Так виносить вироки Конституційний Суд. (Укрінформ.)
Конституційний Суд розпочав своє функціонування 18 жовтня 1996 року, а перше рішення ухвалив 13 травня 1997-го. Його діяльність регламентується відповідним законом, який передбачає, зокрема, й те, що суддів КСУ (у кількості 18 осіб) обирають на дев'ятирічний термін, причому шістьох з них призначає Президент України, шістьох - Верховна Рада, а ще шістьох - з'їзд суддів. Конституційний Суд ухвалює рішення двома третинами свого складу, тож коли у 2005-му в більшості суддів добіг кінця термін їхніх повноважень, робота КСУ автоматично зупинилася.
Утім вона мала всі шанси швидко поновитися: Президент визначився зі своєю квотою (він запропонував на посади суддів КСУ Володимира Кампо, Дмитра Лилака та Віктора Шишкіна), так само вчинив і з'їзд суддів (його кандидатури: Василь Бринцев, В'ячеслав Джунь, Анатолій Дідківський, Іван Домбровський, Ярослава Мачужак та Андрій Стрижак). Лишалося іще парламенту сказати своє слово (від нього на той час вимагались п'ятеро суддів), і склад КСУ був би сформований - адже Володимир Іващенко, Валерій Пшеничний, Сюзанна Станік та Павло Ткачук на той час іще не добули своїх дев'яти років. Ба, навіть більше: зрештою, можна було б обійтися і без парламентських висуванців, адже і Президент, і з'їзд суддів делегували своїх представників до КСУ, так що необхідні дві третини його складу вже були наявні, якби не одне «але». Всі судді КСУ перед вступом на посаду мають пройти процедуру присяги у Верховній Раді, а депутати спільними зусиллями саботували цей момент мало не цілий рік.
Крига зрушила тільки 4 серпня 2006 року, коли відразу після голосування за суддів від парламенту (це були Анатолій Головін, Михайло Колос, Марія Маркуш і В'ячеслав Овчаренко) та присяги суддів Президент представив парламенту нового/старого Прем'єра Януковича. Ясна річ, що подібна послідовність подій несла чітко виражене смислове навантаження: без «доукомплектовування» КСУ не було б і Януковича - такий месидж робив парламенту Президент. Утім зацікавленість у голосуванні за суддів проявили всі фракції, а не лише ті, котрі «відкуплялися» активністю в цьому питанні за можливість привести в уряд Віктора Януковича. БЮТ, приміром, брав участь у голосуванні за кандидатуру «своєї» Анжели Стрижевської, однак вона не набрала необхідної більшості голосів («регіонали» не пробачили пані Анжелі того, що саме вона - в ролі судді Печерського районного суду Києва - ухвалювала рішення про обрання запобіжного заходу для Бориса Колесникова).
У підсумку ж Конституційний Суд вийшов доволі строкатим: трохи - «ющенківським», трохи - «регіональним», трохи - «соціалістичним» тощо. Однак це не єдина проблема, з якою може стикнутися команда суддів КСУ, якщо їм на стіл ляже подання про перегляд конституційної реформи.
Того ж дня, коли судді КСУ були приведені до присяги, парламент прийняв закон, який заборонив Конституційному Суду переглядати закон про політичну реформу, прийнятий 8 грудня 2004 року. «Курйозний закон», - відкоментував акт від 04.08.2006 Борис Беспалий. «Представник Президента пан Шаповал відразу висловив негативну позицію Віктора Ющенка з цього приводу, і вже десятки депутатів, і я в тому числі, підписали подання до КСУ з приводу неконституційності такого закону», - сказав він.
Ситуація і справді курйозна: тепер Конституційний Суд сам буде вирішувати, має він чи не має право ревізувати зміни до Конституції. Але іншого шляху для того, щоб розв'язати це питання, немає. Хіба що розглянути його у тій-таки Верховній Раді, але там власну помилку виправити не вдасться, бо «настрій більшості такий, що це не пройде», - говорить Беспалий.
