Малюнок Миколи КАПУСТИ.
«УМ» уже розповідала про те, як «найпринциповіші» депутати від Блоку Юлії Тимошенко внаслідок цілої серії «кидків» дарували затятим кучмістам і «регіоналам» найвищі керівні посади в Ленінській районній раді Полтави, Автозаводській райраді Кременчука та деяких інших органах місцевого самоврядування Полтавщини. Але то були навіть не квіточки — такі собі приймочки-маточки — у порівнянні з «ягідками» — діями «тимошенківців» минулої п'ятниці в раді обласній. Того дня відбулася її позачергова сесія. Рішення про скликання якої голова облради, член партії «Батьківщина» Володимир Марченко у пожежному порядку підписав за два дні до «години Ч». А чому, власне, такий аврал? Що трапилося? Невже стихійне лихо? Хоча офіційно на розгляд сесії виносилися зовсім не «пожежні» питання, депутати знали: без вогню таки не обійдеться...
Адже вже до деталей був розписаний сценарій ганебного дійства, пов'язаного з «добровільним» зреченням свого престолу БЮТівцем Володимиром Марченком і «вознесенням» на нього керівника фракції Партії регіонів, «губернатора» області часів першого прем'єрства Януковича Олександра Удовіченка (після Помаранчевої революції він повернувся до керівництва своїм дітищем — регіональним управлінням «Приватбанку»). І це при тому, що останній уже був головним і, власне, єдиним конкурентом того ж Марченка у боротьбі за крісло голови облради, але саме БЮТівця більш як дві третини депутатського корпусу (переважно з числа «помаранчевої» коаліції «тимошенківців», «нашоукраїнців» і соціалістів) обирали вже двічі!
Нагадаємо: до голосування «на біс» депутатів спонукала постанова районного суду за позовом «регіоналів», котрі самі спровокували суто процедурні порушення, свідомо не підписуючи бюлетені для таємного голосування. Після повторного підтвердження кадрових рішень переконливою більшістю у Партії регіонів знайшлися нові процедурні «зачіпки» для наступного судового позову. Той же таки райсуд, немов за рятівну соломинку, схопився за одну з них, абсолютно надуману (мовляв, усупереч регламенту, на позачергову сесію винесли проекти рішень без візи голови відповідної постійної комісії, хоча на той момент облрада ще взагалі не «народила» жодної такої комісії!), і знову скасував рішення про повторне обрання голови облради.
Але її представники подали на згаданий вердикт апеляційну скаргу, тож постанова райсуду не набула чинності, принаймні до розгляду справи в апеляційному суді. Однак нетерплячі «регіонали» збирають 33 підписи колег-депутатів і наполягають на негайному скликанні сесії з невідкладним розглядом на ній головного кадрового питання. Пан Марченко спершу ніби пручається, резонно натякаючи на необхідність дочекатися рішення апеляційного суду, а потім таки «здається» і підписує розпорядження про скликання сесії 15 вересня. Навіщо? Адже до судового засідання, що може «переграти» будь-які рішення депутатського корпусу й породити нові, ще складніші правові колізії, залишається тільки два дні.
У цьому контексті офіційне мотивування сесійної «лихоманки» прагненнями тепер уже нібито й самого голови-БЮТівця якнайшвидше покінчити з судовою тяганиною і знайти порозуміння з усіма без винятку політичними силами в облраді взагалі видавалося абсурдним. Особливо для тих, хто оцінював ситуацію не лише крізь призму подібного словесного туману. Адже неофіційно, так би мовити, не для преси в обласній раді говорили зовсім інше. Передовсім згадували про шалений тиск на Володимира Марченка з боку «донецьких», які вимагають від нього звільнити цю посаду для представника Партії регіонів. Саме від приголомшених такою звісткою працівників апарату облради автор цих рядків почув твердження, згідно з яким неформальним «куратором» нафтогазоносної Полтавщини став один із головних «донів» — паливно-енергетичний віце-прем'єр Андрій Клюєв. Як кажуть, з усіма наслідками, що звідси випливають...
