Рівно рік тому «помаранчева» команда розкололася, мов глиняний глек. Через перманентнi чвари було відправлено у відставку уряд Тимошенко, а з ним — і головного опонента леді Ю Петра Порошенка. Хоча важливі тут не стільки факти відставок, скільки констатація розколу в «помаранчевій» команді, яка вже за кілька місяців після революції розпочала міжусобиці. Костянтин Ситник — народний депутат двох минулих скликань, 80-річний «аксакал» УРП «Собор», почесний директор Інституту ботаніки НАНУ — з висоти свого житейського досвіду і набутих знань дає «помаранчевим» грубу, однак, погодьтеся, влучну оцінку: «Просрали!».
— Костянтине Меркурійовичу, вам не здається, що поразка цих сил настала не після цьогорічних парламентських виборів і навіть не з обранням Януковича, а саме тоді — 8 вересня?
— Ви маєте рацію, що розкол «помаранчевої» команди — це результат неправильної кадрової політики, помилкової політики цих сил узагалі. «Помаранчеві», спасибі їм, об'єднали суспільство, об'єдналися самі. Для чого? Щоб прогнати нестерпне іго попередньої влади, усунути режим Кучми. Вони зробили це, на мій погляд, відмінно. Але «помаранчеві» виявилися неготові діяти як влада. Тому й наробили стільки серйозних помилок. Спершу — кадрових, а потім уже самі кадри почали чинити промахи. Із самого початку почалася сварка. Одного посадили в крісло, яке відповідає за безпеку та оборону, іншу — на керівництво уряду, і вони ніяк не могли співпрацювати. Один вважав, що контролює роботу уряду, а Кабмін був невдоволений, що збоку хтось не так дивиться, що це не дає працювати і так далі. Кадрові промахи лежать в основі фундаменту всіх подальших помилок. Якщо ми хочемо проаналізувати всі причини поразки «помаранчевих», то треба принаймні подумати, щодо яких посад і чому помилився Президент, чому він призначив саме Тимошенко.
— А хіба він міг вчинити інакше? Прем'єрства Тимошенко вимагав народ, на цьому наполягав Майдан.
— Узагалі-то в мене часто виникає таке враження, що в нас або бояться електорату, або використовують його у своїх не завжди чесних владних намірах. Часто чуємо, що народ вимагає другої державної мови, що народ не хоче, щоб ми йшли в НАТО. Люди добрі, але чи завжди політики повинні у своїх політичних, моральних, економічних, культурних, екологічних чи якихось інших міркуваннях спускатися до думки окремих верств населення, які часто є неграмотні, яким невідомі глибинні причини тих чи інших явищ і дій? Навпаки, політики мусять пояснювати суспільству, чому треба зробити певний крок. Я не говорю про те, що народу не треба дослухатися. Просто політики часто використовують суспільну думку в нещирих намірах. Те саме з призначенням Тимошенко. Мені важко назвати прізвище того, хто в тих умовах був кращим кандидатом у прем'єри, ніж Юлія Володимирівна. Для цього є Президент. Але бідна та влада, в якої нема рівносильної альтернативи.
— Рік тому, будучи народним депутатом, ви входили до фракції БЮТ. Як ви сприйняли рішення Президента «розпустити всіх»? Чи виступали ви за те, щоб Тимошенко лишили на чолі уряду, чи, можливо, критикували її політичні ігрища?
— Якими були тодішні оцінки? Ви знаєте, такими самими, як у Віктора Ющенка. Мені здавалося, що треба звільнити всіх.
Щодо Тимошенко, то я чотири роки працював у фракції БЮТ. Юлія Володимирівна в цілому завжди справляла позитивне враження. Ті люди, які пройшли з нами (до парламенту в 2002 році. — Авт.), мені подобалися. Але коли настав той день, коли Віктор Ющенко звільнив усіх, на той час у мене вже накопичилися нові факти. І тоді в мене закралися певні сумніви, чи я не перебільшую позитивів цієї сили, і чи не мало уваги зосереджую на негативах. У фракцію прийшли нові люди...
— Мабуть, маєте на увазі Губського, Хмельницького?..
— Так. Прийшов ще Фельдман, луганчани, інші. Тоді в мене склалося враження розбіжності слів Тимошенко з її діями. Як правило, вона виступає логічно і для широкої публіки переконливо. Але з'явилися елементи нещирості, артистичності, театральності. Переконлива логіка перейшла в демагогію, і тепер Тимошенко стає схожою на Симоненка.
Зараз Юлія Володимирівна в опозиції. І хочеться побажати, щоб з цією роллю вона справилася добре. Бо опозиція — потужний інститут! На ній лежить не менш відповідальна функція, ніж на владі, — контролювати дії уряду. Це не тільки право, а й обов'язок.
А підсумовуючи тему 8 вересня, скажу, що цей день приніс великий шанс для політиків: ця подія мала породити глибокі роздуми над тим, що сталося. Мали задуматися і «помаранчеві» сили, і Президент.
