Приречена на демократію

      Відомий письменник минулого століття Рей Бредбері писав: «Якщо вбити метелика — порушиться код Всесвіту». Можна собі тільки уявити, як порушиться генетичний код народу, у якого вбито десять, сім або й п'ять мільйонів громадян... Можна осягнути і зрозуміти всю драматичність поразок та втрат у його подальшій історії. Але, якщо по 70 роках трагедії народ здатний пом'янути душі невинно убієнних, він вистояв. Тому є впевненість, що тотального порушення у нашій суспільній свідомості не сталося. А ще є віра в історичну перспективу і в людей. У тому числі і з парламентської більшості.

Формальна еліта

      Отже, після жорстокого, але справедливого висновку Центру Разумкова про те, що українська еліта існує тільки формально, всім, хто в ній числиться і хто туди прямує, варто зупинитися, оглянутися, а відтак визначитися і з подальшою траєкторією власного руху, і з його кінцевою метою. Виходячи з тверджень класиків про те, що еліта — це найкращі, найосвіченіші та найдобірніші представники суспільства, які несуть у собі дух нації та організуюче начало у відстоюванні всезагального інтересу, розуміємо, що в нас, в Україні, все і так, і не так.

      Звичайно ж, маємо представників культурної, військової та церковної еліти, хоча серед останніх на сьогодні замість цілої когорти особистостей на першому плані — тільки поодинокі постаті і багато вакантних місць. Однак, коли виникне необхідність отак відразу, не задумуючись, назвати елітарних військових або представників духовної еліти, то після імені Костянтина Морозова чи покійного патріарха Володимира Романюка настає тривала пауза. На щастя, традиційно численним і багатогранним є представництво української культурної еліти. Проте при переліку імен цих дійсно моральних авторитетів суспільства пауза настане з іншої причини: несучи в собі дух нації, вони і досі традиційно не можуть трансформувати його в оте організуюче начало на користь всезагального інтересу.

      Аналогічна ситуація з українською політичною елітою, яка, будучи сьогодні чи не найкращою за останні 12 років і в якісному, і в кількісному вимірах, на жаль, не має змоги діяти як владна еліта. Якщо висловлюватися конкретніше, то першість у парламентських перегонах «Нашої України» навіть у спілці з іншими опозиційними силами жодним чином не вирішила потреби суспільства у владі, що сповідує національні інтереси, бо ми — президентсько-парламентська держава. Тому  кардинальне розв'язання питання лежить у площині президентських виборів.

      Суспільство скаже своє слово у 2004 році, а щодо еліти, то у країні з формальними морськими кордонами, формальною свободою слова і найформальнішою у Європі мінімальною пенсією в 9 доларів еліта невідкладно мусить деформалізувати свій статус. Вона мусить зробити це нині, бо вичерпується останній ресурс навіть формальної демократії, а попереду — глухі мури з написом «тоталітаризм». Волевиявлення української еліти сьогодні — головна запорука всенародного волевиявлення завтра.

Обережно: псевдоеліта!

      Тим часом, поки в Україні йде процес становлення та транслокації еліт, на вершині владної піраміди (адже святе місце порожнім не буває!) щось існує. Воно переганяє кошти через кіпрські та антигуанські офшори, приватизує національні заповідники, публічно порушує церковні канони, отримує зірки героїв, а в хвилини релаксації розчулено слухає тюремні шансони сусідньої країни, а заодно і політтехнологів із тамтешньою пропискою.

      Це щось — псевдоеліта. Вона є дивним гібридом тих, котрі, «просвиставши» свою колишню державу під назвою СРСР, успішно роблять те саме з Україною, та інших, молодших, які у брудний первинний спосіб накопичили як фінансовий, так і владний капітал. Їх визначальна, кодова прикмета — найцинічніші. Для них немає жодних обмежень та перепон у досягненні мети. Щоб так було, і було завжди, вони готові розплачуватися спочатку островами, потім півостровами, а далі іншою своєю власністю, куди вже давно зачислено 603 квадратних кілометри площі та 48 млн. населення України.

