На початку цього року — шостого року з моменту зникнення Георгія Гонгадзе — в Апеляційному суді Києва розпочалися слухання справи про його вбивство. Однозначну оцінку судовому процесу в цій справі дати складно. Ми не говоримо про справедливість вироку як такого (до нього ще далеко), ми не говоримо про роботу суддів Ірини Григор'євої, Жанни Єленіної та трьох народних засідателів — ми говоримо про перші, хай навіть поверхові, враження від слухань, які, всупереч намiрам нової влади, так і не стали «процесом року», «подією року», «сатисфакцією року».
Не стали... Чому? Зіжмаканий у маленькій кімнатці суд (незважаючи на всі протести представників медіа, засідання в Апеляційному суді так і не переїхали у простору залу на кшталт тієї, де в 2004-му проходив процес «у справі 9 березня»), секретарка, яка записує від руки слова свідків (не володіючи, судячи з повільності її роботи, навіть навичками стенографії), від чого свідчення, скажімо, Олени Притули перетворюються на нудний диктант; несподіваний протест проти увімкненого журналістського диктофона з боку адвоката Мирослави Гонгадзе Валентини Теличенко — протест, що навіть у суворої до преси судді Григор'євої викликав певний подив... Все це аж ніяк не пов'язується із відкритістю, гласністю та гучністю процесу. Саме так — ця справа мусила бути гучною і в судовій своїй стадії, адже забагато людей на ній, як на Біблії, складали свої клятви та приносили обітниці...
Від багато чого, що чуєш і бачиш там, залишається дивне враження. Дивними видаються роз'яснення судді, дані після репліки Теличенко: суд буцімто й не заперечує проти застосування аудіозапису, але попереджає про можливі негативні наслідки, що матимуть місце, якщо надрукувати в ЗМІ розшифровку слів того чи іншого свідка. Тобто краще користуватися нотатками з блокноту? Чи краще не користуватися нічим? Або — ідеальний варіант — зовсім не ходити на процес? Не ходити, не писати, не знати, не цікавитись?
Дивним є і ніжне ставлення суду до ймовiрних убивць Гонгадзе. Адже це через їхні перманентні неврози із зали свого часу «попросили» усіх тележурналістів та фотокорів (дивовижа, чесне слово, як з такою тонкою натурою троє підсудних допомагали своєму шефу, генералу Пукачу, вбивати Георгія?!).
Дивним, дуже дивним, є і настирне копирсання прокуратури у питанні, чи мав Георгій Гонгадзе офіційну «ксиву» журналіста? І що, власне, так збентежило його і його соратницю по «Українській правді» Олену Притулу у стеженні за ними обома? Що, мовляв, сталося такого особливого через те стеження? «Нічого, окрім того, що Георгія вбили», — сказала позавчора Притула.
«Подумаєш...», — така, мабуть, репліка навзаєм свербіла в декого з учасників процесу. А от у підсудного Протасова — справді проблеми, як про це повідомила суддя Григор'єва: у тюрмі він досидiвся до третьої групи інвалідності (а в клітці цей суб'єкт постійно зображає страждання... Несподіване і неприємне відкриття: надувагою до потреб та інтересів ймовірного садиста (на противагу потребам й інтересам його жертви) теперішній суд дуже нагадує не найкращі кучмівські часи... Тож, можливо, по-своєму права мати Георгія Леся Гонгадзе, яка відмовилася брати участь у слуханнях сама й анулювала свою угоду з адвокатом Андрієм Федуром.
У справі залишилась ще одна потерпіла: дружина Георгія — Мирослава, підсудні, судді, ціла шеренга свідків (перший з яких — Олена Притула — уже дала свої свідчення, реконструювавши події 16 вересня 2000 року) і очікування на те, чим скінчиться все дійство. Тобто — вибачте за некоректність — суд...