Настрій більшості такий - розів'ємо цю думку, - що політреформу бажано законсерувати на віки вічні у її теперішньому вигляді та ще й обнести муром із заборон торкатися її положень будь-якому державному органу. Включно з Конституційним Судом... Такий стан речей вигідний Партії регіонів та її сателітам і абсолютно не вигідний «Нашій Україні» і БЮТ. Саме тому депутат від «НУ» Михайло Поживанов і зареєстрував 20 вересня у Конституційному Суді згадуване Беспалим подання.
Речники Поживанова розповсюдили повідомлення для ЗМІ, в якому аргументи нардепа викладені таким чином: парламент, приймаючи 4 серпня подібний закон, діяв всупереч нормам Конституції та положенням закону про КСУ, й цим самим неприпустимо втрутився у повноваження Конституційного Суду і здійснив спробу вплинути на діяльність суддів.
Із Поживановим солідарний і радник Президента Ігор Коліушко: «Я думаю, що цей закон вийшов за рамки Конституції. І якщо хтось його оскаржить, то мені здається, що тут є значні шанси для його скасування Конституційним Судом». Щодо шансів, то поживемо - побачимо, а щодо наслідків такого скасування, то вони цілком очевидні: коли Конституційний Суд розв'яже собі руки в питанні ревізії політреформи, ця ревізія обов'язково постане на його порядку денному.
Загалом проблема політреформи і надто об'ємна для того, щоб реферувати її зараз, і надто добре відома водночас, аби аж надто у неї заглиблюватись. Просто ще раз розставимо деякі акценти: по-перше, спроби переглянути зміни, прийняті до Конституції у 2004 році, можуть мати місце.
(Як наголосив у інтерв'ю для «УМ» Борис Беспалий, «кращий варіант - це скасувати реформу Кучми-Медведчука-Мороза, гірший - розвивати її, а най-найгірший - залишити все як є»).
По-друге, доля політреформи вирішуватиметься у Конституційному Суді. По-третє, рішення КСУ будуть залежати від голосувань його членів, які, у свою чергу, так само залежать від певних сил, структур та взятих перед ними негласних зобов'язань. Стверджувати ж, що всі 18 суддів КСУ є абсолютно незаангажованими і вільними у прийнятті своїх рішень, є принаймні наївним. І тут ми повертаємось до того, з чого почали: до ролі особистостей в історії окремо взятої країни. Отже...
Список суддів Конституційного Суду аж ніяк не рясніє відомими іменами. Власне, судді й не зобов'язані бути «публічними людьми» й «світитися» на політичних тусовках абощо. Та все ж хотілось би знати більше про цих достойників, адже до КСУ (в ідеалі) мали б бути делеговані найкращі і найбільш фахові юристи. При цьому, однак, нічого не відомо про Анатолія Головіна, призначеного на посаду судді Верховною Радою . Він, так би мовити, перебуває з одного краю суддівської шеренги - там, де найбільш загадкові особи. Йому протистоять принаймні три широко «вживані» імені - Марія Маркуш (досить активна депутатка з фракції комуністів, яку все ж навряд чи можна назвати яскравим політиком), Сюзанна Станік (екс-міністр юстиції кучмівської доби з відчутним нальотом одіозності) та відомий опозиційним налаштуванням до попередньої влади Віктор Шишкін (він же - в минулому Генеральний прокурор України, член партії «Собор»). Решта суддів має більш або менш типову професійну біографію - з періодом праці у виконавчих органах, у судах нижчих інстанцій або викладання у вузах.
Якщо ж підійти до оцінки суддівського контингенту з іншого боку та поділити чинних суддів на «старих» і «нових», а «нових» у свою чергу - на «помаранчевих» та «донецьких», то картина вийде приблизно така: у спадок від Кучми Конституційному Суду залишені креатури екс-Президента України - вже згадувана Станік, Володимир Іващенко (з 2000 року працював в Адміністрації Президента України, на виборах-2002 балотувався у нардепи від партії «Єдність», нагороджений Кучмою орденом «За заслуги» ІІІ ступеня) та Валерій Пшеничний (виходець з Дніпропетровщини, в апараті Конституційного Суду - з 1997-го, призначений Кучмою на посаду судді КСУ - у 2003-му). Наступна ротація складу КСУ торкнеться їх у першу чергу, і насиджені місця дані особи покинуть у будь-якому разі - їм, так би мовити, нічого втрачати, отже, ці «старі» судді можуть бути як лояльними до Президента Ющенка, так і ні. А можуть і не займати жодної активної позиції.
