Юрiй Мурашов на акцiї «Україна без Кучми». (з архiву сiм’ї Мурашових.)
Найближчими тижнями у Подільському районному суді Києва відновляться слухання у справі про загибель Мурашова. Адже трагедія сталася доволі давно - 1 вересня 2005 року. Тривалий час справу маринували по міліцейських райвідділах і з великою неохотою передали наприкінці серпня цього року до суду. Але про це - дещо згодом.
Отже, 1 вересня 2005 року, десь близько п'ятої години вечора, Юрій Мурашов опинився на перехресті вулиць Верхній Вал та Волоської. Всі установи, які відповідали сферам інтересів Мурашова, скупчені приблизно на цьому подільському «п'ятачку» - йдеться і про офіс «Гельсінкі-90», і про Управління освітою (Мурашов, хоч і був на пенсії, продовжував викладати у школі іноземну мову), і про Подільську райраду (депутатом якої він був протягом трьох скликань). Куди б не прямував того дня Мурашов, він благополучно перетнув Нижній Вал і збирався переходити Верхній, але зупинився на червоне світло. Чекав на пішохідній частині, біля бордюру, у який його за кілька секунд по тому буквально вбила машина. У Мурашова була перебита одна нога і пошкоджена друга.
Внутрішні органи не постраждали, але відкрилась сильна кровотеча, яку, втім, легко було зупинити. Адже в ДТП потрапили відразу три машини - «Форд», «Опель» та «ВАЗ-99», водії котрих зобов'язані мати аптечку, одна зі складових якої - джгут. Та навіть якщо джгута не було - навпроти місця аварії розташована аптека. Але жоден з водіїв (молодих людей віком від 22 до 30 років) не підійшов до Мурашова й не поцікавився, що з ним. Молодики (які, до речі, не отримали навіть синця) курили біля своїх побитих машин, бідкалися, сперечалися і оглядали своє залізяччя... Кажуть, на місці пригоди трапився якийсь бомж - єдиний, хто кинувся допомагати пораненому. Він попросив у котрогось з водіїв пасок, аби перетягнути ним ногу Мурашову. І почув у відповідь, що пасок цей занадто дорого коштує...
А потім була епопея зі «швидкою», яка їхала добрих сорок хвилин і везла Мурашова через півміста, на вулицю Братиславську (лівий берег Дніпра) - у лікарню швидкої допомоги, хоча зовсім поруч від місця ДТП є інша лікарня - обласна. В лікарні швидкої допомоги, як і слід було очікувати, не було ні крові, ні плазми - за ними родичам Юрія Мурашова довелося їхати в ту ж таки обласну... Донька Мурашова, Богдана, ще застала батька живим, він навіть заспокоював її, й, здавалося, що все має закінчитись добре...
Юрій Мурашов помер на операційному столі. Розтин показав, що він втратив 70 відсотків крові.
Те, що в центрі Києва серед білого дня й на очах у не одного десятка свідків спокійнісінько стікає кров'ю людина, і ніхто (повторюю це слово: «НІХТО») з осіб, безпосередньо винних у тому, що сталося, не надає їй жодної допомоги, не надто вразило слідчого у цій справі. Пан Загороднюк iз Подільського РУ ГУ пояснював Богдані Мурашовій, що нічого не робить у справі її батька не тому, що не хоче цього робити, а тому, що не встигає, бо завантаженість його просто неймовірна. Та як би там не було, а дати дозвіл на ремонт «Форда», який, власне, і збив Юрія Мурашова, слідчий знайшов час, тож власник машини - Денис Лубинець - не тільки ліквідував усі сліди наїзду (і це до проведення експертизи!), а й продав авто взагалі. Подібна недбалість слідчого вже тягне на посадовий злочин, хоча у родичів Юрія Мурашова, які пройшли всі жахи слідства, є підозра щодо того, що цей «промах» Загороднюка не був таким уже випадковим.
...Того фатального дня, коли загинув Мурашов, згаданий «Форд», а також «Опель» зіткнулися з ВАЗом, що їхав по перехресній до них вулиці. За версією водія ВАЗа, він усе робив правильно - рухався на зелене світло, тоді як перед «Фордом» і «Опелем» горіло червоне. Це, власне, підтвердила і експертиза: ВАЗ їхав на зелене, а «Форд» не зупинився, тож природно, що машини зіткнулися, «Форд» занесло на тротуар, і він збив Юрія Мурашова. Що ж стосується водіїв «Форда» та «Опеля», то вони цю історію розповідають iз точністю до навпаки. Буцімто це вони спокійнісінько простували на зелене, а ВАЗ мчав на червоне...
