Покровська церква в Києвi.
«Покрова - це велике свято на всю осінь, - розповідає Галина Потапчук із села Обиходи Коростенського р-ну. - До Покрови все треба поробити, до Покрови утеплити треба все: і вікна, і двері - поліпити припічок і призьбу, помазати долівку й вибілити все». Колись саме до Покрови загати обкладали навколо хати, щоб не було холодно, бо «як прийде Покрова - зима готова».
В українському традиційному календарі Покрова визнається великим «годовим» святом, а тому працювати цього дня - великий гріх. Кожний поважний господар вважав справою честі закінчити до цього дня всі роботи на полі, а господиня - приготувати хату до зими. На того, хто не встигав упоратися до свята, поглядали з осудом: «Хто сіє по Покрові, той не матиме що дати корові», або «По Покрові - сівба вдовина та сирітська». Бо тільки немічні й самотні не могли вчасно впоратися з роботою.
Щоб тепло трималося в оселі протягом усієї зими, господині вдавалися до магічних дій та замовлянь, які з огляду на сьогоднішні газові проблеми не втратили, мабуть, своєї актуальності й можуть стати в пригоді сучасним господиням. Отож треба встати вдосвіта, до схід сонця встигнути розтопити в печі й швиденько затулити пічну заслонку із примовкою: «Покров, натопи хату без дров!» або «Заганяю тепло в хату, щоб нам всім не хорувати!».
На Чернігівському й Житомирському Поліссі вважали, що до Покрови треба винести з хати троїцьку зелень, яка оберігала протягом літа від відьом і усього лихого. У садку на зиму обв'язували перевеслом плодові дерева.
Вважалося, що саме Покрова поділяє рік на теплу й холодну половини і символізує перехід із осіннього циклу календарних свят до циклу свят зимових. Народною уявою цей переломний момент у природі наділявся священними властивостями. Вважалося, що цього дня можна передбачити погоду на найближче півріччя. Після Покрови очікували «друге бабине літо» - кілька останніх у цьому році теплих днів. Є жартівливе прислів'я: « Як були жнива - баба нежива, як прийшла Покрова, то баба жива-здорова». На Покрову, кінчивши «літню роботу» в полі, жінки приступали до «зимової», тобто бралися прясти, шити й вишивати. На більшості території нашої країни після 14 жовтня дівчата винаймали у якої-небудь удовиці або солдатки хату й розпочиналися вечорниці й досвітки, що тривали аж до Великоднього посту. На «вечурках» молодь не тільки розважалася співами й іграми, а й працювала: дівчата готували собі «скриню», тобто посаг, що був обов'язковою умовою шлюбної угоди.
По всій Україні й до сьогодні збереглося вірування, що Покрова накриває траву листям, землю - снігом, воду - льодом, а дівчат - шлюбним вінцем, бо в сімейному побуті її шанували як покровительку шлюбів. Дівчата зверталися з молитвами до Матері Божої: «Свята Покрово! Покрий земельку листочком, а мою голівоньку - віночком!». Дівчина-перестарок зверталася до Матері Божої із ревною молитвою:
Святая Покрівонька!
Покрий мені хусткою голівоньку,
Мою голівоньку безпричинну
Та дай же мені, Матір Божа, дружину,
Хоч сякого-такого мужчину,
Аби роздобув хліба та дровець і лучину,
А то моя руса коса щодень марніє,
А до того ж хутко сивіє!
І зараз тримається серед нашого жіноцтва вірування: якщо пара побралася на Покрову, то сама Богородиця буде їх оберігати - візьме під свій «покров», а отже, в сім'ї буде любов і згода.
На Покрову, зокрема на Галичині, побутувала традиція: люди заможні готували обіди, на які запрошували бідних і старців. На Звенигородщині від Покрови щосуботи влаштовували поминальні трапези, замовляли церковні панахиди, роздавали почастунки (яблука, горіхи, печиво) на спомин душі померлих родичів. У тих же селах і містечках, де на Покрову був храм, влаштовували громадські обіди, справляли «меди» й проводили гучні ярмарки, на які з'їжджалися торговці й покупці з усіх околиць.
Своєю покровителькою й заступницею вважали Святу Покрову запорізькі козаки. Згідно з народними переказами, заснування й організацію Січі козаки пов'язували із провидінням Богородиці. На її честь на Січі було збудовано Покровську церкву, над її Царськими вратами золотом сяяв напис: «Молим, покрий нас чесним Твоїм покровом і ізбав нас от всякого зла». У своїй похідній пісні козаки співали: «Нам поможе святий Юр ще й Пречиста Мати турка звоювати!». Під час руйнування Січі царицею Катериною ІІ у 1775 році козаки, що відходили за Дунай, зайшли до Січової церкви, щоб попрощатися зі своєю духовною святинею. Помолившись, забрали вони із собою ікону «Покров Богородиці», тричі обнесли її навколо церкви й з нею рушили в чужі краї. Легенда свідчить, що під час руйнування Січі ця церква дивовижним чином ухилилася від рук московських солдат і провалилася під землю «вся як була - з дзвіницею і хрестом, так і пірнула». Продовжуючи козацькі традиції, Українська Повстанська армія саме 14 жовтня оголосила днем зброї.
У давнину шанували Святу Покрову також кобзарі та лірники. І сьогодні братчики Кобзарського цеху, дотримуючись усталених протягом віків традицій, вважають Покрову (нарівні з Різдвом, Великоднем і Трійцею) своїм цеховим святом. Кожного року кобзарюють вони біля Покровської церкви на київському Подолі або біля Михайлівського Золотоверхого монастиря. Відомий кобзар і знавець української традиційної культури Тарас Компаніченко вважає, що саме з Покрови, коли остаточно завершувалися сільськогосподарські роботи, починали кобзарі ходити по селах і хатах.
«Останнім часом, - розповідає пан Тарас, - у музеї просто неба на Мамаєвій слободі у Києві на свято Покрови відбувається своєрідна кобзарська матура: прослуховування молодих кобзарів і надання їм права на кобзарювання. В такий спосіб ми намагаємося зберегти традицію «визвілки», коли завершивши навчання у панотця, молоді кобзарі на судній раді показували рівень володіння кобзарським мистецтвом і отримували дозвіл на самостійне кобзарювання».
Традиційно в Україні Покрова сприймається не тільки як велике релігійне свято, а й як свято національне. Особливо пишно його справляють у Києві, де щороку відбувається «Козацьке свято на Подолі» й урочистості, присвячені заснуванню Києво-Могилянської академії. У багатьох містах України відроджується традиція покровських ярмарків. Свято Покрови все більше усвідомлюється як загальнодержавне.
Олена ЧЕБАНЮК,
кандидат філологічних наук,
фольклорист.
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
