(автора.)
Здається, наш розчарований у політиці й особливо політиках народ уже нічим не здивуєш. Навіть найполум'яніші активісти Майдану, спостерігаючи за тим, як їхні колишні провідники виторговують собі кращі умови вступу в коаліцію з колишніми противниками (або, якщо комусь іще до вподоби революційна риторика, «бандюками»), вже навіть спльовувати гіркою слиною перестали. Хіба ж їх збагнеш, тих політиків — ще вчора ладні були перегризти одне одному горлянки, а тепер... Утім «УМ» таки вирішила бодай спробувати розібратися в тому, що спонукає колишніх ворогів творити спільні коаліції. З цього приводу — інтерв’ю однієї з найвідданіших представниць Партії регіонів, народної депутатки Людмили Кириченко.
— Людмило Федорівно, однією з основних парламентських тем уже протягом тривалого часу залишається створення широкої коаліції. Судячи з коментарів ваших однопартійців, Партії регіонів дуже хочеться залучити до коаліції «Нашу Україну». Скажіть чесно, навіщо вам здалася та «Наша Україна», якщо більшість разом із комуністами й соціалістами у вас є й без «помаранчевих»?
— Розширена коаліція як така насправді дуже цікавить Партію регіонів. І зовсім не з якоюсь завуальованою метою: ми зацікавлені в тому, щоб об'єднати народ. За «Нашою Україною» стоять виборці, якi підтримують цю партію, тобто навіть не партію, а ту ідею, яку вона несе...
— Однак і за Блоком Тимошенко теж стоять виборці. Чого ж ви їх не кличете в коаліцію?
— На мою думку, це був би ідеальний для України варіант — найширша коаліція. Але навіть у колі друзів ніколи не буває так, щоб усі були одне з одним згодні. Так і у країні: однакової думки немає. Є люди, які підтримують ті перетворення, які зараз розпочаті, а є ті, хто їх апріорі не підтримує. От люблять вони Юлію Володимирівну — і все, навіть пояснити не можуть, чому. Але й опозиція в будь-якому випадку потрібна. Тоді влада перед тим, як щось зробити, добре подумає: а як до цього поставиться опозиція, чи будуть у неї підстави для критики?
А «Наша Україна» в парламентській більшості дуже потрібна. Адже якщо ми кажемо, що об'єднуємося в широку коаліцію, це означає, що ми напрацьовуємо спільні ідеї і спільний напрям розвитку України. А отже, йдемо одне одному назустріч через той розрив, який ми за півтора року створили між Сходом і Заходом України, об'єднуємо їх. Україна ж у нас одна, і саме навколо цієї ідеї треба єднатися. І не емоційно підходити до тих питань, які нас роз'єднують, — НАТО, Євросоюз, Росія тощо, а прагматично. Обдумати, прорахувати, що це в цілому дасть Україні й кожному її мешканцю, і лише потім визначатися з тим, потрібно нам це чи ні.
Це важливо зробити тут, на рівні депутатського корпусу, бо якщо ми тут не знайдемо порозуміння, то Східній і Західній Україні дуже важко буде об'єднуватися.
— Але ж ви самі кажете, що це ви, політики, «створили розрив», тобто по суті штучно роз'єднали народ. Чомусь при всій відмінності Донбасу від Галичини років із десять тому питання про розкол України так гостро не стояло. Скидається на те, що комусь було потрібно створити ілюзію розколу, щоб потім «об'єднуватися»...
— Так, справді, роз'єднали політики. Це ж була ідеологія i пiд час виборiв Президента. Тому у виборчій кампанії 2004 року головними насправді були не економічні, не якісь інші стратегічні для України проблеми, і навіть не такі філософські питання, як «що таке українець», «що таке, так би мовити, український етнос». Я вам так скажу: якщо ми будемо добре жити «економічно», то ніяких моментів, що нас роз'єднують, і не буде.
