 у виборчому списку). Секретар Комітету ВР з питань правової політики.
Позапартійний.
Заслужений юрист України (2005), має медаль «За працю і звитягу» (2002).
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
