Настрій кольору хакі

      6 грудня 1992 року Верховна Рада України прийняла закон про створення українського вiйська. З тих пiр цей день у календарi значиться як День Збройних сил України. 

      «23 лютого ми святкуємо веселіше, ніж 6 грудня, — розповів 40-річний підполковник українського війська, попрохавши не називати в газеті його прізвище. — Ми ж давали присягу на вірність СРСР. Україні теж давали присягу, але вже після цього. А я вважаю, що офіцер повинен присягати один тільки раз». Пан підполковник, звісно, не представляє думки всіх, хто прийшов у військо до 1992 року. Але настрої частини своїх колег, та й загалом співвітчизників, виявляє. Однак такі переконання не заважають багатьом «розчарованим» військовим щиро вболівати за стан наших Збройних сил. А українському людові — шкодувати «солдатиків», які змушені на півтора року (на флоті — два) відлучатися від дому, аби в незвичних побутових умовах навчитися стріляти з автомата чи... будувати дачу високому керівництву. Як свідчать соціологічні дослідження, з усіх силових структур держави мешканці України найбільше довіряють армії.

До війська й до суспільства — один ключ

      Досліджувати різні грані Збройних сил в Україні намагаються різноманітні громадські організації, урядові дослідницькі центри. Але регулярно аналізують і публікують свої дослідження тільки Центр Разумкова, Центр досліджень армії, конверсії і роззброєння та Атлантична рада України. Утім останні оприлюднені соціологічні дані про Збройні сили України датовано 1997 — 98 роком. Надалі, якщо опитування і проводилися, то їх результати не розголошувалися, а спроби державних аналітичних організацій розширювати такі дослідження військове керівництво не схвалювало. «Я думаю, що десь у період 1998—99 років політика у плані відкритості Збройних сил та інших структур безпеки для суспільства змінилася порівняно з першими роками незалежності, — каже директор воєнних програм Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова Леонід Поляков. — Силові структури стали набагато закритішими для суспільства, для засобів масової інформації. І лише цього року з'являються певні ознаки «потепління».

      Пан Поляков називає декілька причин такої «відлиги». Однією з головних є те, що Україна задекларувала намір стати членом НАТО, а оскільки ця організація є демократичною, то питання відкритості силових структур потенційних кандидатів для неї дуже важливе. Окрім цього, до армійських керівників поступово приходить розуміння того, що приховування недоліків гальмує можливості їх виправлення. «Поки що, можна сказати, ми не пройшли навіть чверті шляху в напрямі досягнення демократичних стандартів відкритості силових структур», — стверджує Леонід Поляков.

      Грунтовні дослідження  вітчизняні соціологи проводили у війську двічі — у 1993—94 та у 1997—98 роках. Порівняно з 1993—94 роками, як зазначає пан Поляков, дослідження 1997—98 років продемонстрували набагато менше ілюзій серед офіцерського складу — щодо майбутнього Збройних сил, щодо соціальної політики у війську. З іншого боку, для військових стала більш зрозумілою необхідність співробітництва України з євроатлантичними структурами безпеки.  Актуальним залишається питання професійної армії. На думку експертів, якщо Україна стане членом НАТО (отже прийме стандарти цього союзу), скоротити Збройні сили і перевести їх на комплектування добровольцями буде набагато легше.

      «Питання закритості, характерні для нашої внутрішньої політики, так само притаманні й Збройним силам, — стверджує Леонід Поляков. — Наші партнери з країн НАТО скаржаться, що їхні співрозмовники — українські офіцери — дуже часто відмовляються обговорювати якусь проблему, поки не отримають на це дозвіл від старшого начальника. І тому колеги дивуються: ви, мовляв, хочете іти в НАТО, але не бачите в нас своїх партнерів».

