Між мінусом та нулем

      Потебенько—Піскун—Васильєв—Піскун: вервечка цих достойників на посаді Генерального прокурора не надто сприяла таким речам, як — даруйте за дуже тривіальне формулювання — «змiцнення законності та правопорядку» або ж «подальше перетворення України на правову державу». Натомість усі вони безнадійно застрягли у справі Гонгадзе, тож далі їхню характеристику можна навіть не продовжувати: достатньо й того, що за п'ять років ці троє персон не подужали розкрити одну кримінальну справу. Справу непросту, але цілком придатну до розкриття, складність якої, до речі, полягає головним чином у необхідності маневрувати між тими чи іншими інтересами теперішніх та колишніх високопосадовців. Та, зрештою, ці міркування — вже перегорнута сторінка, адже в листопаді минулого року Генпрокуратуру очолив Олександр Медведько — Верховна Рада більшістю голосів підтримала його кандидатуру (запропоновану Президентом) і цим поклала край претензіям Піскуна, котрий, як подейкують, усе ж не покладає сподівань відвоювати крісло керівника ГП через суди...

Шлях Медведька: вибране з біографії

      На тому, що Олександр Медведько все своє свідоме життя пропрацював на Донеччині, можна було б і не наголошувати, аби не впасти у географічно-політичний кретинізм і не наражатися на обвинувачення у навішуванні певного роду ярликів. Але річ у тім, що саме Донбас «підкинув» Медведьку справу про вбивство журналіста Александрова, яка виступила у ролі своєрідного кар'єрного трампліна для майбутнього Генпрокурора: адже «заслуги» Медведька у цій справі не лишились непоміченими.

      Отже, 10 вересня 2001 року наказом № 662 тодішнього очільника Різницької Михайла Потебенька було нагороджено групу слідчих, у тому числі й Олександра Медведька (на тоді — заступника начальника управління та нагляду за законністю оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства прокуратури Донецької області) за «вагомий внесок» у розкриття справи Александрова. Цей самий «вагомий внесок» у вигляді Юрія Вередюка (особи асоціальної і, з огляду на його психічний стан, ймовірно, взагалі непідсудної) якраз «брав» на себе вбивство журналіста, якого насправді не скоював і навіть не мав до цього злочину жодного стосунку.

      Тут особливо цікавим є те, що у слідчу групу, яка опікувалась справою Александрова, Медведько влився у серпні 2001-го (тобто десь за місяць до свого нагородження), і саме з його приходом Вередюк раптово «згадав», у що був одягнений Александров у день вбивства і які прикмети мали таксисти, котрi буцімто підвозили його на місце злочину, тощо. Саме під керівництвом Медведька згадані таксисти і Вередюк почали активно один одного «впізнавати», хоча насправді всі ці люди (як це очевидно вже зараз) навіть ніколи не бачили один одного. Слід додати, що підозрюваний у вбивстві Вередюк також істотно відкоригував свої покази щодо напряму ударів биткою, які тепер, у новій версії, вже цілком відповідали завданим тілу Александрова ушкодженням.  

      Незабаром після цього Медведька перевели на посаду заступника прокурора Луганської області, а пізніше запропонували роботу в Генпрокуратурі. Геннадій Васильєв, обійнявши посаду Генпрокурора, виключив Медведька з команди, але це не завадило йому в 2004-му «консультувати» членів оперативно-слідчої групи, що колись розслідували вбивство Александрова, а пізніше самі стали обвинуваченими у справі про фальсифікацію доказів. Після спілкування з Медведьком колишні оперативники докорінно змінювали свої свідчення — принаймнi так твердять компетентнi особи. 

      Якщо заглибитись ще далі у біографію Олександра Медведька та видобути з її сторінок інші факти, виявиться, що Медведько не лише має сумнівну честь бути «хрещеним батьком» Вередюка (від цього прізвиська, даного йому журналістами, Медведько всіляко відхрещується, втім, як і від причетності до будь-яких фальсифікацій), але й також пов'язаний з іншим резонансним злочином. Йдеться про справу банди Кушніра, звинуваченої, зокрема, у вбивстві Вадима Гетьмана. Ця справа і слідчі дії, що проводилися в її межах, на сьогодні вже є забутими, згадки про них активізувалися хіба що рік тому, коли парламент приймав рішення щодо кандидатури Медведька. Присуд поінформованих джерел на тоді був однозначний: згадана справа була теж сфальсифікована.

Історія з призначенням

      Біда наших силових відомств у тому, що вони й досі лишаються достатньо закритими. Мабуть, дається взнаки спадок іще радянських часів. Йдеться про те, що на момент призначення Медведька Генпрокурором про нього мало що було відомо народним депутатам. Та й не тільки депутатам. Власне, для збирання досьє, подібного до викладеного вище (навіть для його редукованої версії), медійникам, а тим паче «широким верствам населення», доведеться докласти певних зусиль. А зусилля ці, у свою чергу, пов'язані з наявністю бодай якогось інтересу до персони претендента. Вочевидь, народні обранці такого інтересу не мали, але голосували за Медведька однак дружно: 303 голоси «за»...

