«Юні каразінці» з учителькою Наталією Кобою (праворуч) та директором школи Тетяною Костирею (ліворуч). (автора.)
Сталося так, що ім'я засновника першого українського університету з офіційної вітчизняної історії викреслили майже на два століття. Лише наприкінці 1980-х після тривалих дискусій Харківський університет таки назвали каразінським. А дослідники зацікавилися постаттю Василя Назаровича - реформатора, винахідника і просвітника.
Зовсім інша справа - Кручик. У невеликому селі за десять кілометрів від Богодухова сьогодні важко знайти людину, яка б не переповіла вам бодай одну дивовижну історію про доброго поміщика Василя Назаровича. Вже давно поштмейстери не доставляють сюди каретами папери державного значення, але кручанці й через п'ять поколінь вважають себе причетними до тієї дивовижної минувшини.
Місцева школа в їхніх оповідках займає особливе місце. Говорять, що Каразін вирішив відкрити її одразу після того, як перед ним зачинилися двері Харківського університету. Саме того навчального закладу, дозвіл на відкриття якого він дивом випросив у російського царя-батюшки і на облаштування якого витратив чимало власних коштів. Вчений-ентузіаст марно просив прийняти його на роботу до університетської бібліотеки, значну частину якої становили його ж власні книги. Тоді глибоко ображений Каразін повернувся до рідного Кручика і почав будувати разом із селянами школу для кріпацьких дітей.
Від першої трирічки тут залишився тільки фундамент. Але він настільки міцний, що й понині тримає на собі стіни старого колгоспного магазину. Старожили розповідають, що у школі була лише одна класна кімната з чотирма вікнами, двома дверима і піччю біля входу. Для вчителювання запросили місцевого священика і найнятого на кошти селян вчителя. Інформація про останнього доволі суперечлива. Одні кручани говорять, що то був чоловік, інші що жінка на ім'я Ольга. Але в одному погоджуються всі: школою поміщик опікувався особисто і куди б не їздив у справах (до Харкова, Пітера чи Москви), завжди привозив дітворі гостинці. А ще дбав про те, аби грамотою оволоділа якомога більша кількість малих кручан.
«Батько моєї свекрухи був сільським ковалем, - розповідає вчителька початкових класів Алла Чернейко. - То він переказував, що Василь Назарович часто просив селян охочіше відпускати дітей до школи. «Та ми б і раді, - відказували деякі, - але ж у нас одна взувачка на шістьох». Тоді поміщик благав, щоб діти ходили до школи, поки тепло. Він був дуже доброю і культурною людиною. За це його в селі всі поважали і любили».
Пані Алла також розповіла, що в колекції однієї з місцевих майстринь бачила давні вишиті портрети Шевченка та Каразіна. І якщо народна любов до Кобзаря, виражена у подібний мистецький спосіб, для Слобожанщини - не рідкість, то далеко не кожен поміщик міг удостоїтися такої честі.
Легендарного поміщика у Кручику і понині називають переважно Василем Назаровичем, ніби він і досі тут десь при ділі. Після цього в селі залишилася школа, яка за два століття свого існування не працювала лише під час німецької окупації. «У 41-му німці зайшли, а в 43-му їх уже погнали, - розповідає теперішній директор місцевої 11-річки Тетяна Костиря. - Може, навчання продовжувалося б і тоді, але окупанти перетворили шкільні стіни на конюшню. Проте як тільки фашисти покинули Кручик, в селі одразу ж, на Різдво, почалися заняття».
Своїх коней німці тримали вже у другому шкільному приміщенні. Воно збереглося до цього часу і служить у селі гуртожитком для сезонних робітників. У третьої будівлі школи - окрема історія. Причому сумна і зворушлива одночасно. Її звели сорок років тому на місці зруйнованої комуністами старовинної Хрестовоздвиженської церкви, яку теж збудував Каразін. Старожили говорять, що поблизу її входу був похований батько Василя - Назар. Його могилу згребли бульдозером разом із церковними банями. Але, оскільки святе місце довго порожнім не буває, тодішній голова кручанського колгоспу Петро Заєць розпочав тут велике шкільне будівництво.
