«Усі спільні фотографії В'ячеслава Чорновола і мого чоловіка зникли з нашої квартири»

      Любомира Бойчишин знає про страшні політичні злочини в Україні, на жаль, не з газет. Їй судилося стати чи не першою жертвою такої розправи: під час передвиборчої кампанії 1994-го , за кiлька рокiв до вбивства В'ячеслава Чорновола, його надійна правиця і секретар НРУ Михайло Бойчишин, чоловік Любомири, зник назавжди... Замовників його викрадення донині не знайдено, справу не закрито... Однак на цьому нещастя у житті Любомири не скінчилися: через кілька місяців після зникнення батька 18-річний син Роман гине за загадкових обставин унаслідок дорожньо-транспортної пригоди, а прикута до інвалідного візка Любомира Бойчишин не має ні сил, ні можливості знайти вбивць найдорожчих для неї людей.

      Сьогодні пані Любомира намагається не згадувати про страшні часи свого минулого. Зі Львова вона переїхала до Києва і почала нове, повне самовідданої допомоги іншим, життя... Любомира Бойчишин подорожує рідними теренами, бере участь у марафонах інвалідів-візочників, видає журнал та проводить тренінги для жінок з обмеженими фізичними можливостями та матерів неповносправних дітей. Пані Любомира і Велику Китайську стіну підкорила, і за активну громадську діяльність минулого року ввійшла до тисячі кандидаток на Нобелівську премію миру.

      Після трагедії з її чоловіком сталося ще чимало гучних справ — убивство Чорновола, знищення Гонгадзе, отруєння Ющенка. Про свідка народження незалежної України, ініціаторку відродження львівської «Просвіти» та Союзу українок несправедливо забули. А тим часом трагедія життя Любомири Бойчишин триває...

«10 років нас переслідували за вінчання у церкві»

      — Пані Любомиро, які світлі спогади ви зберегли про свого чоловіка Михайла? Ваше перше побачення, сімейне щастя у Львові, діти...

      — Про нашу зустріч з Михайлом, напевно, треба писати окрему статтю, бо це більш ніж романтика. Як згодом виявилося, ми все життя прожили в одному місті, працювали в одній будівлі, більше того, цілий рік ходили через ту саму прохідну, але один одного не помічали.

      Якось поїхали відпочивати у табір «Політехнік» в Алушті. Зміна була чудовою: молодь, море, гарне товариство... Аж ось на останньому вечорі, на дискотеці, якийсь молодий чоловік в окулярах не дає мені ні з ким потанцювати, просто переслідує мене. Так і зустрілося двоє львів'ян на танцях, у таборі відпочинку в Криму. Тем для розмови вистачило нам на всю ніч, а на ранок довелося роз'їхатися. Щоправда, у жовтні Михайло знайшов мене за допомогою своїх знайомих, і через два місяці ми одружилися.

      — Деякі випробовують свої почуття роками, а ви — з першого погляду і на 20 років щасливого подружнього життя!

      — «Він або ніхто» — так казало моє серце, і я не мала підстав йому не довіряти. Михайло був дуже надійною людиною, я 20 років була за ним, як за кам'яною стіною. Хвороби, навчання дітей, ремонт у квартирі — моя була тільки ідеологія (будемо чинити у такий чи інший спосіб), а схема вирішення завжди була за ним. Усі проблеми Михайло брав на себе, мені ж залишалося тільки прикрашати його життя.

      — Хто у вашій родині був суворіший до дітей: ви чи пан Михайло?

      — О, він завжди мене сварив, що я не так сильно пильную Ліду і Романа, він був суворим батьком. У нас заборонялося все, підхоплене на вулиці; виховання грунтувалось винятково на християнських засадах. Колись про мого сина вчителька сказала: «Ми не думали, що ви так недопрацювали з дитиною. У класі запитали, хто ходив святити паску — всі діти сиділи, і тільки ваша встала».

      — Наскільки мені відомо, подружжя Бойчишин було страшним «злочинцем» у радянські часи. Як тільки ви наважилися на такі «петропавлівські релігійні ухили»?