Як з історії зробити поведінку

      Офіцери становлять 28 відсотків від загальної чисельності українського війська (приблизно 350 тисяч). Як зазначає провiдний вiйськовий соцiолог, кандидат вiйськових наук Олександр Разумцев у статті «Соціальні аспекти реформування армії: духовний стан українських офіцерів», позитивне ставлення до свого соціального статусу більш притаманне офіцерам з вислугою менше 5 років, найменше — тим, хто відслужив 11—15 років. Ті, хто в Збройних силах понад 25 років, найбільше незадоволені, найчастіше ні до чого не прагнуть і планують пошвидше звільнитися. За результатами опитувань, майже третина офіцерів на перше місце у службовій діяльності ставить матеріальне забезпечення. На другому місці в більшості — прагнення до високого рівня професійності. «Ці два показники можна умовно об'єднати в один блок під назвою «добра робота за добру винагороду». Це важлива умова професіоналізації армії», — зауважує Олександр Разумцев.

      Моральний дух українських вояків важко визнати втішним. І хоча у війську передбачені штатні психологи, здоровий глузд підказує, що радикально змінити настрої в армії вони не спроможні. «Навіть коли психологів було б стільки ж, як самих військовослужбовців, усе одно вони мало що змінили б у морально-психологічному стані армії, — вважає Леонід Поляков. — Адже основне коло військових проблем лежить за межами Збройних сил. Скажімо, на нормативно-законодавчі акти, які визначають життєдіяльність у ЗС, психологи не можуть вплинути. Обсяги матеріально-фінансового забезпечення також залишаються поза їхніми можливостями. Та й певні культурні питання, тобто недорозвиненість демократичних традицій у Збройних силах, надмірна бюрократизація — також не в їхній компетенції». Показово, що на рішення, які в арміях західних країн приймає сержант або лейтенант, в Україні вповноважений хіба що майор, полковник, а іноді й сам міністр оборони.

      «Ми сьогодні програли не так в економіці, як в ідеології, культурі, в тому, щоб наша історія працювала на нашу молодь, на сучасного громадянина України, — переконаний заступник нальника з виховної роботи Севастопольського військово-морського інституту імені Павла Нахімова, капітан першого рангу Анатолій Данилов. — Найважча наука — це історія, яку слід не просто вивчати, а й перекладати на мову нашої поведінки, нашої державно-патріотичної позиції». У бібліотеці інституту вже впродовж місяця розміщена виставка, присвячена голодомору в Україні 1932—33 років, а нещодавно відбулася зустріч курсантів з київськими вченими (з академічних інститутів історії України та археографії і джерелознавства імені Михайла Грушевського) і презентація ваговитої книги «Переяславська рада 1654. Історіографія та дослідження». Однак, за словами пана Данилова, в інституті не вистачає підручників українською мовою, навчальна література тут на 90 відсотків російськомовна.

      Утім поняття «ідеологія», тим паче «ідеологічна робота» багато хто пов'язує з часами, коли курсанти військових училищ (як і звичайні студенти) мусили вивчати напам'ять «Кодекс будівника комунізму», а на заняттях з іноземної мови тренувалися виголошувати пафосний текст «Моя родіна — СССР», скажімо, англійською. «Зараз треба вести мову не про ідеологічну роботу, а про морально-психологічну і гуманітарну підготовку військовослужбовців, а також про їх патріотичне виховання, — каже Леонід Поляков. — На мою думку, це щось більш національно-державницько-патріотичне. Оскільки раніше ідеологія була іншого плану — всесвітня революція, соціалістичний табір, побудова комунізму...»