      Що ж стосується Президента України, то 29 жовтня 2005 року з його секретаріату в парламент надійшло подання, в якому Ющенко просив Верховну Раду дати згоду на призначення Генеральним прокурором Василя Присяжнюка. Але вже в понеділок, 31 жовтня, Президент своє подання відкликав і вніс інше — на Олександра Медведька. А в перших числах листопада в Раді відбулося голосування, при цьому ті нардепи, які голосували за колишнього донецького прокурора, говорили, уникаючи конкретики у відповідях, що Медведько, мовляв, тим добра кандидатура, що не пов'язана з жодною політичною силою.

      Що й казати, твердження сумнівне... Ба навіть якби Медведько дійсно не мав жодного стосунку до інтересів тієї чи іншої партії (а теперішній час засвідчує, що це не зовсім так), достатньо, мабуть, було б і того, що ми вже знаємо про Медведька як про фахівця. Але в тому й проблема, що при ухваленнi рішення владнi чiльники нерiдко керуються чиєюсь некомпетентною думкою, фракційною дисципліною або навіть ще більш ганебними чинниками. Так чи інакше, а Олександр Медведько скоро матиме нагоду відсвяткувати свою першу річницю на посаді Генпрокурора...

Менше меншого, і навіть ще менше...

      Отже, підсумуємо. Справа Гонгадзе: звіт стосовно цієї справи Олександр Медведько не так давно представляв у парламенті, і виступ Генпрокурора з парламентської трибуни обернувся конфузом — спікер Мороз висловив уголос припущення, що коли Медведькові так складно довести розслідування до кінця, тоді краще, мабуть, аби за нього цю роботу виконував хтось інший. Фактично Медведьку вказали на двері, але він, звісно, цим не перейнявся і тут- таки, у парламенті, у відставку не подав. Навіть попри те, що народні депутати визнали дії Генпрокуратури у справі Гонгадзе недостатніми. Натомість Медведько зауважив: гальмували справу його попередники, недарма ж три роки поспіль у ній не було навіть підозрюваного. Тепер підозрювані є, однак і попри це розслідування не надто рухається уперед і не викликає особливої довіри: оголошеного в розшук Пукача правоохоронці знайти не можуть (краще за них виявляються поінформованими мас-медіа, що «бачать» Пукача то в Ізраїлі, то в Індії), що ж стосується трьох колишніх міліціонерів, які нині сидять на лаві підсудних, то з приводу цього питань до Генпрокуратури також  лишається ще багато... До речі, виступивши з парламентської трибуни напередодні річниці зникнення Георгія Гонгадзе, Медведько вирішив за краще якнайшвидше покинути стіни Верховної Ради, так що з пресою Генпрокурор спілкуватись не став.

      Справа про вбивство В'ячеслава Чорновола: дане розслідування взагалі обернулось мало не скандалом, принаймні публічним з'ясуванням стосунків між очільником Генеральної прокуратури та міністром МВС... А почалося все із заяви Віктора Ющенка про те, що «ми повинні вийти на якісь інші висновки, виходячи з тих матеріалів, які сьогодні вже накопичилися в прокуратурі, у слідчих органах, висновки, які, скоріше, підведуть нас до того, що це не було побутовою історією». Із реакцією на сказане Президентом не забарився Юрій Луценко, котрий тут-таки й зазначив, що коли Генпрокуратура «вчинить згідно із законом, то громадськість дізнається про багато додаткових фактів щодо загибелі В'ячеслава Чорновола». Наразі, за словами Луценка, гальмування розслідування відбувається за рахунок того, що однак «деякі працівники ГПУ та СБУ бояться повторного відновлення справи щодо загибелі Чорновола». Подібні обвинувачення Медведько гнівно повернув їхньому авторові: це якраз Луценко і стає на заваді слідчим діям, відмовляючись співпрацювати з Генеральною прокуратурою. Така словесна дуель викликала б посмішку, якби не йшлося про один із трагічних моментів української історії і про ганебну безпорадність слідства: не забуваймо про те, що справа про вбивство Чорновола навіть «старша» за справу Гонгадзе, і що цей злочин так само не розкритий.

      Справа про отруєння Ющенка: відносно цього злочину Генеральний прокурор бадьоро відрапортував на прес-конференції, що його відомству вже відомі час, місце і обставини отруєння Президента України. Це мало б надихати, якби тільки до «обставин злочину» Медведько не зарахував і той факт, що «діоксин потрапив до організму Ющенка разом з їжею» — висновок справді феноменальний і вартий того, аби битися над ним цілий рік. Що ж стосується безпосередніх учасників замаху на життя Віктора Ющенка, то їхні особи Генпрокуратурі невідомі. Вона продовжує працювати в цьому напрямі разом зі Службою безпеки, сказав Медведько.

