В історії України було чимало синьо-жовтих прапорів — однаково важливих і по-різному символічних. Перші стяги у вікнах сміливих студентів і двоколори на флагштоках міських рад, перший державний прапор на Олімпійських іграх та чемпіонаті світу з футболу... Врешті перший у житті прапорець у руках кожного з нас — із різної нагоди. Але був іще один стяг, якому судилося зіграти символічну й дуже вагому роль у житті Української держави: величезний синьо-жовтий прапор, який внесли народні депутати 24 серпня 1991 року до сесійної зали Верховної Ради, аби тим самим засвідчити народження незалежної України. Ці кадри бачив кожен із нас: група депутатів заходить до зали, розгорнувши стяг: на першому плані — усміхнений, щасливий В'ячеслав Чорновіл, поруч — Іван Заєць, Володимир Яворівський, Микола Поровський... Далі було те, про що кожен знає, — хоча б зі шкільних підручників: 4 вересня того ж року над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 року він отримав статус державного. Почалася для нашого двоколора зовсім інша, вже «легальна», історія. А символічний стяг, якому судилося «очистити» сесійну залу Верховної Ради, на десяток років кудись подівся...
Саму ж цю урочисту подію тодішній народний депутат, член Української народної партії Іван Заєць зовсім не вважає випадковою. «Вороги Української держави хочуть применшити значення Дня незалежності та цієї акції взагалі. Нав'язують такий міф, таку думку, що державність сама по собі звалилася на плечі України, — розповідає «УМ» активний учасник того урочистого «прапоровнесення» Іван Заєць. — Депутат Державної Думи Глазьєв, наприклад, заявив, що не на Майдані українська незалежність вибудовувалося, а на площі Совєтов у Москві в 1991 році. Дуже часто від комуністів, соціалістів таке можна почути. Іноді Леонід Кравчук каже, що от розвалився Радянський Союз і утворилася Українська держава. Насправді ситуація інша. Українці крок за кроком, починаючи з 80-х років, йшли до своєї незалежності. І Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), ГКЧП — то була крайня реакція на те, що Україна не підписує нового союзного договору. І в них не залишалося ніяких інших засобів, як здійснити цей державний переворот. Саме Україна розвалила Радянський Союз через своє прагнення до незалежності. І якщо подивися на роботу Верховної Ради у 90-му році й у 91-му році , то ви переконаєтеся у тому, що питання проголошення незалежності України — це було питання часу. Бо ще в 90-му році ми прийняли декларацію про державний суверенітет України, закон про економічну самостійність, прийняли рішення, що наші солдати не будуть служити в гарячих точках Радянського Союзу, була прийнята концепція переходу до ринкової економіки... Тобто цілий ланцюжок подій, які фіксують цю ходу до незалежності. І поява прапора в залі — це ще один приклад того, що не з неба звалилася нам незалежність».
Про саму цю подію Іван Олександрович згадує так: «Коли оголосили про ДКНС, чи ГКЧП, 19 серпня, на засіданні Народної ради я, зокрема, поставив питання про те, що ми повинні йти на позачергову сесію із однією думкою — проголошення незалежності України. І люди чітко були налаштовані на те, що це відбудеться. Коли ми пішли на сесію, у цей час багато людей перебувало на майданах Києва, і вони принесли оцей самий прапор під стіни Верховної Ради — ще ніякого проголошення не було, а стотисячний мітинг уже був готовий до цього — тому й приніс синьо-жовтий прапор. Ми вийшли до людей і забрали стяг. Внесли його у приміщення Верховної Ради і там, перед залом, спочатку на бортик поклали. Але вирішили: нічого подібного! Ми його маємо внести у залу. Так ми й унесли —Чорновіл, я, Поровський, інші — прапор у сесійну залу... До нас підійшов Іван Плющ, узяв стяг і поклав його на президію...»
Історія появи цього національного прапора «із натовпу» в найбільш відповідальний момент дуже схожа на іншу, пов'язану з установленням жовто-блакитного стяга перед будівлею Київської міськради роком раніше. Тоді також стотисячний натовп приніс міським депутатам освячений у Софіївській церкві «готовий» державний прапор. Іван Заєць також погоджується з цією аналогією. «Поява цього прапора ще раз є підтвердженням тому, що українці вірили, бажали проголошення незалежності України», — каже він.
Цікаво, що такий важливий в історії України прапор десять років незалежності був невідомо де. За словами Івана Олександровича, у переддень десятиріччя незалежності його знайшли в будівлі Верховної Ради, привели «у божеський вигляд». І знову було символічне внесення — у 2001 році. «В'ячеслава Чорновола вже тоді не було, то чоловими були я і народний депутат Олександр Барабаш, — згадує Іван Заєць, — ми внесли знову цей прапор і підняли його на щоглі в сесійні залі».
Більше прапор у подібних урочистостях участі не брав, але, щоправда, вже й не валявся хтозна-де. Вже близько п'яти років символічний стяг на почесному й видному місці стоїть у приміщенні Верховної Ради — у спеціальній скрині, під склом — із пам'ятною табличкою.
Марина ТКАЧУК.
ДО РЕЧІ
Якщо зараз синьо-жовтий прапор можна купити ледь не в кожному універмазі — були б гроші — то до проголошення незалежності й навіть кілька років опісля національні стяги були величезним дефіцитом. Та що там дефіцитом! Навіть у розпал горбачовської перебудови, на зламі 1980—90-х років, тодішня радянська влада, як могла, намагалася боротися з розповсюдженням цієї «націоналістичної зарази». Розгул демократії привів до того, що органи держбезпеки вже не переслідували активістів із блакитно-жовтими прапорами, і на багатотисячних мітингах, які організовував «Народний рух України за перебудову», знамен ставало все більше. Але пошити тоді український прапор навіть «на дому» було непросто. Адже в магазинах тканин Української РСР, як і в доперебудовні часи, якісна синя, блакитна та жовта матерія була великою рідкістю, тим паче, «комбінація» двох кольорів в одній крамниці. Тож у ті часи самодіяльні «прапорошиї» якось знаходили й брали на озброєння цілу гаму «національних» відтінків, і над маніфестаціями майоріли як насичені синьо-помаранчеві, так і майже сіро-білі полотнища. Але головне — майоріли! До речі, з червоно-чорними стягами УПА були значно більші проблеми — такий прапор могли відібрати навіть у 1990-му чи й 1991 році, а в його «автора» могли виникнути серйозні проблеми з правоохоронцями. А одним із корифеїв «прапорошвацької» справи тих часів був Орест Карелін-Романишин. Зараз цей львів'янин називає себе королем України-Руси Орестом І, а заодно й митрополитом Карпатським Романом (йому нібито передав ці титули попередній «монарх» Олелько ІІ), а 15 років тому Карелін-Романишин власними зусиллями пошив і роздав сотні стягів і штандартів. Саме він створив більшість прапорів, які стали символами різних підрозділів Збройних сил незалежної України.
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
