Репродукція картини «Роксолана».
Цей середніх розмірів двоповерховий будинок нічим не виділяється з-поміж довколишніх особняків часів розвиненого соціалізму, тому перехожі не звертають на нього уваги й не уявляють, який дивовижний світ ховається за невисоким парканом обсадженого сливами та яблунями міського обійстя. На подвір'ї — уламки якихось давніх фундаментів, фрагменти кераміки, а в глибині — монолітна стовпоподібна фігура знаменитого Світовида, ідола, до якого ревно молилися наші ще нехрещені предки. Праворуч — непоказне, схоже на муровану комору добротної сільгоспартілі, приміщення. Саме там і прописалися 17 галицьких князів і зосередилися в найконцентрованішому вигляді сюжети із життя столиці Галицько-Волинської держави.
Усе це задумав і власними руками створив художник Михайло Фіголь. Його не стало сім років тому. Тепер своєрідним князівством, яке перейшло у спадок, керує дружина митця — тендітна і бадьора бабуся (така жвавенька, що я ледве встигав за нею перебирати ногами по східцях, що вели на горішній поверх); інтелігентна (у її родині по маминій лінії виріс Атанас Фіголь, котрий очолював УНР в екзилі упродовж 1967—1969 років); цілком відверта і трохи колюча (на прощання застерегла: «Ви ж дивіться, там дурниць не понаписуйте»).
У юності пані Тетяна вивчила медицину і довго, навіть на пенсії, працювала педіатром, поки на її плечі не ліг тягар чоловікової спадщини. Дах галереї допоміг перекрити попередній мер Івано-Франківська Зіновій Шкутяк, гроші на заміну вікон спонсорував родич-академік, котрий мешкає у Москві.
За відсутності господаря обійстя оберігає кам'яна фігура Світовида, який споглядає на подвір'я з-під протилежного від входу паркану. Симпатичний ідол бачить усе, бо має під одним капелюхом чотири чоловічі обличчя, повернуті до всіх сторін світу. Одягнений він у спідницю (може, у ті древні часи, коли умільці витесували чотирилике божество, світом керували жінки?). Знизу фігуру підпирають образи померлих предків, які утримують на собі дитячі постаті, символізуючи єдність поколінь.
Світовид — одна з найцінніших культових пам'яток вітчизняної дохристиянської культури. Сучасні послідовники давніх слов'янських віровчень, побачивши Світовида, падають перед ним на коліна просто на подвір'ї Фіголів. Господиня охоче розповідає історію його другої появи на світ. Після повені на Збручі в 1848 році мешканці села Личківці Гусятинського району, що на Тернопіллі, помітили у річці верхню частину якогось незвичайного каменя. Його ледь витягнули на берег чотирма парами волів. Польський граф Потоцький, оцінивши знахідку, велів везти її до Кракова. Личківський ідол дотепер зберігається у тамтешньому замку Вавель, а дві його копії — в Тернополі і Львові. Третю зробив для себе і встановив на подвір'ї Михайло Фіголь.
— Часто траплялося так, що пізно ввечері чи вночі, коли я вже спала, на подвір'я заїжджала вантажівка і щось важке гупало на землю, — пригадує Тетяна Данилівна. — Згодом заходив втомлений Михайло і радо повідомляв, що дістав рідкісний камінь: «Ось уранці побачиш». На запитання, скільки то коштує, завжди відповідав: « Ай, тобі то треба». Мені, звичайно, не дуже подобалося, що ці придбання збіднюють сімейний бюджет. Я інколи іронізувала. Мовляв, думала, що півсвині купив, аби діти мали, що їсти, а ти каміння додому звозиш. Тоді він заспокоював: «Не будь меркантильною. Дасть Бог, десь знайду гроші і дам на м'ясо».
