А ви ласували депутатським сиром? (Фото з домашнього архіву Аржевітіних. )
У народних депутатів — свої розваги і звички. Хтось любить сафарі й полювання на жирафів, хтось — подорожі на яхтах. А комусь подавай... отару овечок і бринзи шмат. Народний депутат-«нашоукраїнець» і колишній банкір Станіслав Аржевітін має і дійсно не «пафосне» хобі — щоліта він буває простим вівчарем: вигонить на випас отару, доїть кіз і овець, варить сир. Не змінив пан Станіслав своїх звичок і цього літа. Ще й до всього, паралельно із вівчарством, опрацьовував матеріали про УПА на Закарпатті. Уродженець Верховини говорить, що задоволений не лише здобутим досвідом, а й тим, що вкотре переконався: в українських Карпатах можна відпочити на всі 100!
— Станіславе Михайловичу, чим зумовлений такий нестандартний вибір місця і виду відпочинку?
— На Закарпаття я приїжджаю відпочивати щоліта. Ось уже кілька років поспіль мене запрошують на Міжгірщину — на свято проводів овець на полонину, і я виголошую там промови. Але в душі мені завжди було соромно, що я так мало знаю про одну з найдавніших професій верховинців — людей, серед яких я виріс. Тому свої плани на це літо у мене були такі: два тижні — з дружиною і дітьми у Криму, в санаторії Верховної Ради, а решту часу — з вівчарями на полонині над Колочавою, моїм рідним селом. Місяць на курорті, під парасолею на пляжі — це не для мене.
— Дружина і діти підтримали?
— Ми їздимо на Закарпаття всією родиною, для нас це вже традиція. Гостюємо у моїх однокласників. У Колочаву приїхали мої рідні, колеги з банку. Ми піднімалися на гору Діл, слухали голос трембіти, танцювали коломийки, частувалися бринзою і вівчарським супом, їздили на квадроциклі, якого я придбав, щоб до Колочави привабити туристів. Узагалі я прагну показати усім, як цікаво можна відпочити на Закарпатті. Навіть на полонині, де пасуться вівці, у колибі з вівчарями...
— На жаль, там відсутні будь-які елементарні умови...
— Головна проблема — відсутність світла. А в моїх планах було також опрацювання архівних матеріалів про національно-визвольний рух, які я отримав з фонду Августина Волошина у державному архіві Закарпатської області, а також матеріали з архівів КДБ. У Криму я написав перші 30 сторінок, а продовжити хотів саме на Верховині — на тих стежках, якими ходили воїни УПА. Заздалегідь придбав дизель-генератор, який виробляв енергію, і ми мали освітлення, працював комп'ютер. Але я не врахував, що вівчар має так мало вільного часу...
— Менше, ніж народний депутат?
— У нас пленарні засідання починаються о 10-й. А вівчареві треба до 7.00 закінчити доїння. Разом з Іваном Мацолою — найкращим вівчарем села — доглядали 5 десятків овець і 2 десятки кіз. Ми чергували: один день на полонину отару виганяв Іван, наступного дня — чергував я. Але той, хто залишається біля колиби, теж не байдикує. Треба нагодувати собак, переважно вони їдять токан (кукурудзяну кашу) з жентицею (сироваткою). Треба прослідкувати, щоб ягнята, котрі не йдуть у гори, насмокталися молока. А головне — вчасно зварити сир і вурду.
— То ви освоїли технологію?
— Приготування сиру — справжнє мистецтво. До овечого молока додається закваска (суміш зі шлунка молодого ягняти). На 1 гелету — а це 12-літрова діжка — додається 9 столових ложок закваски. Все це вариться на маленькому вогні й поступово набуває консистенції желе. Після цього його слід перехрестити баталу (колотилом): це давній обов'язковий ритуал, щоб Бог допоміг зробити смачний сир; також це необхідно з технологічної точки зору, щоб нагору вийшла сироватка. Коли «желе» почне згортатися від стінок, його розбивають до консистенції кефіру. А потім баталу робиш повороти: вгору-вниз-вбік. Так за годинниковою стрілкою починає нав'язуватися сир на баталу. І вже руками йому треба надати круглої форми. З однієї гелети виходить сир розміром у футбольний м'яч. Його підвішують у марлi, щоб стекла сироватка — у горах її називають жентицею. З неї можна також приготувати вурду — зернистий сир. А взагалі жентицю дуже цінують, адже вона збадьорює і найкраще допомагає подолати муки похмілля. Вівчарі частують нею лісників і всіх, хто проходить повз колибу.
— Наскільки прибутковим є вівчарство на Верховині?
— Традиційне вівчарство у Карпатах поступово занепадає. Наприклад, Іван Мацола, йому близько 30 років, займається цим у Колочаві тільки тому, що дуже любить свою справу. Прибутковою її назвати важко: за одну вівцю господар платить п'ять гривень щомісяця, і ще вівчар отримує четверту частину сиром, кілограм якого купують за 17 гривень. А коли я ходив до школи, то пам'ятаю, як вулицею гнали по кілька тисяч овець. Вівці — це не тільки сир, а й вовна. На жаль, централізована мережа закупівель вовни теж зруйнована. Хіба що люди самі стрижуть, прядуть, в'яжуть шкарпетки. Виготовлення традиційного верховинського одягу з вовни могло би стати ще одною родзинкою для туристів.