      Сьогодні в Україні пріоритети інші. Але структури, які мусили б забезпечувати укорінення і реалізацію отих нових пріоритетів, залишаються старими. Прикладом того, як зміна облаштування війська «ставить хрест» на задавнених проблемах, пов'язаних зі спадком тоталітаризму, є країни Прибалтики. «Якщо Україна пішла шляхом переформування спадщини радянських збройних сил, які їй лишилися після розвалу Радянського Союзу, то країни Прибалтики почали створювати власні збройні сили «з нуля», — розповідає Леонід Поляков. — І відразу взяли за взірець стандарти НАТО. І ще відмінність — вони не надто довго розмірковували стосовно своїх оборонних і зовнішньополітичних пріоритетів. Якщо Україні потрібно було 12 років для того, щоб визначитися у воєнній політиці, то ці країни відразу й однозначно вибрали напрям руху. Це, звичайно, зекономило їм багато часу і ресурсів».

Зброяр без зброї...

      Україна є одним з провідних виробників зброї у світі. Як самостійно, так і в співробітництві з зарубіжними партнерами, українські фахівці виготовляють сотні найменувань військового спорядження. Перш за все це військово-транспортна авіація, бойові машини — танки та інші, окремі зразки артилерії, стрілецька зброя, багато зразків ракет (авіаційних і космічних), широкий вибір електронних приладів спеціального призначення. Однак усе це багатство переважно розраховане на експорт, адже в Української держави можливості закуповувати для власного війська власну зброю — обмежені. «Над цим, звичайно, потрібно працювати, але це проблема не Збройних сил, а держави, — каже Леонід Поляков. — Проблема ж армії полягає у тому, що в її розпорядженні перебуває в основному застаріла зброя радянського виробництва і немає коштів не тільки на закупівлю в достатній кількості нових зразків, а й на модернізацію старих».

      Останнім часом, як свідчать «народні джерела»,  в українському війську покращилося харчування. Якщо кілька років тому в армійських їдальнях панувала суцільна «шрапнель» (перлова каша) і кисіль, то сьогоднішні захисники Вітчизни можуть поласувати й різними овочами, і рибою, і м'ясом. Однак обмундируванням вони поки що ні перед ким не хваляться. Особливо перед колегами з миротворчих контингентів. Поряд з іспанськими, британськими, американськими чи польськими одностроями українські виглядають, м'яко кажучи, не вражаюче. Та ще оті картаті бавули, ніби запозичені у «човників»... Словом, моральне задоволення від такої форми — «на нулі».

      Українське військо фінансує держава або ж саме українське військо. Тобто, у військовому бюджеті вже закладено, що на певний обсяг витрат військові мають заробляти самі. Протягом кількох останніх років захисникам країни дозволили заробляти на реформування та забезпеченя Збройних сил: надавати певні послуги (приміром, на ремонтних заводах Міноборони, яких є близько десятка) або реалізувати через посередників військове майно. А це і об'єкти, й агрегати, транспортні засоби, машини, скажімо, екскаватори. Заробляють вояки і миротворчістю. ООН компенсує Україні такі послуги. Таким чином Міністерство оборони заробило вже майже 200 мільйонів доларів протягом 12 років.

      Загалом, відокремити Збройні сили від суспільства  неможливо. Військо асоціюється з дзеркалом, яке відображає усі процеси, що відбуваються в державі. І перспективи війська, на думку фахівців, залежать від перспектив розвитку внутрішньополітичної ситуації в Україні. Якщо країна загалом матиме успіх на шляху демократичних і економічних перетворень, то й Збройні сили зможуть успішно вирішувати свої проблеми. А те, що наше військо може впоратися з нелегкими бойовими завданнями, — вже неодноразово підтверджено: у Косові, Лівані, Іраку, Сьєрра-Леоне.

      «До позитиву можна додати і те, що й наші фахівці військової освіти, академічної військової науки за роки незалежності продемонстрували здатність долати труднощі і все ж таки формулювати концептуальні положення у військовій сфері на високому рівні, — каже Леонід Поляков. — Інша річ, поки що на жаль, не можна сказати, що позитив є визначальним у перспективах подальшого розвитку. Поки що визначальним є те, чи вдасться подолати той негатив, який накопичився — брак демократизації, неефективність адміністрування,  проблеми в соціальному забезпеченні».