      Подібний список того, чого вже вдалося «досягти» Генеральній прокуратурі за останній рік і що вона тільки планує реалізувати, можна продовжувати. Зокрема, згадати про «психіатричну експертизу», яку ГП має намір провести по відношенню до... нині покійного екс-міністра МВС Юрія Кравченка (мабуть, значно легше буде наполягати на його самогубстві, якщо у Медведька в кишені буде козир у вигляді довідки про неадекватність Кравченка).

      Можна згадати і про справу сумського екс-«губернатора», ще одного «птаха гнiзда донецького» Володимира Щербаня — розслідування цієї справи, схоже, вирішили остаточно спустити на гальма, забравши її з обласної прокуратури до Генеральної.

      Виникає також питання, наскільки тісно співпрацює Генеральна прокуратура України зі своїми російськими колегами в питанні екстрадиції Ігоря Бакая? І чому в Москві вважають, що аргументів на користь злочинних дій Бакая замало? Чого бракує в даному разі співробітникам Генеральної прокуратури — фаховості, часу, документів чи просто бажання виконувати свої обов'язки?

А натомість?

      Зате, приміром, часу в ГП не шкодують на інше. Скажімо, на перевірки міністерств на предмет виявлення в них корупції... Нічого дивного у цьому не було б, якби тільки заступниця Медведька Тетяна Корнякова не почала активну контролерську діяльність з Анатолія Гриценка й очолюваного ним відомства. Кажуть, що «замовлення» на Міноборони надійшло з Кабміну, де теперішній Прем'єр нічого не має проти того, аби провести своєрідну ротацію кадрів і позбутися міністрів, якi працюють там за «помаранчевою квотою». Якщо сказане таки відповідає дійсності (а час покаже, так це чи ні), лояльність Генпрокуратури до одного з представників найвищої виконавчої влади обов'язково впаде в око. І буде відгонити «старими добрими часами», коли вказівки силовикам щедро роздавала Банкова... 

      Подібний ентузіазм у пошуках правопорушень та використати б тоді, коли антикризова коаліція обіцяла обійтися у питанні призначення Прем'єра без президентського подання: мовляв, не квапиться Віктор Ющенко вносити на розгляд Верховної Ради кандидатуру Віктора Януковича, то й не треба, обійдемося і без нього, коронуємо Віктора Федоровича «на царствіє» власними силами! Хіба не очевидно було тоді, що йдеться про замах на норми Основного Закону країни, а відтак і на конституційний лад? Де була тоді Генеральна прокуратура з оцінкою подібних заяв? Питання, звісно, суто риторичне...

      Все-таки, як не крути, а певним політичним духом від Різницької вже починає віяти. Наразі це ще виглядає, як легкий бриз, а далі? Олександр Медведько розбудовує своє відомство, залучає до нього нові кадри — своєрідні кадри, що й казати — наприклад, якщо йдеться про Рената Кузьміна, свіжопризначеного заступника Генпрокурора Медведька. (До 2003 року Кузьмін працював прокурором Макіївки Донецької області, у тому ж році почав сходження нагору кар'єрними щаблями, ставши заступником прокурора Донецької області. Потім очолював прокуратуру Києва — з листопада 2003-го по грудень 2004 року. З березня 2005-го працював заступником прокурора Київської області. Цікаво, що влітку цього року Кузьміна намагалися призначити керівником прокуратури Києва, однак проти цього виступили співробітники прокуратури).

      А крім цього, теперішнє керівництво Генеральної прокуратури опікується й іншим: не далі, як на поточному тижні у Верховну Раду надійшла пропозиція від ГП: внести зміни до Конституції, які б пролонгували термін перебування Генерального прокурора на посаді з 5 до 7 років. Як пояснив ідею ще один заступник Медведька Сергій Винокуров, Генерального прокурора «треба дуже тяжко призначати і дуже тяжко знімати». Щодо першої половини такої тези заперечень немає: дійсно, відбір кандидатів на посаду головного наглядача за законністю в країні повинен бути надзвичайно жорстким, а от відносно «знімати»... Як тоді боротися з прокурорським «бєспрєдєлом», з непрофесійністю, нечесністю? До того ж, за умов, коли буде скасовано інститут висловлення недовіри Генеральному прокурору (адже такий пункт теж включено в новий законопроект, розроблений ГП)? Якщо скасувати можливість оголошення недовіри Генеральному прокурору, говорить Винокуров, це тільки підсилить роль прокуратури, зробить це відомство більш незалежним. «Ми принципово вважаємо, — каже він, — що прокурор — це не політична фігура».

      Хіба?

P.S. Коли номер готувався до друку, стало вiдомо, що Генеральна прокуратура закрила кримiнальну справу проти Євгена Кушнарьова.  Як пояснила прес-служба ГП , «за вiдсутнiстю складу злочину».