      — Так, ми були «злочинцями», і переслідували нас протягом 10 років через те, що ми вінчалися у церкві. Це був 1972 рік, тільки-но прокотилася хвиля арештів української інтелігенції, але у нас і думки не було вчинити інакше. Греко-католицька церква була тоді у підпіллі, а Православна російського патріархату працювала на відловлювання особливо ревних християн. Проте для мене невінчаний шлюб був чимось абсолютно недопустимим, так мене виховали. Зима, сніг... ми домовилися зі священиком церкви Петра і Павла у Львові, у якій вінчалася моя бабця і хрестили мою маму, і взяли шлюб.

      З того моменту ми вже вважалися неблагонадійними, будь-яке кар'єрне зростання виключалося одразу. «Як Бойчишин буде керувати іншими людьми? Він же вінчався в церкві», — казав один гебіст про мого чоловіка, коли розробками Михайла у галузі конвеєрного будівництва і досі користуються у Європі. Жодного заохочення з боку радянської влади він не мав. Чесно скажу, це були страшні часи: постійний тиск, диктат, людина жила без жодних прав, а за вишивану сорочку могла потрапити до Сибіру. Просто згадувати боляче, на що ми стратили свою молодість.

«Уже після перших розмов зі слідчими я зрозуміла: винуватців злочину не знайдуть»

      — Один день — і щасливе життя подружжя Бойчишин скінчилося назавжди... По радіо повідомляють про зникнення голови секретаріату НРУ Михайла Бойчишина, ви у цей час перебуваєте у Львові і...

      — І знервовано телефоную у київський штаб Народного руху. Син тоді ще заспокоював мене, мовляв, не хвилюйтесь, мамо, сам повернеться. Чекала — не повернувся.

      — На час трагедії з батьком вашому сину Роману виповнилося 18 років, він навчався у греко-католицькому ліцеї, і раптом така несподівана аварія... Чи є зв'язок між зникненням пана Михайла і смертю Романа?

      — Він загинув за нез'ясованих для мене обставин. Йшлося начебто про дорожньо-транспортну пригоду, а в той же час на тілі був слід від удару по шиї... Робити власне розслідування було важко — я тоді вже була на візку, до того ж, усе в мені кричало від болю, навіть зараз не можу спокійно згадувати. Зрозуміло було одне — я втратила дитину!

      — Ймовірно, це була перша «розправа» з неугодною опозицією, політичне замовлення, яке відкрило безкінечний ланцюг нерозкритих скандальних справ. Дехто припускав, що Михайла Бойчишина викрали через 12 мільйонів доларів, нібито переданих Рухові з-за кордону; Станіслав Гусак посилався на проект Балто-Чорноморського нафтового колектора як на ефективний варіант енергетичної незалежності України, що нею опікувався ваш чоловік... Однак жодну з версій до кінця не підтвердили...

      — Як зазначав тоді В'ячеслав Чорновіл, ніяких коштів Михайло вiд НРУ не отримував, це була версія тодішніх лідерів УНА-УНСО Олега Вітовича та Андрія Шкіля. А от з'єднання нафтових терміналів Чорного моря (Одеси) і прибалтійських країн могло значно вдарити по кишені деяких російських чи проросійських нафтовиків, проте хто зможе сьогодні щось довести? У січні 1994 року в Києві було заплановано другу конференцію з приводу цього колектора, але 15 січня Михайло зник.

      — У вас особисто є якісь версії його зникнення?

      — На мою думку, це спричинили якісь ідеологічні вороги, бо тоді ще воювали з комунізмом, з противниками української незалежності. Уявіть собі: передвиборча кампанія, Народний рух стає дедалі популярнішим, а це, звичайно, багатьом не подобалося...

      — Викрадення Бойчишина схоже на справу Гонгадзе, ви колись навіть самі проводили паралелі... Ви були першою жертвою такого скандального злочину в Україні, яка зіткнулася з впізнаннями, «таємницями слідства» і повною відсутністю будь-яких результатів, чому Любомира Бойчишин не стала першою «Мирославою Гонгадзе» і не заявила відкрито про свої підозри, припущення?..

