«Три богатирi» української полiтики: хто на кого бочку котив? (Миоли ЛАЗАРЕНКА.)
Кожну людину характеризують певні її риси, підкріплені вчинками. За ними ми робимо узагальнений висновок про цю людину, вимальовуємо собі її внутрішній портрет. Мабуть, людям, які звинувачують Віктора Ющенка в слабкості, спершу варто було би бодай трохи задуматися над його біографією на основі загальновідомих і очевидних фактів, навіть не вникаючи в деталі. Хлопчина з села в радянський час самостійно здобуває вищу освіту і пробивається в елітні банківські кола. Таке досягнення є результатом його певних сподівань і надій? Безсумнівно. При цьому він не став олігархом, не встряв у великий бізнес. Очоливши Нацбанк, Ющенко запроваджує й стабілізує українську валюту. Це - результат професійної роботи? Звісно. Чи потребує така робота наполегливості? Як і кожна, якщо від неї чогось очікуєш.
Ми вже призабули період прем'єрства Ющенка. Його тодішні успіхи не викликають сумнівів, хоча багато хто, знову ж таки не задумуючись, приписує їх чи то Президенту Кучмі, чи то віце-прем'єру Тимошенко. Адже хто несе пряму відповідальність за рішення як Кабміну в цілому, так і його міністрів, хто вказує напрям роботи, стратегію? Навіть сам розчерк пера на кінцевому документі залежить безпосередньо від Прем'єр-міністра.
Ідемо далі. Ющенко в умовах кучмізму, шаленої боротьби, труднощів, свідками яких ми були, добився успіху на виборах 2004 року? Без коментарів. Отже, з перелічених фактів напрошується простий висновок: Ющенко - людина, яка вміє досягати результату та успіху на рівні країни як управлінець, економіст, політик.
Поставимо питання: вміння добиватися успіху, досягати значимого результату (зауважмо, у вимірі країни) - це риса людини слабкої чи сильної? Чи мають ті, що розповідають нам про «слабкого» Ющенка, бодай частину такого вміння?
Але продовжмо логічний ряд. Вміння досягати результату потребує працездатності. Працездатність - потребує сили волі? Кожна людина, яка займається чимось на професійному рівні, знає як аксіому: займайся і тоді, коли найбільше не хочеться.
Звідси - питання друге: людина вольова і працездатна - це сильна людина чи слабка?
Ющенко виходив на Майдан під час Помаранчевої революції, як тепер відомо, навіть під мікрокрапельницями. Ми бачили і те, з якими зусиллями він після отруєння виходив на парламентську трибуну. Люди, які скептично ставляться до замаху на лідера «Нашої України», могли і можуть на власні очі спостерігати його зовнішній стан. Не треба бути лікарем, аби зрозуміти, що ця людина бореться з недугою. І при цьому ми пам'ятаємо, як наради в його кабінеті ще нещодавно тривали до ранку. Згадаймо, хоча б під час формування «помаранчевої» коаліції.
З іншого боку, людина, яка, йдучи на президентські вибори, наражала на фізичну небезпеку себе, родину, друзів, - це людина саможертовна чи ні?
Багато хто з нас боявся за свої статки, місце роботи й інше у 2004 році. Натомість Ющенко був готовий заради перемоги над Системою жертвувати собою, добробутом родини. Долями друзів - теж. Чи мужність це? Так. Непересічна мужність.
Знову поставимо питання: людина саможертовна і мужня - це слабка людина чи сильна?
Низку цих питань можна продовжувати. В тому числі - і з такими формулюваннями: вміння тиснути руку навіть ворогові заради збереження певних ідеалів, досягнень, себто керування розумом - це риса слабкої людини чи сильної?
Тож, мабуть, все-таки варто замислитися тим, хто пліткує про «слабкого» Ющенка. Чи справді він такий слабкий, якщо володіє низкою рис, висвітлених на конкретних прикладах: вольовитістю, умінням добиватися результату, працездатністю, раціонально-стратегічним мисленням, саможертовністю, мужністю?