От я, наприклад, дуже добре розумію людей на Західній Україні: вони живуть в екологічно чистому регіоні, їм у цьому пощастило, але зате ніде працювати. Мало не вся Західна Україна працює на Італію, на Польщу тощо. Хіба ж це добре? Може, фінансово вони зараз живуть і непогано, але регіон економічно не розвивається, молоді нема куди йти працювати. І виходить так, що ті батьки, які поїхали на роботу в інші країни, вже забирають туди своїх дітей. Ми ж таким чином практично втрачаємо захід України!
І точнісінько так само я розумію Східну Україну. Там зосереджена фактично вся промисловість, але люди страждають від жахливої екологічної ситуації. До речі, найбільш несприятлива екологічна ситуація за європейськими стандартами — це Запоріжжя. А люди ж там народжуються, живуть і працюють! Я сама із Запорізької області — ви знаєте, що там 60 відсотків населення страждають на алергію, там діти хворі, дорослі! А вони ж виробляють національний продукт, за їхній рахунок ми всі, умовно кажучи, і живемо.
Тому ще раз наголошую: нам треба об'єднуватися, зрозуміти, що треба дбати про спільну державу, а не кожен про свій куток. І не розділятися тільки тому, що от у Запоріжжі говорять російською мовою, а на Західній Україні — винятково українською.
Зачекайте, але якою українською мовою?! Я коли перший раз туди потрапила (поїхала до Трускавця), мені там почали казати: «О, яка файна пані!». А я думаю: про що це таке вони кажуть? Тобто я, звісно, вивчала українську мову, я нею вільно володію. Навіть, буває, прочитаю книжку, а потім мене питають, якою вона була мовою — а я не пам'ятаю. Бо мені байдуже — російською чи українською, для мене вони обидві близькі. Але там, у Трускавці, я їх не зрозуміла. Розумієте? Там теж мова особлива, не можна казати, що вона українська, — це суржик.
Так що ми не повинні ставити це за основу основ: от, має бути тільки українська мова, ми за цим показником одне від одного відрізняємося і т.д. У нас має бути й українська, і російська мова, бо ви ж розумієте, це дурниця — проживши 80 років разом із російською мовою, казати тепер, що її немає, у школах ми її не вивчаємо і Пушкіна читаємо винятково українською мовою. Ну це ж уже перегин! А коли перегинають, завжди виникає внутрішній спротив і вперте небажання робити те, що тебе змушують. Без усіляких пояснень — просто на зло!
— Давайте все-таки повернемося до парламентських матерій. Цікаво просто зрозуміти, як у вас, політиків, так легко виходить: якихось півтора-два роки тому ви лаяли одне одного найбруднішими словами, а тепер хочете в одну коаліцію. Невже, скажімо, Партія регіонів забула про те, як «ображали» її потенційні «союзники» з «Нашої України»?
— Я вам таке скажу: заради великої мети — можна забути. Бо ми ж розуміємо істинну основу тих заяв і розмов. А в основі було насправді єдине: битва — іншого слова й не підбереш — за якісь особливі привілеї, за свій бізнес тощо. Дуже хотілося прийти до влади — не для того, щоб робити Україну економічно сильною державою, а насамперед для того, щоб якомога більше нахапати собі в кишеню. Це була основна ідеологія тих, хто трохи більше, ніж півтора року тому прийшов до влади, — основна, іншої не було!
— Але цією, як ви кажете, ідеологією насправді більшою або меншою мірою керуються всі, хто прагне прийти до влади. Тепер ось у владі ваші соратники — невже ви скажете, що вони не прагнуть нагребти якомога більше у власні кишені?
— Розумієте, є так звана поміркована влада. Це коли ти розумієш, що красти треба з прибутку, а не з того, що є. Так, я з вами цілком згодна в тому, що інакше не буває: всі, хто йде до влади, завжди хочуть мати якомога більше для себе. Але треба відрізняти, яким чином вони до цього йдуть. Одні прагнуть спершу побудувати, зробити, створити робочі місця — а тоді вже з цього й собі щось отримати. А інші, нічого не зробивши, одразу гребуть під себе!