      — Уже після перших розмов зі слідчими я зрозуміла, що винуватців злочину проти мого чоловіка відшукати не вдасться. Можна було вийти посеред України, надати гласності факт його зникнення, але нічого, окрім зайвих нервів, зрештою я б не мала. Очевидно, ми ще не дожили до того часу, коли можна буде добитися правди.

      Справа навіть не в умисному приховуванні якоїсь інформації, а в елементарному дилетантизмі нашої міліції. Після зникнення Михайла я попросила, щоб нам дали охорону. І що ви думаєте? Нас так уважно «охороняли», що два будинки поряд знали про це. Хоча велику роль відіграло і загальне ставлення до справи: не допомогти, а навпаки, зашкодити. Дуже схоже на те, як понівечене тіло Георгія 10 днів «зберігали» без холодильника... В усьому сприяли ліквідації доказів злочину.

      — Пан Михайло був лише початком, трагічним продовженням став В'ячеслав Чорновіл. Це правда, що з вашого помешкання у Львові дивним чином зникли всі фотографії Михайла Ілляровича з паном В'ячеславом? Невже хтось таємно нишпорив у вас вдома? Кому це було потрібно?

      — Ці світлини зберігалися в одному альбомі, який по сьогодні не вдається відшукати. Зрозуміло, мій фізичний стан не дозволяє перевернути всю квартиру, але ж і дочці не пощастило. Водночас я точно знаю, що у нашій квартирі хтось бував, знаєте, вазонки вагою по шість кілограмів самохіть з підвіконня не падають...

«З Тарасом Чорноволом ми не знайомі зовсім»

      — Після трагедії з В'ячеславом Максимовичем Атена Пашко опинилася у ситуації дуже схожій на вашу, чи приходила вона за словом розради до дружини кращого друга свого чоловіка?

      — На жаль, ми з Атеною завжди бачилися дуже рідко, окрім нашого львівського періоду товаришування родинами. Востаннє вона приходила на мій день народження, подарувала 4-томник творів В'ячеслава Чорновола, який уклала власноруч. І так вийшло цікаво: ніби знаєш людину, знайомий з усіма подіями, але настільки все викладено у світлі того часу, що читаєш, як історичну книжку.

      — А про дивну, як на такого батька, політичну кар'єру Тараса Чорновола ви пані Атену ніколи не запитували?

      — Думаю, це було б неприємним для неї питанням, утім я не робила спроб. До того ж ми зовсім не знайомі з Тарасом, хоча у Львові часто приходили до Чорноволів, але Тараса я там ніколи не зустрічала..

      — А з паном В'ячеславом ви, напевно, з'їли не одну діжку борщу і випили не одне відро кави. Як же так склалося, що пан Михайло став надійною правицею «Совісті української нації»?

      — Михайло був депутатом Львівської облради, а пан В'ячеслав — її першим демократично обраним головою. У такий спосіб розпочалася їхня співпраця. Ми мешкали у Шевченківському районі Львова, буквально через два будинки від Чорноволів. Пригадую, пан В'ячеслав завжди мав проблему, бо жив на  одному з вищих поверхів, а ліфт майже ніколи не працював; його серце нагадувало про себе кожного разу, як потрібно було підніматися вгору.

      — А ідея створення Народного руху теж належала їм?

      — Тоді багато людей розуміло, що прийшов час боротьби за таку Україну, про яку ми стільки років мріяли. Спочатку до Львова приїздили Сергій Головатий, Іван Заєць, щось постійно обговорювали і планували, до речі, у нас у помешканні. А потім був І з'їзд Руху... Так, це був відважний вчинок.

      — Ви колись сказали, що якби пан Михайло був живий, розколу в НРУ не сталося б.

