Ігри патріотів

      Опитування свідчать, що демократія в Росії чи то ще спить, чи то вже зіп'ялася на ноги, але такі слабкі, що невідомо, чи переступить на них через п'ятивідсотковий парламентський бар'єр. Саме в районі цих критичних п'яти відсотків коливаються рейтинги ліберального «Союзу правих сил» Бориса Нємцова та соціал-ліберального «Яблука» Григорія Явлінського. В наших сусідів «гігантом рейтингів» залишається президент Володимир Путін, якого підтримують 82 відсотки громадян країни. В Росії виборчі програми та маніфести партій і блоків читають хіба що політичні мазохісти. Для переважної більшості росіян для з'ясування відповіді на запитання «За кого голосувати?» достатньо відповіді на просте запитання: «Ця партія «за» чи «проти» Путіна?». Тим, хто «за», і віддають перевагу пересічні виборці.

      А ще кандидати на місце в парламенті поділяються на «патріотів» і «непатріотів». Точніше, останніх зовсім не існує. Є лише «більші» і «менші» патріоти. Показово, як 17 листопада закінчилися теледебати між представниками «великих патріотів» — націонал-шовіністами з виборчого блоку «Родіна» та Ліберально-демократичної партії. Все почалося з того, що політолог Андрій Савельєв із «Родіни» нагадав лідеру ЛДПР Володимиру Жириновському, що він ще як активіст єврейського культурного центру «Шалом» говорив, що його батьківщиною є Ізраїль. У зв'язку з цим Савельєв запитав, скільки ж батьківщин може мати людина і яку з них Жириновський більше любить? У відповідь лідер ЛДПР назвав Савельєва брудним брехуном, негідником і пообіцяв набити пику. Савельєв відразу ж відповів: «Якщо ви такі відважні, то спробуйте». З огляду на такий розвиток подій у студії телеведучий завбачливо пустив рекламу. А Савельєв під час «рекламної паузи» так приклав Жириновському, що він осів на руках своїх охоронців, якi поспішали йому на допомогу. А коли вже опинився на безпечній відстані вiд Савельєва, то почав верещати, що всіх замкне у в'язницю та буде бити «мордою об стіл» доти, доки вони не захлинуться власною кров'ю. А до своїх охоронців кричав: «За що я вам плачу? Дайте йому в морду! Застрельте його!».

      Теперішні вибори до Держдуми будуть значно «патріотичнішими» за всі попередні. Хоча вибори 1999 року відбувалися на тлі істерії навколо війни в Чечні, але тоді ще існували такі-сякі незалежні телеканали, які могли висловлювати альтернативні Кремлю думки. Нині потреба в наявності власної думки відпала. Російські інтернетівські видання повідомили, що партія влади офіційно визнала відсутність власної політичної програми, а також кандидатів у депутати, які можуть доступно переказати те, що записали в ній найняті політтехнологи. Саме так варто розцінювати відмову «Єдиної Росії» брати участь у теледебатах у прямому ефірі.

      У передвиборчій програмі «Єдиної Росії» є пункт 2.1.3. «Ефективна зовнішня політика», який розпочинається з просто неповторної за своєю красою преамбули: «Зовнішня політика Росії і тепер вже достатньо ефективна, але по деяких напрямах цю ефективність варто підсилити». І далі розкривається один із цих напрямів: «Історичні зв'язки Росії з її найближчими сусідами занадто міцні, мають занадто глибоке історичне коріння. Не можна допускати їх руйнації на догоду політичній кон'юнктурі, зовнішнім силам та інтересам окремих осіб. РОСІЯ ПОВИННА БУТИ ОТОЧЕНА «ПОЯСОМ ДРУЖБИ» — це в інтересах і Росії, і наших сусідів». Як бачимо, головна прокремлівська партія затикає Україну за «пояс дружби». Втім це ще не так і погано в порівнянні з програмами інших «патріотів». Бо значно гнітючіше враження справляють програми тих, кого потенційно можна було б зарахувати до друзів України.