Слово «кумівство» у нас чомусь підхопили як символ мало не якогось страшного кримінального злочину. Знову ж таки, забуваючи поставити найпростіше запитання: хто такий кум? Звісно, релігійні виміри цього слова у нас давно нівельовані (якщо говорити про хрещеного батька чи матір дитини, людину, яка в християнській традиції несе відповідальність за її духовне виховання і є важливішою навіть за рідних батьків). Проте, на щастя, не нівельована традиція кумівства - як хрещення дітей і вибір для них своєрідних покровителів. І хоча вона вже й далека від своєї первісної форми, але принаймні один принцип незмінний: кому хрещені люди в нашій традиції довіряють покров над власними дітьми? Звісно, найближчим друзям. А на кого людина спирається в житті? Звичайно, насамперед на тих-таки друзів, тих, кому можеш довіряти, в кому ти впевнений, хто тобі близький за поглядами, переконаннями. Так що є крамольного в тому, що команда Ющенка складається з його друзів та однодумців, частина з яких (далеко не така велика, як роздмухують і прибріхують) поєднана з ним саме духовними, а не родинними узами?
За такою логікою, у свою політичну чи адміністративну команду не можна брати тих, кого в нашій традиції називають побратимами (це теж духовні узи), свідків на твоєму весіллі, людей, з якими ти переживав труднощі, їв з одного казана... На кого тоді опиратися Ющенкові? Можливо, йому слід було шукати міністрів на біржі праці?
Міф про кумівство, запроваджене Президентом, міф нібито про умову підбору кадрів не за професійною ознакою, став би реальністю, коли б Ющенко призначав на керівні посади або безпосередніх родичів, або повних профанів у своїй галузі. Такого - не було. Потрібно було міняти кучмівську кадрову систему, і у 2005 році слід було ставити на провідні посади передусім тих, на кого можеш покластися. Чи виправдали вони сподівання - інше питання. Але, закінчуючи тему кумівства, запитаймо про таке: які духовні узи кращі - ті, що у Ющенка, чи кругова порука в банді, котра клала трупи в колодязі ще з початку 1990-х років?
Автор цих рядків двічі в житті перетинався з людьми, яких таврували зрадництвом. У першому випадку це була особа, знана в дисидентських кругах, нині покійна, яку зміг реабілітувати тільки час. В іншому випадку - непокірний підліток, учень. В першому - цією справою займалися досвідчені кадебісти, які нині здраствують на державні пенсії. В іншому - шановані вчителі-педагоги, що сягли своїх мрій про директорське крісло в школі. В обох випадках це робилося для того, аби зламати сильні особистості, затаврувавши їх, щоб знешкодити, унеможливити будь-який протест. Як видно, люди, які наважуються чи то умисне, чи то бездумно таврувати кого-небудь печаттю зради ще страшніші за самих зрадників або самі є ними потенційно.
Вікторові Ющенку здебільшого закидають зраду ідеалів Майдану. Прихильники БЮТ у першу чергу пов'язують це з відставкою Прем'єра Тимошенко. Після подій річної давнини до них уже, певна річ, можна підійти більш критично.
Відставці Юлії Тимошенко передувала серія скандалів. Один, чи не основний - пов'язаний із Нікопольським заводом феросплавів. Чи входив в концепцію Ющенкової програми розбудови країни тотальний переділ власності? А чим інакше назвати реприватизаційні списки екс-Прем'єрки, її концепцію «більшовицької» реприватизації, реалізація якої почалася з намагання запровадити своїх представників у раду директорів НЗФ із метою, яка проглядалася очевидно: забрати завод в одного олігарха - й передати іншому? Отже, Тимошенко пішла всупереч програмі Ющенка? Всупереч.