— Однак сталося так, що ті ж самі помилки повторилися, чвари тільки загострилися, а амбіції стали ще більшими.
— Правильно. А урок 8 вересня мав настільки сильно подіяти! Ну а те, що сталося між вереснем і 4 липня, коли Прем'єром став Янукович! Як можна було стільки часу сперечатися між собою під час переговорів про коаліцію?! Тимошенко, Безсмертний, Мороз просиділи стільки часу, і намарно. Хоча й на це є причини. До блоку «Наша Україна» входить шість партій, у БЮТ — дві, а ще СПУ, відтак разом виходить дев'ять партій. Зрозуміло, що це породжує додаткові труднощі, бо кожна з цих сил має свої позиції, часто вони різняться від думки партнерів. У середині кожної з партій теж є свої різноголосся. Домовитися було важко. Коаліція виявилася внутрішньо суперечливою, протиріччя були дуже великими. Але ж усе це можна було передбачити. Більше того, це не можна було не спрогнозувати! Мене дивує: як можна було настільки довго й настирливо пропонувати Порошенка? Чому не дослухалися до думки Мороза? Чекали, поки його переконає інший табір — не кажу, що купив, бо не знаю? Хтось же переконав і Симоненка, який був послідовним противником і національно-демократичних сил, і олігархів.
— Амбіції — велика річ. Щодо Мороза, то мав політик заповітну мрію — стати спікером.
— Так я про це ж і кажу. Ті люди, які вели з ним переговори, — Тимошенко, Безсмертний, інші, — могли передбачити таку поведінку Мороза. Думаю, що амбітного Олександра Олександровича можна було зберегти в демократичній коаліції. Треба було підійти до переговорів більш глибоко, більш ініціативно. Наприклад, пропонувати на спікерську посаду інші кандидатури: Тимошенко, Катеринчука, Матвієнка, Стретовича. Демократична коаліція не задовольнила амбіцій Мороза і, якщо вже не подобався Олександр Олександрович, не подала альтернативи.
Як же можна було не додуматися до того, що поразка чекає всіх: ні Тимошенко, ні Безсмертний, ні Мороз, ні їхні сили не виграли, а втратили. Вони радилися, але не бачили небезпеки для всіх трьох і кожного зокрема. Тому всі ми мусимо сказати, що гріш ціна усім тим дев'яти партіям, які втратили такий шанс. Був такий великий російський вчений і аристократ Лихачов, і він чомусь любив часто вживати слово «просрати». Так от, вибачте за грубе висловлювання, — просрали!
Ми можемо з вами по-різному оцінювати те, що сталося. Я сприймаю це як великий програш, хтось — як зраду. Втім я противник використання таких різких характеристик. Бо не кожне порушення домовленостей можна означити як зраду. Це аморальні вчинки, але політика нашої країни вже мала б переконати нас, що ми щодня є свідками таких зрад. Тому називаймо це або щоденною зрадою, або нормальним політичним життям, у якому з різних причин порушуються домовленості й чиняться ті чи інші кроки.
— Словом, прем'єрство прийшло до Януковича закономірно. Раз одні не можуть навести лад навіть між собою, ініціативу здобуває інший.
— Якби все йшло нормально, то нікому, мабуть, і в голову не прийшло б, що Прем'єром стане Віктор Янукович. Але тепер до цього дійшло. Він став керівником уряду через оті всі негаразди, абсурди тих переговорів, коаліцій...
— Дехто пропонував вихід, як не допустити Януковича до уряду: розпустити парламент і провести нові вибори.
— Ні, в жодному випадку! Чому, ну чому ми знущаємося над нашим народом? Нові вибори — це щонайменше шість місяців нескінченної боротьби. При цьому є великий сумнів, що перемогу знову здобули б «помаранчеві». Так само сумніваюся, що Янукович, який переміг у березні, будучи в опозиції, не зміг би перемогти, маючи більшість у Верховній Раді. І заради чого збурювати народ? Чув, одна дама казала, що Універсал національної єдності збурив мовні питання у Криму. А яке обурення б викликали перевибори? Боротьба була б шаленою.
Я теж проти Януковича. Дуже! Я вважаю, що він творив не просто помилки, а й те, що можна потрактувати як злочини. Нова влада не зуміла покарати злочинців за фальсифікацію виборів, не змогла показати людям, що це не просто розмови про фальсифікації, а це факт злочинності на високому рівні. Це велика безпорадність влади. Ніхто не покараний, і це одна з причин того, що діється сьогодні. Тобто як очевидець я люто обурююся багатьма і багатьма діями Партії регіонів.