Хоч як би вона нарікала на незаплановані витрати, до чоловікових колекційних уподобань ставилася шанобливо. Тепер на стінах немалого двоповерхового будинку важко знайти вільне від малярських робіт місце. І тут, як не дивно, мало картин самого господаря. Переважно — полотна відомих українських художників: Ярослава Пстрака, Івана Труша, Опанаса Заливахи, Данила Нарбута та ще більше десятка добре знаних імен. Господиня теж захопилася старовиною. В її особистій колекції — багате зібрання рушників та жіночих сорочок ручної роботи з різних куточків Західної України і навіть з Полтавщини та Сумщини.
Ім'я Михайла Фіголя добре знане не тільки у мистецькому світі Прикарпаття, а й цілої України. Передусім завдяки історичним полотнам на тему давнього Галича, які він уперто і послідовно малював до останніх днів життя. Йому пощастило народитися у селі Крилос, місцевості, яка колись, за твердженням авторитетних учених, була центральною частиною давньої княжої столиці. Це вже після занепаду держави Ярослава Осьмомисла і Данила Романовича Галич звузився до розмірів провінційного містечка, де й нині мешкає менше десяти тисяч осіб.
Михайло народився в 1927 році під зодіакальним знаком Терезів. Батько Павло займався звичною селянською працею, хоча мав хист до малювання і поза аграрними цейтнотами навіть допомагав розписувати храми. Потяг до мистецького ремесла в роду, певне, передавався з покоління в покоління. За однією з версій, їхні майстровиті предки на запрошення галицьких володарів переселилися на береги Дністра з Еллади (Фіголь у перекладі з грецької означає «гончар»). Ще в юному віці доля звела його з відомим у Європі археологом Ярославом Пастернаком. Він мешкав у їхній хаті, коли перед Другою світовою війною взявся розкопувати Княжу гору в Крилосі. З його легкої руки відбулися сенсаційні відкриття — фундаментів Успенського собору, рівного за величчю Софії Київській, та останків князя Осьмомисла.
Знаменитий квартирант брав на розкопки і господаревого сина Михайла, котрий зробив там перші свої замальовки. Відтоді малярство і Галич стали для нього двома потужними творчими крилами. Щоправда, фахову освіту він здобув уже в пізньому, як за сучасними мірками, віці. Були на це особливі причини, про які за радянських часів вголос не говорилося. В основних датах життя і творчості художника, вміщених у випущеному до його 60-річного ювілею каталозі, 1938—48 роки зазначені як час навчання у Галицькій середній школі. Проте майже третина вказаного десятиліття була, вочевидь, найтяжчим періодом у житті Михайла.
Як розповіла пані Тетяна, за німців її майбутній чоловік ходив до гімназії, а з другим приходом радянської влади майже три роки разом із старшим братом постійно переховувався, аби їх під конвоєм не загребли на радянсько-німецький фронт, що котився на захід. Батько не бажав віддавати синів на гарматне м'ясо — ненавчених військовій справі галичан-новобранців ставка Сталіна зазвичай кидала в найкровопролитніші бої. Жити доводилося в постійному страху, адже червонопогонники час від часу навідувалися на обійстя з обшуками, проштрикуючи багнетами землю і стоги збіжжя. Після оголошення в 1947-му амністії батько, сховавши синів під соломою, повіз їх фірою до військкомату. Галицький військовий комісар грозився розстріляти Фіголів, як тільки вони потраплять до рук облавників, але дав чесне офіцерське, що відправить в армію, а не за грати, якщо вони добровільно стануть перед його очі. Строковій військовій службі Михайло з братом віддали по 5 років. Квиток студента Ленінградського інституту живопису, скульптури й архітектури імені Рєпіна вдалося отримати лише у віці 27 років.
Ідея створити картинну галерею на власному обійсті виникла несподівано, проте міцно засіла в голові художника. Прикарпаття готувалося помпезно, за участі Президента Кучми, відзначити 1100-річчя з часу заснування Галича. Готувався й Михайло Фіголь. Проте йому відмовили у персональній виставці історичних полотен, присвячених подіям із життя Галицько-Волинського князівства. Пропонували лише з кількома картинами взяти участь у колективній виставці.