Як би там не було, а простору для слідства, як бачимо, - предостатньо. Проте справою про загибель Мурашова на Подолі фактично не займався ніхто. Починаючи з жовтня минулого року, для осиротілої родини Мурашова починається ще й етап вимолювання нормального слідства та ходіння зі скаргами по високих і дуже високих кабінетах. У авторки цих рядків у руках цілий стос скарг, написаних дітьми та вдовою загиблого. А також - депутатських запитів від Степана Хмари (саме останні й спрацювали - принаймнi, на один з них відгукнувся Президент, скерувавши запит для ознайомлення Юрію Луценку; після втручання Луценка, кажуть близькі Мурашова, справа дещо «ожила». Хоч і не настільки, аби давати відчуття сатисфакції).
Зрештою, справа потрапляє до міського управління міліції. Там принаймні призначають проведення нових експертиз, хоча деякі докази (зокрема, ті, що могли б надати сліди на «Форді») вже безнадійно втрачені. До речі, за весь той час, поки тривало слідство, жодному з учасників ДТП не було висунуто обвинувачення у ненаданні необхідної допомоги. Так само, як і жоден з них не поцікавився родиною чоловіка, що загинув з їхньої вини (якщо тільки не рахувати блюзнірський дзвінок від батька Дениса Лубинця, який телефонував близьким Мурашова і пропонував зустрітись... на цвинтарі, біля могили покійного).
До суду справа про загибель Мурашова потрапила у серпні цього року. Обвинувачений (у скоєнні наїзду) в ній один - Денис Лубинець. Пояснивши суду, що не надав Мурашову допомоги через те, що «боїться крові», Лубинець несподівано представив у суді цілу обойму свідків, які, виявляється, були 1 вересня 2005 року на місці аварії, але зголосилися обнародувати свою присутність там тільки зараз. (До речі, декого з них адвокати Лубинця розшукали через оголошення в газеті - і ці свідомі громадяни з прекрасною пам'яттю у найменших подробицях згадали як саму аварію, так і те, що пан Лубинець не порушував жодних правил дорожнього руху).
Один зi свідків зі сторони обвинувачених виявився диригентом міського оркестру МВС, полковником міліції і керівником підрозділу, в якому працює батько Дениса Лубинця. Як розповідає Богдана Мурашова, на суді цей полковник пояснив, що 1 вересня 2005-го він теж абсолютно випадково опинився на розі Верхнього Валу і Волоської, тож «вся трагедія сталася у нього на очах». Він бачив, як збили людину, через що йому стало дуже зле, і він пішов у скверик між двома Валами, присів там на лавочку і певний час приходив до тями. При цьому, однак, він добре запам'ятав, що і «Форд», і «Опель» правила не порушували, а їхали на зелене світло. Пізніше він також побачив на місці події Лубинця. «Це син мого підлеглого», - пояснив він.
Зауважимо, яка тонка нервова система у нинішніх полковників міліції. Вигляд пораненої людини викликає у них такий глибокий шок, що вони навіть забувають про те, де і ким працюють - не надають допомогу постраждалій людині, не записуються у свідки, не викликають ДАI, лише сідають на лавочку та переживають враження. Погодьмося з адвокатом сім'ї Мурашових, який безуспішно намагався поставити пану полковнику низку запитань, - це доволі дивна поведінка, зате вона чудово пояснює цiлковите небажання міліціянтів займатися розслідуванням цієї справи - рука руку миє, а мундир мундир прикриває.
До речі, потерпілій стороні (як це повелося в нас ще від справи Гонгадзе) на суді доводиться несолодко. Суддя явно не визнає потерпілих людьми того ж сорту, що й обвинувачений та його захисники. Останні говорять багато і яскраво, тоді як адвокат Мурашових такої можливості позбавлений, як і права ставити запитання та отримувати на них відповіді. А на останньому засіданні за незгоду з усім, що відбувається, поплатився і Степан Хмара - суддя спитав його, чи піде той сам, чи викликати для Героя України «вишибал»...
...Юрію Мурашову в рік його загибелі виповнилось рівно шістдесят. Він був яскравою особистістю, всебiчно освіченою людиною, знавцем 13 мов, істориком і лінгвістом, правозахисником і дисидентом (з 1972 року - на прицілі у КДБ), батьком двох дітей... Він був інтелігентом - згадаймо це майже невживане тепер слово... Тому незрозуміло, як рештки совісті дозволяють свідку Боднару (тому, що був за кермом «Опеля») паплюжити пам'ять покійного розповіддю про те, що Мурашов нібито у той трагічний день... просто сидів посеред вулиці просто на асфальті (й тому, мабуть, його неможливо було не переїхати?!). Мурашов не був ані клоуном, ані брехуном, ані мерзотником. Він був кращим за багатьох iз нас, щоб не казали тепер про нього дрібні душі... Втім втішає одне - йому вже не боляче.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