От сьогодні всі кажуть про олігархів: і такі вони, і сякі, от який поганий Ахметов... І ніхто чомусь не каже про те, що цей Ахметов дав людям. Скільки він дав робочих місць, яку зарплату — нікого це не цікавить. Усі тільки й роблять, що рахують його гроші, а про те, скільки він вклав в економіку України, навіть не думають.
А серед них («помаранчевих». — Авт.) нікого в цьому сенсі не можна згадати — ні того ж Петра Порошенка...
— ...Але ж Порошенко, очевидно, теж створив чимало робочих місць.
— Так-так, ні того Порошенка, ні ту Юлію Тимошенко. Ніхто не скаже, де їхній бізнес, але ж вони дуже багаті люди!
— Зачекайте, у Порошенка ж ніби теж фабрики є, підприємства, робітники працюють...
— ...Ніхто не скаже, у чому їхній бізнес, де вони що продають і яка філософія того бізнесу. От, для прикладу, «Ленінська кузня», власником якої є людина, яку я назвала (Порошенко. — Авт.). Три гуртожитки від цього підприємства вже три роки виселяють на вулицю, люди куди тільки не пишуть, до кого тільки не звертаються, і все марно! Вони по 35 років пропрацювали на тій «Ленінській кузні», можна сказати, зробили її своїми руками, і за увесь цей час не заробили на власне житло. Мешкають у тому нещасному гуртожитку й навіть на нього не отримали ордерiв, і сьогодні їх виселяють. А наведіть хоч один приклад, щоб так само вчинив з людьми Ахметов?
— Ну я, звісно, зараз не наведу, бо підприємств у нього багато. Хоча на Донбасі люди теж не в сметані купаються.
— Ні, наведіть хоч один приклад! Я вам скажу — немає такого. Бо, ще раз наголошую: філософія різна. Так, усі прагнуть бути багатими. Але один каже: я хочу бути багатим, і щоб поруч зі мною всі теж були багатими. А інший хоче бути багатим, а всі інші хай хоч iз голоду здихають. У цьому й різниця.
— Але ж усім відомо, що на Донеччині, принаймні у маленьких містах і селищах, зазвичай панує просто страшна картина: люди безробітні, повсюдне пияцтво, все сіре й запущене. Потрапивши туди, складно повірити в передвиборчі розповіді Партії регіонів про те, яким раєм Янукович зробив Донбас ще під час свого «губернаторства»...
— Проблема Донбасу — це шахти. Політика щодо вугільної промисловості з самого початку була жахливою. Ще при Лазаренку шахти масово закривалися, а програми зі створення нових робочих місць не було. І вся інфраструктура, яка була навколо шахти, селища, які від неї залежали, поступово вмирали. Силами тільки однієї області зарадити цій ситуації неможливо, яким би чудовим не був «губернатор» — потрібна державна програма. Віктор Янукович іще тоді, коли вперше став Прем'єр-міністром, одразу про це подбав, виплатив усі заборгованості вугільникам і почав піднімати програму «Вугілля-2000—2005». Суть цієї програми полягає в тому, що гроші треба вкладати не на проїдання вугільної промисловості, а навпаки, на розвиток шахт. Однак, на жаль, щойно шахти почали підніматися — прийшли нові часи, і все знову завмерло. Але сьогодні з приходом Януковича і такого досвідченого менеджера, як Сергій Тулуб (міністр вугільної промисловості. — Авт.), усе знову налагодиться, вугільна галузь розвиватиметься. А отже, й ситуація на Донеччині покращиться, і міста знову розквітнуть, як раніше.