      Давня атрофія таких моральних цінностей, як віра, сумління чи порядність, призвела до формування у нинішньої псевдоеліти девіантної і небезпечної у своїх проявах психології, що стала рушійною силою усіх політичних негативів сьогодення. Прикладом цього може слугувати наявність аж трьох проектів Конституційної реформи від однієї провладної більшості. Причини такого явища не політичні, не юридичні, а винятково психологічні. Псевдоеліта не вірить ні в що, псевдоеліта не вірить нікому, псевдоеліта не вірить сама собі, а звідси — страх, паніка і, як результат, аж 3 проекти політреформи.

      Ще однією девіантною ознакою психології нинішньої псевдоеліти є її несамовите бажання мати все, одразу і назавжди. Це гасло виявилося вельми успішним при накопиченні первинного капіталу, приватизації стратегічних ресурсів та ЗМІ. Неприватизованою залишилася ще одна, чи не остання, власність — часточка державної влади у вигляді власного голосу кожного громадянина, отриманого нами у 1991 році. Ймовірно, що через рік ці часточки державної влади внаслідок всенародного вибору можуть скластися у композицію, що жодним чином не влаштує правлячий режим. Адже майже 50 відсотків суспільства (і це підтверджує аналітика Центру Разумкова) сьогодні пов'язують якісний прорив до європейських цінностей та соціальних життєвих стандартів винятково з обранням на пост Президента України Віктора Ющенка. Обрання ж інших можливих претендентів на цей пост, в кращому випадку, тягне за собою консервацію існуючого стану, а в гіршому — призведе до сповзання в бік абсолютного тоталітаризму.

      Тривожне очікування такої ймовірності є найголовнішим імперативом для протидій з боку псевдоеліти. Вона веде непримиренну інформаційну війну проти Віктора Ющенка та Блоку «Наша Україна» із застосуванням інформаційної зброї різного калібру: від тенденційної масованої пропаганди та брехливих інсинуацій аж до маніпуляцій суспільною свідомістю. Ця щоденна, щогодинна і священна для псевдоеліти війна ведеться буквально за кожний голос з єдиною метою — забрати оті часточки влади та закатати їх назавжди в залізобетонні підвалини тоталітарної системи. А тому Віктор Ющенко був, є і буде винуватий в усіх регіональних, загальноукраїнських, а заодно і планетарних бідах. Принаймні так скажуть заангажовані ЗМІ, адже вперше за 12 років постала реальна загроза зміни цієї влади. Віктор Ющенко таки «завинив» перед жменькою цинічних, ставши надією для мільйонів знедолених.

      Однак чи не найбільш доказовим є аналіз збоченої психології псевдоеліти на прикладі донецьких подій. Нетерпляча до будь-яких проявів, які шкодять її монополії: чи то мирних зборів, чи то тимчасового порозуміння між суб'єктами політичного процесу, — вона, псевдоеліта, не прогнозована у виборі контрзаходів. І якщо для цього треба плюнути в обличчя майбутньому чи дати ляпаса минулому, це буде зроблено легко і цинічно. Саме так відбувалися події на площах Донецька 31 жовтня, коли, за вказівкою з Банкової, місцева влада, прикрившись, наче щитом, споєними підлітками, зухвало поглумилася над пам'яттю борців із фашизмом. І сьогодні, мабуть, уже ні в кого не виникає сумніву в тім, що завтра ця влада, не задумуючись, кине ту саму молодь, немов «гарматне м'ясо», у нею ж спровоковані вуличні бої. Зрештою, як і немає сумніву в тому, що так само легко вони розколють країну, родину чи розкрають чиюсь душу. І яка там відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями, на яку покладається наш Основний закон? Немає ні Бога, ні відповідальності, ні сумління. Є тільки небачений цинізм, що набуває суспільно загрозливих форм. Коли на вулиці велелюдного міста виходить підступний маніяк, що прагне за будь-яку ціну зробити чорну справу, — небезпека загрожує кожному. Коли на суспільній арені постає маніакально-цинічна псевдоеліта, небезпека загрожує усім. Суспільство повинно мінімізувати цю загрозу, і один із запобіжних засобів — народження у його надрах контреліти.