— Він був не просто патріотом, а фанатом давнього Галича, — емоційно доводить дружина художника. — Якщо там хтось щось робив не те, Михайло не знаходив собі місця, переживаючи, аби, не дай Боже, щось не загубили, не зруйнували або не модернізували, заляпавши вапном чи фарбою. Якщо при розкопках знаходили якісь предмети, він усе кидав і їхав туди. Скромне приміщення галереї будував два роки. Кахельну плитку частинами по кілька квадратних метрів знайомий підприємець привозив з Польщі, бо там можна було купити вдвічі дешевше. Відкриття відбулося 18 вересня 1998 року.
Останньою його творчою роботою стало монументальне станкове полотно «Візантійські посли царя Еммануїла ІІ в Галичі. 1156 рік». За спогадами пані Тетяни, чоловік казав, що буде ще довго працювати над цією картиною, деталізуючи орнамент княжого палацу. Та не так сталося, як гадалося: через вісім місяців і сім днів після відкриття галереї художника здолала хвороба, яку виявили занадто пізно. Він знав, що немає рятунку від метастазів, тому працював майже безупинно, поки міг тримати пензля.
Тепер у приватному приміщенні площею 100 квадратних метрів зібрано найбільше історичних сюжетів, відтворених талантом Михайла Фіголя, які ілюструють життя столиці Галицько-Волинського князівства. У ХІІ-ХІV століття є два входи — з подвір'я і з вулиці Млинарської. В експозиції музею, окрім великих полотен із зображеннями знаменитих храмів і знакових історичних подій, представлені графічні портрети сімнадцяти галицьких вінценосців.
Дух давньої столиці над Дністром домінує в чотирьох стінах галереї, але там виставлені й інші цікаві роботи майстра. Одна з них — «Вернигора», де зображено чоловіка-велетня, який перевернув гори і зупинився в нерішучості перед каменем, помереженим незрозумілими написами — так званими знаками-рунами. Їх точну копію Михайло Фіголь зняв у ленінградській бібліотеці імені М. Щедріна, коли працював над кандидатською дисертацією. Тоді працівники книгозбірні, довідавшись, що аспірант родом із Західної України, показали йому унікальний документ в єдиному примірнику — зображення стародавніх наскальних написів в українських Карпатах. Кажуть, що у ХІХ столітті їх знайшов десь у горах, на території сучасного Сколівського району Львівщини, Іван Вагилевич і передав копію незрозумілих знаків санкт-петербурзькому професору Погодіну разом із супровідною запискою. Російський науковець тримав їх у шухляді до смерті Вагилевича, а потім опублікував як своє відкриття. Михайло Павлович намалював картину і розсекретив написи.
Знамениту землячку Роксолану уродженець Крилоса намалював такою, як собі уявив — витонченою красунею, проте всі деталі одягу султанші, всіяного коштовним камінням, і династійну діадему, відтворив зі скрупульозною точністю за документальними гравюрами.
Господар першого будинку по вулиці Долинській (через місяць після смерті художника міськрада перейменувала цю вулицю на його честь) не тільки малював сам, а й ділився набутими знаннями і вмінням із студентами художньо-графічного факультету Прикарпатського університету, де завідував кафедрою. У ранзі доктора наук походив лише трохи більше року. Зате залишив велику мистецтвознавчу спадщину, зокрема фундаментальне дослідження «Мистецтво давнього Галича» та написану на замовлення з-за кордону книгу «Образотворче мистецтво Румунії». Посмертно побачила світ у співавторстві із сином Лесем, теж художником, його «Історія Галича».
Їхні долі поєднала випадкова зустріч на танцях у медінституті, а можливо, й спільні гончарські корені — бабуся пані Тетяни, народжена у Станіславському Княгинині, походила з родини, яка теж носила прізвище Фіголь.
— Сподіваюся, що Господь дасть ще трохи пожити, — сказала на прощання Тетяна Данилівна. — Може, збудувала б на місці порожнього гаража ще одне приміщення для галереї, бо на горищі лежить дуже багато Михайлових полотен. Боюся, щоб картини з часом «не порозбігалися» з дому. І дуже хочу, аби все це назавжди залишилося музеєм Фіголя.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