      — Говорити про політику — треба в ній бути. Принаймні я бачу людей, які починали з ним рухівську справу, і знаю, що Михайло мав на них вплив. Поговорили б, як завжди, у нашій квартирі, посперечалися б, але істину було б знайдено, і партія виглядала би солідно, була б лідером у нашому суспільстві. Михайло обов'язково сприяв би тому.

«До Китайської стіни боялася їхати: а що, як я там одна така буду, на візку?»

      — Пані Любомиро, хвороба прикувала вас до інвалідного крісла, але і з обмеженими фізичними можливостями ви знайшли себе у громадській роботі. Розкажіть, чому раптом опинилися у Китаї, як створили власний реабілітаційний центр?

      — У Китай мене запросили на світову конференцію жіночих неурядових організацій в Пекіні у 1995 році. Чесно кажучи, я страшенно боялася їхати, бо думала, що тільки я буду там на візку. Але мої передбачення не справдилися: 200 жінок з обмеженими фізичними можливостями приїхали туди з усього світу заявити про свої права. Єдине, чого мені тоді бракувало, це знання англійської мови. Але все одно я мала змогу ознайомитися з європейським досвідом боротьби неповносправних громадян, а коли повернулася в Україну, використала його при створенні Жіночого інформаційно-реабілітаційного центру «Любомира».

      Спочатку нас підтримували західні, зокрема канадські, фонди, але зараз вони вважають мене «надто досвідченою» у цій справі, щоб потребувати допомоги ззовні. На щастя, вже з'явилося багато державних програм для інвалідів, які фінансують місцеві бюджети, тому потреба в ініціативі поодиноких активістів поступово зникає. Тренінгів, семінарів ми зараз майже не проводимо, багато наших учениць сьогодні мають вищу освіту, роботу, а головне — родину і дітей. Особливо мене вражають члени клубу спортивно-бального танцю «Березіль»: коли ці танцюристи на візках виходять на сцену, ні в кого язик не повертається назвати їх інвалідами. Не всі здорові люди так танцюють!

      — А чого найбільше бракує людям на візках. Ось особисто вам...

      — Не вистачає, як завжди, грошей. Мені особисто потрібна пенсія 200 доларів, тоді я буду повністю задоволена. Звісно, ми маємо безкоштовну розвозку на спеціальних автомобілях з підйомниками, але необхідно ще й купувати ліки, предмети особистої гігієни, вже не кажучи про якісь розваги і задоволення. А так заплатив за квартиру, комунальні послуги — і маєш гривню в день. Це не життя.

      Загалом, якщо говорити про Київ, для інвалідів тут більше вигод, ніж деінде. Наприклад, з моєї Львівської площі є спеціальний спуск на Хрещатик, однак не всі про нього знають. Для візочників потрібно робити такі ж дорожні знаки, як і для пішоходів та автомобілістів, інакше самостійно знайти потрібний пандус людині, яка їхатиме цією дорогою вперше, дуже важко.

      — У 2005 році Любомира Бойчишин увійшла до 1000 кандидаток на Нобелівську премію миру. Вона подорожує Україною, бере участь у марафонах інвалідів-візочників, відвідує важливі заходи. ...а про що їй, такій активній та мужній, мріється?

      — Мені б дуже хотілося частіше бачити маму, дочку та онуків. З одного боку, я щаслива, що не обтяжую їх своїми проблемами, але водночас гнітить думка, що колись ми таки зберемося усі разом... мій стан до того приведе. Двічі на рік, на Різдво та Великдень, вони приїжджають до мене зі Львова, і на кожне запитання: «Що тобі привезти?» відповідаю те саме: трошки львівського повітря в кишені...

ДОВІДКА «УМ»

      Любомирі Бойчишин зараз 54 роки, львів'янка. За спеціальністю — конструктор-будівельник. Дев'ять років тому, вже будучи прикутою до інвалідного візка, Любомира створила жіночий інформаційно-реабілітаційний центр «Любомира» для жінок-інвалідів та матерів неповносправних дітей, заснувала однойменний журнал. Нині редагує його електронну версію, бере участь у громадських заходах. Має доньку Ліду, онуків Олеся та Любомира, які живуть у Львові.