Зараз у школі, побудованій на місці церкви, вчиться 116 учнів з 1-го по 11-й клас, в середньому по 12 чоловік у класі, працює 18 педагогів. Хрест, який би нагадував про зруйновану церкву, на території школи сільська та районна влада не дозволили поставити. Проте прапраправнучка Каразіна Лариса Дешко до ювілею подарувала школі освячену ікону, яка буде стояти в холі поруч із державною символікою.
При школі є кімната-музей Василя Каразіна, в якому зберігаються старовинні посуд, килими, ткацький верстат. Книжки авторства Каразіна подарував музею Харківський університет. Інші матеріали до експозиції збирали школярі та вчителька історії, а згодом і директор школи Любов Лавроненко. Ще кілька десятиліть тому разом з Любов'ю Сергіївною діти обійшли всіх старожилів і записали все, що ті змогли пригадати. Члени гуртка «Юні каразінці» самі проводять екскурсії в музеї.
Не нехтує кураторськими обов'язками і «однойменний» харківський університет. При його допомозі одинадцять років тому встановили на школі першу меморіальну дошку, а трохи пізніше - пам'ятник Василю Каразіну.
Директор школи Тетяна Костиря та Лариса Дешко борються за присвоєння каразінській школі імені її засновника. Перший раз подали заявку до Міністерства освіти у 1997 році - якраз після того, як у Києві дозволили перейменувати Харківський університет. «Я поїхала до Лариси Олегівни просто додому, - пригадує директор. - Ми удвох сіли за її комп'ютер, набрали текст, потім по дорозі зайшли до одного з соборів поставити свічку за упокій душі Василя Назаровича, - і прямісінько до Міністерства. Ходимо по кабінетах зі своїм папером, мов якісь жебрачки, а у нас геть ніхто не хоче його прийняти. Бюрократія неймовірна. Зрештою один чиновник таки зглянувся і взяв того листа. На тому все й скінчилося».
Вдруге жінки звернулися до Міністерства з тим же проханням через п'ять років. Втретє - ще через рік. Писали також до Верховної Ради - все дарма. Насправді називатися ім'ям Каразіна не лише почесно, а й... прибутково, адже, як розповіла Лариса Олегівна, «іменні» школи в Україні фінансуються напряму зі столиці, тому хоча б заради додаткової копійки варто писати і четвертого, і восьмого, і навіть сотого листа.
Не погодитися з цим аргументом дуже важко. Відтоді як Петро Заєць збудував на гроші колгоспу-мільйонера сільську школу, у ній ще жодного разу не проводили капітальний ремонт. Тут немає власної їдальні і навіть старенького магнітофона. Та й про таку звичну для шкільних урочистостей річ, як мікрофон, кручани можуть тільки мріяти. І це при тому, що школа в селі - ледь не єдиний осередок освіти, культури і просто небуденного життя, який збирає на кожне учнівське свято одразу всю кручанську громаду.
Двохсотий ювілей першої української народної школи чомусь не знайшов відгук у серцях вітчизняних управлінців. І оскільки з державним рівнем підтримки виникли серйозні проблеми, директор якраз на Михайлове Чудо скликала великі батьківські збори. Мовляв, так і так, допомоги просити фактично ні в кого, давайте організуємо собі свято самотужки. Люди гроші й справді принесли: хто скільки може - по гривні, по п'ять. Просити більше - не дозволило сумління. Від колишнього колгоспу-мільйонера тут залишилася скромна агрофірма, яка хоч і названа ім'ям великого ентузіаста Каразіна, але не має ні його знаменитої лабораторії, ні шкіряного заводу, ні метеостанції. Колись багату тваринницьку ферму Петра Зайця, як кажуть селяни, «розвалили». Тому реально якусь копійку можна заробити лише за межами Кручика. Молодь їздить на роботу до райцентру та сусіднього цукрового заводу, хто сміливіший, шукає щастя у Харкові.