Якщо йти за такою логікою і далі, то, у свою чергу, «людьми Президента Ющенка» можна вважати призначених ним суддів Володимира Кампо (біографічні дані за останні роки відсутні, до 1998-го займався викладацькою діяльністю), Дмитра Лилака (суддя Верховного Суду з грудня 2001 року) та Шишкіна. Що ж до осіб, призначених Радою, то тут так само логічно припустити, що вони не рватимуть своєї пуповини з політичними силами, завдяки яким опинились на своїх посадах. Приміром, Віктор Колос, який тричі балотувався у народні депутати від СПУ, напевне, триматиме руку на пульсі потреб саме цієї партії і її парламентської фракції. А в цьому йому, очевидно, допомагатиме Павло Ткачук (призначений ще Кучмою, але також із подачі соціалістів). Про пані Маркуш вже було сказано: вона є членом Комуністичної партії (а партійне членство в наших умовах зазвичай тісно пов'язане з лобізмом). Останній призначений Радою суддя В'ячеслав Овчаренко є земляком Прем'єра Януковича, був головою суду в Єнакієвому, отже, його «вектор» недвозначно вказує на іще одну потужно представлену в парламенті партію. БЮТ, як бачимо, не представлений у Конституційному Суді жодною персоною.
Лишається також група членів КСУ, призначена з'їздом суддів. Усі вони працювали до свого останнього призначення в органах правосуддя (троє - Анатолій Дідківський, Іван Домбровський та Ярослава Мачужак - у Верховному Суді України, В'ячеслав Джунь - у Вищому господарському суді, а Василь Бринцев та Андрій Стрижак - в Апеляційних судах Харківської та Закарпатської областей). Резонанс від їхньої суддівської діяльності, можна вважати, не докотився до широких верств населення, винятком є хіба що ранiше близький до СДПУ(о) пан Стрижак, занесений на якомусь етапi у чорні списки «Пори» з формулюванням «за зловживання владою або службовим становищем».
Як працюватиме подібна команда? Це засвідчать уже найперші рішення, ухвалені новим складом Конституційного Суду. Та вже до початку його роботи депутат від Партії регіонів Євген Кушнарьов звинуватив суддів КСУ в тому, що ті піддалися тиску з боку Віктора Ющенка, котрий буцімто змусив суддів підтримати кандидатуру Івана Домбровського на посаду голови КСУ. У свою чергу, Борис Беспалий заперечує факт тиску. І повертає подібні звинувачення тим, від кого вони прийшли: «Якщо Президент не робить спробу «нагнути» Конституційний Суд, це не означає, що такого не робитиме у майбутньому Партія регіонів».
«У мене тепер викликає велике побоювання подальша доля конституційної реформи», - гне своєї Кушнарьов. А у експертів та політологів, у свою чергу, виникає великий інтерес щодо того, хто перший атакуватиме цю саму реформу і хто стане на її захист. І як, звичайно ж, поведе себе у цьому випадку Конституційний Суд...
Окрім iмовірного головного болю з політичною реформою, Конституційному Суду вистачатиме й інших проблем. На сьогодні в КСУ накопичено 58 справ, які ще не були розглянуті. Деякі з них датовані 2002-2003 роками. Серед них - запити щодо конституційності третейських судів, указів Президента (на тоді - Кучми) про Державне управління справами, окремих положень закону про політичні партії.
Чекає своєї черги і звернення від Леоніда Кучми, який просив розтлумачити йому окремі положення статей 5, 69, 74, 94 і 156 Конституції України і дати відповідь на питання: чи можливе здійснення законодавчої влади безпосередньо народом України і прийняття законів шляхом референдуму? Цей запит свого попередника Віктор Ющенко не відкликав, тому КСУ має оголосити результати його розгляду.
Як інформує газета «Дело», до справ, досі не розглянутих, незабаром додасться іще одна: народний депутат Андрій Портнов (фракція БЮТ) анонсує надходження до КСУ запиту стосовно імперативного мандату. Наслідком рішення конституційних суддів із цього питання може бути позбавлення мандатів тих нардепів, котрі вийшли зі своєї фракції, говорить Портнов.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