Були й інші кризи - бензинові, цукрові. А переворот не на користь Тимошенко стався після другого скандалу, який довго визрівав і фактично став передумовою створення нинішньої коаліції у Верховній Раді, передумовою роздроблення «помаранчевих» сил. Восени 2005 року люди Тимошенко і державний секретар Зінченко, який до них приєднався, розгорнули відкриту піар-війну всередині постреволюційної команди. Проблему стосунків усередині уряду та президентської вертикалі можна було б вирішити без таких великих жертв, але війна велася «на знищення». Її підсумком став «нульовий варіант» - майже поголовна відставка. Надалі ж жодне зі звинувачень Бродського, Зінченка чи Томенка не знайшло підкріплення в суді. І хоч би що там казали про чиюсь заангажованість, очевидним є такий нюанс, старанно маскований прихильниками БЮТ: удар по команді Президента підривав не стільки імідж сумнозвісного «оточення», як самого Віктора Ющенка.
Узагалі, звинувачення Ющенка в зраді ідеалів Майдану відбувається на тлі того, що майже ніхто не може чітко сформувати самих цих нашумілих ідеалів. Мабуть, очевидно: якщо Помаранчева революція відбувалася передусім як протест проти фальсифікації виборів, то її основними ідеалами були демократичні права та свободи, які в свою чергу є підгрунтям громадянського суспільства. Так хіба не в цьому напрямі, насамперед завдяки тому ж Президенту, країна досягла найбільш значних успіхів? Звісно, про порівняння з розвинутими демократіями не йдеться, але навіть та свобода висловлювань та совісті, яка сьогодні існує в країні, і є визначальним інструментом для побудови як громадянського суспільства, так і розвинутої ринкової економіки, речей, пов'язаних із собою нерозривно. Те ж саме стосується й останніх виборів до парламенту, вперше проведених прозоро і відкрито. Проблема, мабуть, зовсім в іншому: не в зраді Президентом ідеалів Майдану, а в тому, що досягнення вільного Майдану використовуються для ведення інформаційної війни проти Ющенка як мотора втілення цих ідеалів.
Дехто, приписуючи Ющенкові зраду майданної філософії, має на увазі зраду українських ідей. Але: українському книговидавцеві вперше за час незалежності надана підтримка? Надана. На розвиток українського кіно вперше виділені кошти більші, ніж за весь період незалежності разом узяті. Указ про прокат кінофільмів українською мовою виконується? Виконується. Опір ідеї двомовності з боку Президента чиниться? Чиниться. Масштабні культурно-історичні проекти на кшталт відродження Батурина запущені? Так, це є, і «Мистецький арсенал» розбудовується, в тому числі й за кошти олігархів. Ющенко їх якось українізує - без сумніву.
То поставмо ще одне питання: робота Президента в напрямку побудови громадянського суспільства та розвитку українських ідей як основних ідеалів Майдану є свідченням його зради цих ідеалів?
Питання риторичне...
* * *
Свого часу Лесі Українці належали досі не осмислені нами рядки: «Народ наш, мов дитя сліпеє зроду, / Ніколи світа-сонця не видав, / За ворогів іде в огонь і в воду, / Катам своїх поводарів оддав». До них, мабуть, нічого додати. Тож цей матеріал є лише констатацією очевидних речей у спрощеній формі, з одного боку спрямованою підштовхнути об'єкт українського інформаційного поля до подолання нав'язуваних йому стереотипів, до опору магічній - без перебільшення магічній! - війні, розгорнутій проти читача ворожими піар-технологами. З іншого боку, це спроба вказати на міцне вкорінення Ющенкових міфів у суспільстві.
Ще однією причиною тієї ситуації, яку маємо, є як анархістсько-ліберальна, так і максималістсько-націоналістична позиція українських інтелектуалів. Собі на шкоду. І на шкоду Ющенкові, чий президентський рейтинг понизили «спiльними зусиллями».
Олесь КУЛЬЧИНСЬКИЙ,
перекладач.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