І все ж до ювілею кручани чекають на гостей з Харкова, Києва. Навіть представників Міносвіти запросили. У школі вже закупили горшки для квітів, виготовили нові стенди, приготували ювілейні календарики і тепер думають, з чого нарізати святкові бутерброди - не поїдуть же гості додому голодними.
У Тетяни Миколаївни колеги якось відверто запитали: навіщо їй увесь цей клопіт із запрошеннями? Мовляв, не інакше як подарунки для школи отримати розраховуєш. «А чому б і ні, - відповідає. - Чи в нас уже зникла традиція ходити на іменини з гостинцями? А там дивись, завдяки святу якусь господарську дірку й залатаємо».
Цей оптимізм, властивий кручанам, викликає алогічну думку - ніби сам Василь Каразін і досі опікується Кручиком, у дивовижне минуле якого важко повірити навіть зараз.
У додатку до британської The Times вийшли друком результати рейтингового дослідження найкращих вузів світу. Лідерами, як пише «Кореспондент», визнано Гарвард, Кембрідж та Оксфорд (усі з Великобританії). Слідом за ними в першій десятці йдуть американські університети та Лондонський королівський коледж.
Загалом у рейтингу є 33 американські університети, 15 британських, по 7 університетів Австралії та Нової Зеландії, по п'ять - Швейцарії та Франції, по три - Німеччини, Японії, Гонконга та Канади. До рейтингової сотні увійшли по два ВНЗ Китаю та Індії та по одному вузу з Данії, Південної Кореї, Мексики, Ірландії, Австрії та Росії.
Найкращим і єдиним російським вузом, гідним «топ-сто», виявився Московський державний університет ім. Ломоносова (93-тє місце). Українські вузи до рейтингу не потрапили.
У ході дослідження 3703 вчених з усього світу просили назвати найкращі навчальні заклади, в яких проводять дослідження, дотичні до спеціалізації цих вчених, а також опитали близько 1000 роботодавців, які наймають на роботу спеціалістів із вищою освітою.
У найближчі 10 років у світі не вистачатиме 18 мільйонів учителів, пише Освітній портал. Такий невтішний прогноз надрукувало ЮНЕСКО. Найбільшу потребу в учителях відчують країни Африки та Азії, а також США, Іспанія та Ірландія.
На сьогодні, стверджує ЮНЕСКО, практично кожен п'ятий житель нашої планети не має можливості дiстати базову освіту.
Такими є результати опитування, проведеного Центром Разумкова по всій Україні. Не хотіли б для дітей такої долі 62 відсотки опитаних. Професію викладача ВНЗ вважають більш престижною. На питання, чи хотіли би батьки, щоб їхні діти викладали у вузі, 38 відсотків відповіли ствердно і 42 - негативно.
Організація з економічного співробітництва та розвитку порівняла зарплати учителів у країнах світу. Виявилося, що найвищі зарплати вчителі одержують у Кореї, Мексиці та Туреччині, а найнижчі - в Угорщині, Ісландії, Норвегії, Польщі та Ізраїлі. Так середня річна зарплата вчителя з 15-річним стажем у Польщі відповідає $10 тисячам, у Німеччині, Кореї та Швейцарії - $48 тис. і вище, а в Люксембурзі перевищує $80 тис. Про це пише видання «Парта».
«Я думаю, років через десять в Україні буде 120-130 ВНЗ», - процитував «Форум» слова міністра науки і освіти Станіслава Ніколаєнка. Міністр розповів, що частина університетів займатиметься дослідницькою роботою та пояснив потребу скорочення ВНЗ тим, що в нас надто багато вузів порівняно з іншими європейськими країнами, і при цьому якість освіти «кульгає». Крім того, демографічна криза спричинила зменшення кількості випускників шкіл. Тепер їх майже стільки ж, скільки і місць у ВНЗ усіх типів власності. Так що вступити до ВНЗ може практично кожен, хто цього хоче та має гроші на навчання.
«Плану щодо закриття або скорочення кількості ВНЗ у нас немає й не буде, адже тут плановість не підходить, це еволюція», - сказав С.Ніколаєнко.
На сьогодні в Україні більше 300 ВНЗ, з яких 210 - державні, а інші - приватні.
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