Але, може, ми поспішаємо з висновками? Давайте скажемо чесно: народ обрав партію Януковича, а потім народні ж обранці проголосували за його прем'єрство. То дайте людині попрацювати. Проведу таку паралель. Для мене було дивно, коли після президентських виборів мої колеги, які ще вчора їздили Україною й щиро агітували за Ющенка, через три—чотири місяці почали його різко й вороже критикувати. Цього я не можу зрозуміти. Ющенко робить помилки, і на них треба вказувати, але це ненормально, коли люди кажуть, що він — «наш Президент», а через кілька місяців — більше «не наш».
Те саме стосується Януковича. Боровся, домігся, чесно чи не чесно, грішми чи без грошей, але він є Прем'єр-міністром, і обирався на цю посаду законно. То чого ж ми сьогодні вирішуватимемо, що він — негідник? Нехай попрацює. Якщо покаже добрі результати — тільки порадіємо, якщо поведеться погано — зробимо висновки і думатимемо, що робити далі.
— Ваша позиція зрозуміла. А що б ви порадили в цьому випадку «Нашій Україні»: чи входити їй до коаліції?
— Я виступаю за «широку» коаліцію. Почнемо з такого питання: для чого створюється коаліція? Для того, щоб користуватися владою. Щоб було кому голосувати за те, чого домагаються партії-переможці. Буває кілька типів більшості. Є ситуативна, є випадкова. Таке трапляється, коли голосується закон, але ніхто не сподівається, що вдасться набрати підтримку більшості депутатів, і тут на табло висвічується 226, закон прийнято. Зі мною таке бувало, потім думаєш: якби я не проголосував, закону б не було. Це я називаю «випадковою більшістю». А є ще постійно діюча більшість. Зрозуміло, що саме вона — найкраща. Чим більше в ній депутатів — тим вона буде надійнішою. Тому «широка» коаліція краща, ніж та, що є зараз. Вона створила б умови для більш надійних голосувань, була би більш дієвою і працездатною.
— Але ж у цьому випадку важливішим є не кількісне наповнення коаліції, а її якість. Ще невідомо, яких законів наприймає ця більшість і як це позначиться на державності України.
— Тоді уточню: я за «широку коаліцію» у складі Партії регіонів, соціалістів і «Нашої України», але без комуністів. Було б добре, якби Компартія вийшла звідти. Вони різко виступали і проти «Нашої України», і Партії регіонів, і Соцпартії. Думаю, що це зрозуміє й суспільство.
— Але ж і в Партії регіонів вистачає недержавницького елементу. Як відбуватиметься співпраця з ними, чи виконуватиметься Універсал, бо ж кілька його пунктів принаймні усно порушуються «регіоналами» вже зараз?
— Люди добрі, та не поспішайте з висновками. Залиште собі можливість вивчити методи, підходи, способи діяльності отого для мене сьогодні ще «бандита», але хочу думати, що завтра він таким не буде... Якщо після певного часу роботи в уряді наша думка про його можливості не зміниться — будемо далі розмірковувати і діяти. Ви кажете, що болить, як можна з Януковичем, це ж таке почнеться! Так і буде. Але ми ж розумні люди не тільки на сьогодні. Та ситуація підкаже нам вирішення цього питання. Тому дайте людині можливість попрацювати, не заважайте. Я у своєму віці, у своєму становищі боровся, «аки лев» проти Кучми. І в мене вистачить сил боротися проти цього пройдисвіта (якщо він виявиться пройдисвітом). Чого боятися? Якщо справилися з Кучмою, то справимося і з Януковичем. Якщо він робитиме неадекватні дії, не спиратиметься на аналіз, наукові висновки... А Віктор Федорович же був головою Донецького наукового центру, членом президії НАНУ. Я його сприймав як особистого ворога, бо він, ставши за два роки кандидатом, доктором, професором і членом президії Академії, заплямував науку. Я вважав, що це знущання над наукою! Але сьогодні хочу вірити, що Янукович приділятиме належну увагу науці.
Чимало проблем в Україні походять від того, що ми не приділяємо уваги науці. Зокрема, і в політиці. Для мене українська влада як така має два недоліки: перший — відсутність законослухняності, другий — відсутність опори на науку. Приймаючи рішення, треба добре подумати, спертися на прогнози вчених і тоді сміливо діяти. Зараз політики створюють стільки зайвих вибухів, емоцій, збурень! Ми уже кілька років говоримо про НАТО. Одні — ті, що з Альянсом, інші — що без НАТО. І говоримо 90 відсотків того, що не слід було б казати. Про це не треба кричати. При цьому бажано, щоб говорили не політики. Нехай якийсь дипломат чи академік виступить зі змістовною статтею, пояснить, що таке НАТО. Це треба говорити сьогодні, а не завтра чи післязавтра. А може, треба було сказати ще позавчора.
Попри це, я переконаний, що нас чекає світле майбутнє. Запорукою цьому є перші впевнені кроки на шляху до національної єдності — це подолання протистояння між політиками, серйозні ознаки економічного зростання, поліпшення міжнародного становища. Хоч як би розгорталися подальші події, нас чекають найкращі роки. Я в цьому переконаний.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