— Отже, без допомоги — ніяк...
— Я намагаюся підтримати древнє вівчарське ремесло. А Івану Мацолі, який знайомив мене з його азами, до наступного літа готую подарунок — справжню верховинську трембіту, які ще виготовляють на Тячівщині. До речі, я сам навчився видавати звуки на трембіті. А ось видавати мелодію треба ще навчитися. Трембіта завжди була обов'язковим атрибутом вівчаря, її голос сповіщав про небезпеку, грабіжників, запрошував на свято «мішання» та «міра».
— Які небезпеки сьогодні?
— У Карпатах є вовки. Вівчарі розповідають, що коли вовк підповзає до отари, він наче гіпнотизує вівцю, і та просто йде на його погляд. Тому вночі кожні 2-3 години собаки здіймають галас. А як тільки гавкають собаки, всі вівці піднімаються. Звісно, справді небезпечним заняттям вівчарство було у першій половині минулого століття. Особливо тоді, коли лісами ходили зграї опришків, утікачів, яким теж треба було втамувати і спрагу, і голод. На Верховині вівчарі не знали спокою найдовше. В околицях Колочави у лісі ми знайшли надпис: «Мигаль Мішко Штаєр УПА». Це написав останній ватажок закарпатських бунтівників — Михайло Штаєр з Колочави, група якого переховувалася у лісах Верховини від совітів упродовж 1949 —1957 рр.
— Стежками УПА — наступний туристичний маршрут для любителів активного відпочинку.
— Хлопці, котрі переховувалися, жили у бункерах. Тільки група Штаєра мала їх шість. Хочу відновити їх, щоб туристи могли там пожити, щоб відчули, як вода йде до криївки, як дим виходить через стовбур дерева в небо. Сучасна цивілізація не дасть таких відчуттів. А ще, окрім професії вівчаря, хочу відновити пам'ять про бокорашів — плотогонів, які сплавляли ліс Тереблею до Тиси і аж до Угорщини. Кілька років тому повінь зруйнувала Музей лісу і сплаву, тому зараз люди не мають змоги побачити це романтичне і небезпечне заняття верховинців. Хочу зробити в селі гамованку, допоміжний став та імпровізований бокор.
— Подейкують, що ваше село Колочава вже давно стало меккою для чеських туристів.
— Сьогодні їдуть не лише чехи. У Колочаві вже бувають і німці, і французи. Західних туристів вабить казкова гірська природа, незіпсована цивілізацією, гостинність верховинців. Щороку село відвідує до 2 тисяч туристів.
— Як реагували колочавці на депутата-вівчаря?
— На полонині ми були разом з дружиною. Навчилися доїти кіз, овець. Знаєте, першого дня кози дивилися на мене зі здивуванням — мабуть, спочатку я не був вправним доярем. А потім захотілося навчитися доїти корів. Я пішов до своїх однокласників. Вони потім говорили: «Мою корову доїв народний депутат!» Я відкривав школу-музей в одязі вівчаря. Перед від'їздом влаштували з однокласниками салют біля пам'ятника вівчареві — єдиного пам'ятника в Карпатах, який звеличує працю цих людей.
— Ваші земляки, очевидно, зацікавлені в тому, щоб ви як депутат сприяли розвитку краю в цілому...
— Колочавці знають, скільки ініціатив я започаткував. Вийшла в світ перша книга з 10-томної серії, присвяченої історії села. Цього літа, крім вівчарювання й опрацювання матеріалів про УПА на Закарпатті, я відновив у Колочаві стару державну школу, яка відкрилася ще 1879 року, облаштував у ній два класи 1960 —1970-х років, завіз старі парти, колишні гасла, фотокартки колишніх учнів і вчителів. Також придбав садибу для музею під відкритим небом, який розповідатиме про історію та культуру Колочави. Мій син — студент-другокурсник — допомагав втіленню в життя ще однієї моєї мрії: разом iз другом працював у будівельній бригаді, яка споруджує у селі лазню. Їхня однокурсниця упродовж місяця вчила малих колочавців сучасним танцям. І все це — на добровільних засадах. У нашій родині дійшли висновку: відпочинок у горах — найкращий відпочинок для активних людей, любителів природи.
Тут дуже цікаво відбуваються два вівчарські свята — мішання і міра. Мішання — це коли всі люди в зазначене місце зганяють своїх овець і передають їх вівчарям. Люди радіють, що позбавилися клопоту, вони влаштовують народне гуляння. Що цікаво, кожен вівчар розпізнає кожну вівцю, знає, хто її господар. А наступне свято — міра — має на меті визначити, скільки саме молока дає кожна вівця, щоб згодом можна було справедливо поділити сир між усіма власниками овець. Господар сам доїть свою вівцю, а потім показує громаді, скільки надоїв. Після такої демонстрації починається святкування.
І ще одне вражає. Увечері, коли вівці спускаються з гори до табору, долинає голос їхніх дзвіночків. У передчутті зустрічі з мамами ягнята встають і починають мекати. І біжать їм назустріч. Здавалося б, зараз заплутаються, бо ж усі вівці і ягнята виглядають однаково. Але де там... Зустріч матері з дитиною, ці радісні вигуки — такого ніколи не забудеш.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
