Харківське реаліті-шоу

      Стіна будинку №53 по вулиці Клочківській Харкова і через три тижні після падіння лежить у дворі великою кучугурою побитої цегли. З її верхівки до квартири Жанни Костянтинівни Філоненко — всього два кроки. Аби сховатися бодай кудись від людського ока, потерпілі перегородили кімнату шафою. Ось так і живуть — за меблевою «ширмою» у них приватна половина, над урвищем, що виходить просто у двір, — публічна. Таке собі велике вікно з класичного реаліті-шоу, в якому літня жінка, сидячи на старенькій табуретці, щодня приймає купу делегацій. В аварійному будинку тепер вона і «управдом», і прес-секретар в одній особі. Прийшли чиновники — лізуть на цегляну гору, під'їхали журналісти або представники інвесторів — теж.

      На кучугуру до пані Жанни по черзі ходять і сусіди, аби дізнатися про «самопочуття» їхнього горе-будинку і останні новини з міськвиконкому. Звіт короткий і сумний одночасно. У ніч із третього на четверте жовтня упало ще три цеглини і рухнула водостічна труба. Позиція чиновників теж без змін. Радять переселитися у тимчасове житло й обіцяють знайти постійне. Це означає, що йти людям фактично нікуди і що мінімум першу половину жовтня, як і останні два тижні вересня, вони проживуть посеред великої кам'яної пастки.

      Зайняти жорстку і вкрай небезпечну лінію оборони городян змушує гіркий життєвий досвід. Вони бояться, що, як тільки переселяться у тимчасове помешкання, чиновники одразу про них забудуть. До того ж, місця у готелях потерпілі мають оплачувати самі. Управлінці пообіцяли повернути кошти лише після того, як ті принесуть для звіту квитанції. «Я підрахував, що три тижні життя у готелі моїй родині коштувало б 250 доларів, — говорить сусід пані Жанни Дмитро Дмитрієв. — Коли зі мною розрахувалася б мерія і чи розрахувалася б узагалі — я не знаю. Тому й вирішив дружину, доньку, матір та сестру прилаштувати у безпечному місці самостійно. А сам живу тут і досі. Хтось же має стерегти речі. Чиновники обіцяли поставити тут міліцію. І дійсно поставили. На два дні...».

      Вилазки сюди бомжів, мародерів у перші дні після аварії стали справжнім стихійним лихом. А все тому, що у неблагонадійному будинку відключили електрику. Тільки стемніє, зайди одразу ж лізуть з усіх дірок. Світло людям повернули після численних скарг. Тепер непрохані гості далі кучугури носа не сунуть. Можливо, уцілілу цеглу намагаються знайти, а може, як припускає Жанна Костянтинівна, і до чогось серйознішого принюхуються. Перевезти ж своє домашнє господарство за порадою чиновників у тимчасове житло люди категорично відмовляються. Поки їхні речі при них, доти є надія на велике переселення. «А віддай їм усе до готелю, — резюмує пані Філоненко, — про новосілля можна забути». Останнього люди чекають тут довгих три десятиліття — статус аварійного будинок №53 отримав ще у 75-му році минулого століття. Із того часу чотирнадцять родин живуть в очікуванні переїзду. Жінки вже встигли стати бабусями, їхні діти — батьками, а внуки, які з'явилися на світ уже після того, як зажевріла надія, тепер закінчують школу. Син доньки Жанни Костянтинівни — п'ятнадцятирічний Ігор — відстань від публічної половини свого помешкання до цегляної кучугури за три тижні навчився долати із спритністю олімпійського чемпіона. Два стрибки — і вже на вулиці. Двері, що виходять у коридор, хлопець підкреслено ігнорує. По-перше, кучугурою швидше. А по-друге, коридорні східці після аварії рухаються, мов ескалатор підземки. Так і вниз попливти недовго.

      Розселити чиновникам сім'ї, що прописані на вулиці Клочківській,53, буде вкрай складно — запропоновані варіанти нікого не влаштовують. «Мене, мою дружину, доньку, матір і дорослу сестру в мерії хочуть переселити до трикімнатної квартири, — говорить Дмитро. — Згідно ж із законом, ми маємо право на три окремі помешкання. До того ж із центру міста нам пропонують переїхати до найвіддаленішого району — Рогані. На такий варіант, звісно ж, ніхто не погодиться». У Жанни Костянтинівни своя образа. Її до аналогічної трикімнатної квартири відправляють з сином, донькою та онуком. Ідеться фактично про три окремі родини. Правда, з донькою поселитися під один дах вона б погодилася, але за умови, що кожен із них матиме власну кімнату.

      Подібні вимоги — не просто забаганка. Мешканці будинку за тридцять років безперспективного очікування встигли вивчити всі положення Конституції, тому добре обізнані з власними правами. А землю під їхнім помешканням уже давно претендує багатий інвестор. Вартість куплених для новоселів квартир він поверне досить швидко. Той факт, що кожен метр харківського центру подібний до Курочки Ряби з її золотими яйцями — ні для кого не секрет. Словом, боротися є за що, і люди борються. Єдине, чого боїться Жанна Костянтинівна, так це вмерти посеред цієї розвалини ще до новосілля — вийти з домовиною через купу побитої цегли і справді нелегко. Та й зайві порухи вкрай небезпечні. Від них починає «оживати» глуха стіна, що тримає на собі дах та основні опори. Якщо ж і та «попливе», — від будинку залишиться тільки спомин.

      Про майбутні холоди мешканці проблемного будинку згадувати не хочуть. Поки що їм довелося пережити лише один тихий безвітряний дощ. Що буде, коли почнеться справжня осіння негода з буревіями, зливами, а то й віхолою, Жанна Костянтинівна не знає. Від такого лиха за шафою не сховаєшся. Доведеться, мабуть, докуповувати теплі ковдри. Остаточно переконана пані Філоненко лише в одному: звідси вона поїде тільки до власної комфортабельної квартири. В інше місце її хворі ноги йти категорично відмовляються.