Полтавці добре пам'ятають цього видатного фахівця специфічних виборчих технологій, керівника «тіньового» штабу Віктора Януковича. У рік минулих президентських виборів Клюєв приїздив у «безголову» Полтаву, що не мала легітимного мера, організовувати тут сумнівне збіговисько мерів найбільших міст України, які проголошували суцільний «одобрямс» тодішньому «Ядиному» кандидату від імені ледь не всіх живих і ненароджених мешканців своїх вотчин. Сьогодні для «донів» Полтавщина стратегічно ще важливіша. І як ласий шматок нафто-газо-хлібного всеукраїнського «пирога», який треба ковтнути, підім'яти під себе. І як край, розташований на своєрідному політичному порубіжжі: далі вже повністю «їхня» Харківщина, а тут, у центрі «найукраїннішої України», більшість людей категорично проти Партії регіонів. Тож цю «твердиню» треба взяти.
На роль «рейхстагу» цілком підійде будинок обласної ради. Дарма, що на минулих виборах «регіоналам» вдалося здобути в ньому тільки 20 із 90 місць. Навертати «чужаків», навіть із цілком протилежними політичними поглядами та переконаннями, у свою «віру» грошовиті «донецькі» вміють... А коли врахувати, що столичні політики з іншого табору досі перебувають у прострації після власного коаліційного пшику, то ліпших часів для реваншистського «бліц-кригу», своєрідного марш-кидка на Полтавщину (й не тільки) «солдатів донецької групи «Центр» годі й говорити. Хіба тут до очікування якихось судових рішень чи врахування справжніх політичних симпатій мешканців області, котрі на минулих виборах віддали перевагу Блоку Юлії Тимошенко? Бажання «донів» зрозумілі, завдання поставлені ними «чисто конкретно», рапорти про їх безумовне виконання мають бути такими ж.
Але даруйте, панове, як можна натиснути на амбітного 35-річного голову обласної ради, котрий має в цій раді беззаперечну підтримку. У голови облради достатньо важелів і повноважень для того, щоб дати відсіч отим «конкретним» політикам публічно, назвати речі своїми іменами і якщо не перемогти брутальних нахаб, то принаймні не зганьбити власне ім'я. Тим паче, коли ти представляєш політичну силу, яка має третину мандатів облради й претендує на монопольне право називатися антиолігархічною. І неодноразово повторюєш перед журналістами улюблену фразу своєї лідерки Юлії Тимошенко про справедливість, за яку варто боротися...
До того, якою була та «боротьба», варто придивитися уважніше. «Регіонали» з облради ніколи й не приховували: метушня з судовими позовами затіяна ними лише для того, щоб затягнути час і дочекатися, коли їхні «донецькі» покровителі візьмуть владу в столиці. Щойно це сталося, вони одразу почали бігати у владні кабінети до своїх політичних опонентів і запитувати: невже ви думаєте, що місцеві та київські олігархи й олігархенята, які «тримають» фракцію БЮТ у Полтавській обласній раді, залишаться разом із Юлею й перейдуть у жорстку опозицію до уряду Януковича? Та ніколи цього не станеться. Так що думайте, хлопці, вирішуйте, щоб не запізнитися на роздачу слонів при черговому перерозподілі портфелів...
Звістка про те, що депутати-БЮТівці з безрозмірних «кишень» фінансово-промислового магната Костянтина Жеваго та олійно-зернового «короля» Андрія Веревського вже дозріли до того, щоб за командою згори «здати» свого голову Полтавської облради й посадити на його місце чільного місцевого «регіонала», несподіванкою не стала. Нагадаємо, що перший із цих «ляльководів» — Жеваго — є фактичним «хазяїном» Полтавського гірничозбагачувального комбінату з його неодмінним «доважком» — містом Комсомольськом, яке за генеральною «наводкою» головних роботодавців на двох останніх виборах голосувало переважно за «донецьких». А Веревський на минулих президентських виборах узагалі був довіреною особою Віктора Януковича (на парламентських же очолював обласний виборчий штаб уже Юлії Тимошенко).