Контреліта

      З точки зору елітаристів світова історія — це повість про заміщення однієї еліти іншою. Падіння еліти зазвичай пояснюють браком політичної майстерності або політичної волі. Це буває тоді, коли цінності і пріоритети еліти протистоять цінностям та пріоритетам усього суспільства, провокуючи зародження контреліти, здатної очолити та мобілізувати його. Центробіжність таких процесів спостерігається сьогодні і в середовищі мислячих та ділових людей. Бо ділова еліта вже давно зрозуміла, що не чисельність охорони та кількість бойовиків, а винятково рівень демократії є найкращою запорукою безпеки їхніх сімей та благополуччя власної справи. Саме тому перехід від авторитарної форми правління до демократії відбувається тоді, коли на заміну псевдоеліті приходить справжня еліта.

      З огляду на це видається, що девіантна психологія нинішньої псевдоеліти може зіграти з нею лихий жарт, спрацювавши, немов своєрідний бумеранг. Такі висновки напрошуються після впевнених реляцій про те, що, мовляв, у лютому наступного року парламент таки «скрутить шию» українській Конституції, зруйнувавши базові принципи демократії — всенародні вибори Президента. З одного боку, це скидається на черговий цинічний блеф, подібний до епопеї з референдумом 2000 року, з іншого — дає підстави запідозрити псевдоеліту не тільки в цілковитому моральному нігілізмі, а й у відсутності елементарної інтуїції.

      Вона, псевдоеліта, уявила собі, що вже сьогодні має у парламенті 300 безвольних трансформерів чи просто олов'яних солдатиків? Вона думає, що так само, як заощадження громадян, можна назавжди забрати їх свідомість та сумління? Псевдоеліта не знає (та й звідки їй знати!), що поки в людини є розум, пам'ять та інтуїція — свідомість і сумління можуть повернутися до неї у будь-яку мить. Апокаліпсис, або ж одкровення, може настати однієї безсонної ночі, промовити устами невинно убієнних родичів, що упокоїлися десь там, на Соловках, чи замордованих земляків у роки голодомору. Воно, оте одкровення, може прийти із запитанням та довірливим поглядом власного онука чи чужої бездомної дитини...

      Це одкровення може настати і за мить перед доленосним голосуванням у парламенті. Народ, який всупереч усім лихоліттям, залишився самим собою, має право на привілей на віру та очікування бажаного результату від народних обранців. Саме тому демократію в Україні можуть врятувати оті 5, 20 чи 50 депутатів із парламентської більшості, котрі винесуть на своїх плечах усю вагу великого морального вибору, здійснивши його за усіх: за тих, хто його здійснити не зміг, за тих, хто до цього не дожив, або тих, хто просто на це не здатний.

      Високоморальна позиція Івана Плюща, Антона Бутейка чи Олександра Зінченка переконують, що так і повинно бути. Можна собі тільки уявити, яке сліпуче сонце демократії зійде над куполом Верховної Ради того лютневого дня! Можна собі тільки уявити оцінку такого вчинку українським суспільством та новітньою історією! І вже можна й не уявляти, а просто спрогнозувати соціально-економічні та духовні перспективи, що відкриються нам.

      Українська політична еліта мусить дати відповідь на єдине питання: у якій країні ми хочемо жити і чиї інтереси сповідувати? Позитивна відповідь була б логічним кроком як для тих, хто намагається розірвати пута отієї формальної елітарності, так і для тих, хто задихається у псевдоелітарній кунсткамері. Ті ж, хто не здатний зробити такий вибір, підпишуть власний вирок і для продовження виконання лакейських функцій мусять дійсно запастися памперсами.

      Хоча Вільнюс ближче до Страсбурга, аніж Київ, а Тбілісі далі, однак і в Литві, і в Грузії радники тамтешніх президентів зробили політичний вибір на користь моральних цінностей та національних інтересів своїх народів. Інша річ, що в Литві еліта продемонструвала власну позицію набагато швидше від суспільства, засвідчивши тим самим свою європейськість, а у Грузії народ і еліта дали відповідь на найголовніше запитання разом, на усіх площах, майданах та в парламенті країни. Народження контреліти, покликаної зберегти демократію, відбулося. Це відповідало потребі грузинського народу, у цьому був його національний інтерес.

      Ми в Україні ще маємо час усвідомити, що на поворотних моментах історії вчасний і моральний вибір еліти — головна запорука не тільки громадянського миру і спокою, а й національної гідності. Ми в Україні ще маємо час на такий вчинок.

директор Центру суспільно-політичної аналітики «Візія»,

народний депутат України.