— Людмило Федорівно, коли до влади прийшла «помаранчева» команда, «синьо-білі» дуже критикували її за масове звільнення з посад «старих» кадрів і призначення «своїх» — за принципом «хто стояв на Майдані». Але ось в уряд повернувся Віктор Янукович зі своєю командою, і ми спостерігаємо таку саму картину: на всі відповідальні посади призначають лише «донецьких» або, в крайньому випадку, членів Партії регіонів. Знову «перегин», вам не здається?
— Я думаю, що на все потрібен час. І з часом ця ситуація обов'язково вирівняється. От уявіть собі, що ваш головний редактор прийшов на нове місце роботи. Кого він братиме у штат? Звісно, тих людей, яких він уже знає, знає, як вони працюють, що їм можна довірити, на кого можна покластися. Так і в уряді — призначають тих, кого знають як професіоналів. А десь через рік, коли буде видно, як працюють інші, коли підготують нові кадри, таких «перегинів» не буде і професіоналів перестануть «висмикувати» з їхніх місць. До речі, не всі так уже й охоче йдуть, адже йти з доброї посади піднімати якусь розвалену галузь й викликати на себе шквал негативу — це, погодьтеся, невелике задоволення.
— З огляду на те, що попереду — зима, треба домовлятися про ціни на газ, ухвалювати бюджет, балансувати між задоволенням соціальних потреб населення і наповненням державної скарбниці, шквал негативу буде потужним. Може, даремно ваша сила погодилася взяти собі весь економічний блок уряду? Віддали б економіку «нашоукраїнцям» і, потираючи руки, спостерігали за тим, як вони викручуються...
— Я б на це питання так відповіла: кому, як не нам? Ну де ще є професіонали? Ми розуміємо, що буде нелегко. Але треба витримати й довести людям, що ми здатні пройти крізь це випробування. От побачите, до наступної зими ситуація в економіці докорінно зміниться.
— В який бік?
— Ну звісно, що на краще!
Про жіночу чарівність як допоміжний засіб впливу на політичних опонентів:
— У парламенті й політиці загалом зовнішня оболонка не відіграє жодної ролі, повірте. Якою б чарівною жінкою ти не була, колег-чоловіків цим не візьмеш: переконати їх можна тільки аргументованою позицією, наводячи конкретні докази на користь своєї думки. А на красу вони можуть задивлятися за межами Верховної Ради, тут їм не до того. Хіба що іноді допомагає зняти агресивність: хоче опонент на тебе накинутися з кулаками, а подивиться, що ти жінка — й охолоне.
Людмила Федорівна Кириченко
Народилася 21 липня 1949 р. у смт Акимівка Запорізької області.
У 1976 р. закінчила Комунарський гірничо-металургійний інститут за спеціальністю «Економіка та організація будівельного виробництва», інженер-економіст. Кандидат економічних наук.
Працювала бухгалтером Комунарського міськфінвідділу Ворошиловградської області (1972—73), інженером лабораторії тамтешнього гірничо-металургійного інституту (1976—81), економістом у Луганській філії Інституту економіки НАНУ (1981—93), директором аудиторської фірми «Аналітик-аудит» (1994—2001), начальником головного управління з питань власності Міністерства транспорту (1999).
Член Партії регіонів. У 2002 р. була обрана народним депутатом у виборчому окрузі №108 у Луганській області (висунута блоком «За єдину Україну!»). У 2006-му пройшла до парламенту за списком Партії регіонів (№46).
Раніше мешкала в Луганську, але, з огляду на потребу частіше перебувати в Києві, обзавелася квартирою на Печерських пагорбах.
Під час Помаранчевої революції відзначилася тим, що на знаменитому з'їзді в Сіверськодонецьку закликала «створювати бригади, цілі загони й формувати свій захист», «тому що просто так владу не беруть, ми її повинні завоювати, і в цьому наша сила».
Голова Всеукраїнської спілки «Берегиня України».
Розлучена, має 31-річного сина і дуже любить свою невістку.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