Зрештою, обоє опинилися у парламентській Юлиній фракції, а через своїх людей у Полтавській облраді прагнули керувати й нею. А тепер здогадайтеся з трьох разів: хто для цих олігархів зараз потрібніший — гучна опозиціонерка Юля чи чільні «донецькі» урядовці — і чиї вказівки вони виконуватимуть? Коли ж додати до їхніх васалів ще й учорашніх «суркісівців» (тепер їх нібито «успадкував» ближчий до Тимошенко олігарх Ігор Коломойський) із обленерго, то від фракції БЮТ в обласній раді майже нічого не залишається. Тобто вона, звісно, існуватиме й далі, але вже просто як філія кількох кланово-олігархічних структур. І напередодні вирішального кадрового голосування минулої п'ятниці ця фракція здатна була «вичавити» з себе не більше восьми голосів (із 29 можливих) на підтримку БЮТівського голови облради. А значить, більше двадцяти «тимошенківців» поспішали «здатися» місцевим «регіоналам» з усіма бебехами...
До речі, категорично проти такої безсоромної зради своїх виборців публічно виступав номінальний лідер фракції (насправді нею керують «нукери» Веревського) Дмитро Хрістов. Кажуть, на знак протесту він навіть висловлював намір висунути на посаду голови облради свою кандидатуру. Але й цей жест відчаю головні «розпорядники» фракції філігранно «погасили». На сесії при офіційному висуненні претендентів на посаду голови вони поспішили назвати прізвище все того ж Володимира Марченка. Добре знаючи, що той неодмінно зніме свою кандидатуру після того, як висунення закінчиться. Так воно, звісно, і сталося.
Разом з узятими «в полон» БЮТівцями депутати-«регіонали» мали «в кишені» більше 40 голосів. До потрібної більшості залишалося зовсім небагато, а в резерві «донецьких» залишалося ще семеро ідейних попутників-комуністів. Беручи приклад зі своїх столичних вождів, практично у повному складі «притулилася» до «Регіонів» і ображена останніми кадровими втратами у виконавчій владі Полтавщини фракція соціалістів, яка налічує півтора десятка депутатів.
До речі, побувши нетривалий час у обласній владі, керівні соціалісти Полтавщини зміцніли не лише морально. Йдеться не лише про престижну нерухомість у центрі Полтави чи інші життєві блага, що стали для декого з СПУ значно доступнішими. Полтавські соратники Олександра Мороза відновили навіть щоденний випуск обласної партійної газети — таку недешеву розкіш раніше вони могли дозволити собі лише у передвиборчий період. Коли дружиш із «регіоналами», життя таки вдається...
Останньою впала обласна «фортеця» «нашоукраїнців». За кілька днів до сесії «НУ» поставили перед фактом: голову облради змінять і без їхніх голосів. Але для солідності перемоги «регіоналів» і доказу «консолідації» різних політичних сил потрібен «одобрямс» ще й «Нашої України». Тож задля того щоб не втратити «все» (передовсім «свого» заступника голови облради і керівництво в кількох постійних комісіях), більшість із 15 «нашоукраїнців» погодилися проголосувати за голову-«регіонала». Мовляв, вип'ємо чашу сію, але, як в анекдоті, «с отвращенієм»...
І це при тому, що ще на етапі переговорів «регіональний» кандидат Олександр Удовіченко поводився як роботодавець, запропонувавши посади своїх заступників тому ж таки БЮТівцю Володимиру Марченку і «нашоукраїнцю» Петру Вороні. Якщо останній обіймав цю посаду й раніше, то крісла ще одного заступника взагалі не було у штатному розписі облради. На сесії його вирішили «доточити». Звісно, задля «порозуміння і консолідації». Хоча та «зайва» посада заступника насправді потрібна не більше, ніж п'яте колесо до воза. Особливо виборцям, мешканцям Полтавщини, відтепер змушеним своїми податками забезпечувати ще одного посадовця високого рангу солідною зарплатою, престижною іномаркою, помічниками, кабінетами й усіма іншими атрибутами влади.
Про надто специфічні аспекти «консолідації удавів і кроликів» красномовно свідчать зізнання деяких депутатів із учорашнього «помаранчевого» табору. Відповідаючи на запитання автора цих рядків, також депутата облради, стосовно їхніх головних аргументів на користь голосування за «регіонального» голову, чого вони, м'яко кажучи, не обіцяли своїм виборцям, кожен із них говорив приблизно таке: «Добре тобі, старий, у тебе ж нічого немає. А в мене — бізнес (варіант — посада у державній структурі). Не проголосую — завтра позбудуся всього».
До речі, «найдемократичніші» депутати із фракції Партії регіонів, які ще вчора найбільше звинувачували політичних опонентів у намаганні контролювати волевиявлення «своїх» членів фракцій при обранні голови облради на першій сесії, тепер безапеляційно запропонували «ненадійним» фракціям робити окремі, відомі тільки їм позначки у бюлетенях для таємного (?!) голосування. Оце так «порозуміння й консолідація»...
М'яко кажучи, непереконливим видається аргумент щодо необхідності переносити в облраду «коаліційні» зміни на рівні парламенту. Хоча б тому, що на Полтавщині третину голосів виборців одержала не Партія регіонів, а БЮТ. Зрештою, в нашому краї немає свого «Сходу» й «Заходу», які треба об'єднувати. І — найголовніше — як пояснити двом третинам виборців, котрі проголосували за «помаранчеву» коаліцію, власне, за один політичний вектор, а тепер за їхніми спинами «народні обранці», по суті, влаштовують змову задля «дерибану» посад і на блюдці передають владу політичним опонентам?
Відповідаючи на це запитання «України молодої», БЮТівець Володимир Марченко тепер уже в іпостасі заступника голови облради висловив сподівання, що виборці його зрозуміють. Особливо за умов, коли новому керманичу обласної ради буде набагато простіше вирішувати важливі для області проблеми зі своїми однопартійцями-«регіоналами», які зараз очолюють уряд.
Такі, з дозволу сказати, аргументи виборці зрозуміти, мабуть, можуть. Але зовсім інакше, по-своєму...
До речі, а чи узгоджував пан Володимир рішення «добровільно» «здати» свою посаду голови облради «регіоналам» із лідеркою «рідної» партії Юлією Тимошенко? Каже, що не узгоджував, рішення приймав самостійно. Хоча й визнає, що після фактичного ультиматуму «донецьких» їздив у Київ, шукав можливостей зустрітися з Юлією Володимирівною. Але зробити це голові облради (!) так і «не вдалося».
То чи знає про ситуацію з таким ганебним зміщенням свого однопартійця сама пані Тимошенко? «Та про все вона добре знає», — відповів на це запитання власкора «УМ» присутній на сесії лідер обласної організації партії «Батьківщина», народний депутат України Вадим Петренко. А якщо знає, то чому публічно не сказала жодного слова про «полтавську битву» олігархів? Надто за умов, коли останнім часом сама практично не «вилазить» із телевізійного «ящика», тавруючи тих же олігархів праведним гнівом? Чому сама не приїхала у Полтаву на сесію й не спробувала припинити цинічне й ганебне дійство, яким заправляли помітні члени її «іменного» блоку? Зрештою, хто для неї дорожчий — принижений однопартієць із тепер уже колишнім статусом голови обласної ради і довірливі виборці чи ті ж олігархи, яких сама Юлія Володимирівна зробила головними «розпорядниками» БЮТівських фракцій у радах? Чи проблема в тому, що грошові мішки от-от кинуть Юлю в парламенті так само, як кидають на місцях?
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