      У прийнятому у вересні цього року «Демократичному маніфесті» — програмі «Яблука» — російські демократи відразу хапають бика за роги: «Припинити двозначну практику закулісних домовленостей і фактичного списання боргу деяких країн Росії під хиткі політичні зобов'язання (як у випадку з газовими боргами України). Розробити чітку програму повернення або конверсії у власність Росії боргів країн-членів СНД». У розділі «Стратегія інтеграції на пострадянському просторі» пропонується універсальне розв'язання проблеми українського боргу Росії: «Таким вирішенням могла б стати передача у власність чи у довготермінову оренду російським компаніям української власності».

      Ми, зрозуміло, бажаємо вбачати хоч в якійсь російській партії дружню Україні силу. Найбільше на таку скидається на позір СПС. У «Декларації про основи зовнішньополітичної концепції» «Союзу правих сил» є дуже привабливі позиції, які властиві цивілізованим демократичним партіям Заходу. Зокрема, в Розділі 7 — «Історичні основи зовнішньої політики Росії» — міститься обнадійлива констатація: «Росія належить до великої та єдиної європейської цивілізації». Або таке: «Росія повинна активно розвивати політичні та економічні зв'язки iз Заходом як пріоритетним партнером та союзником. Стратегічною метою нашої країни повинно стати входження в політичну організацію НАТО... Ідеологія «особливого шляху» Росії — це спроба нав'язати нашій країні роль міжнародного аутсайдера». Щоправда, в Розділі 9 «Історична відповідальність Росії»  викликає занепокоєння наступний запис: «Особливу відповідальність Росія повинна нести за права і свободи тих громадян колишнього СРСР, які мешкають у пострадянських державах і ідентифікують себе з Росією, незалежно від своєї національності та громадянства». Чи не цю фразу практично розкрив та пояснив один із чільних представників СПС Анатолій Чубайс, заговоривши про Росію як «ліберальну імперію»?

      Але все-таки значно цікавіше читати передвиборчі документи «справжніх патріотів», особливо тих, які причетні до формування політики Кремля. Передвиборчий маніфест народно-патріотичного союзу «Родіна» має назву «Повернемо собі Росію!». Принципи відносин із ближніми та дальніми сусідами коротко викладені в розділі «Росія у сучасному світі», епіграфом до якого служать слова імператора Олександра ІІІ: «У Росії є два союзники — це її армія та військово-морський флот». «Родіна» вважає своїм головним завданням «побудову регіональної торговельно-економічної зони на чолі з Росією, безпеку якої буде гарантовано реальним військово-політичним співробітництвом країн-учасниць Ташкентського договору». Стратеги блоку вважають: «Найважливішими військово-політичними союзниками Росії регіонального рівня в Європі, ймовірно, залишаться Білорусь і Україна». А головними ворогами «зони на чолі з Росією» називають країни Заходу, які намагаються витіснити «матушку» з традиційних районів впливу та активізувати центробіжні процеси в країнах СНД. Тому постає завдання — «відродження під егідою Російської Федерації могутнього міждержавного об'єднання з єдиним оборонним та фінансово-економічним комплексом». Зазначається, що країни СНД (за винятком України) «в силу своїх обмежених потенціалів та відносно вузьких національних інтересів не можуть розглядатися як союзники більш високого рівня». У зв'язку з цим «Родіна» шкодує, що «Україна досі вагається у виборі стратегічної лінії розвитку, і її майбутні відносини з Росією мають достатньо непередбачуваний характер».

      Вивчення федерального списку кандидатів блоку «Родіна» може дати ще більше відповідей, ніж його програма. Номером першим іде Сергій Глазьєв — член думської фракції КПРФ, один із співголів шовіністичного Народно-патріотичного союзу Росії, голова «Конгресу рускіх общин». На другій сходинці списку більш відома нам особа — Дмитро Рогозін, голова Комітету з закордонних справ Держдуми. Це він вирізнявся найбільш імперсько-шовіністичними висловлюваннями стосовно Криму, Тузли та інших гострих тем в українсько-російських відносинах. А iз Заходом він бореться у Страсбурзі як голова делегації Росії в Парламентській асамблеї Ради Європи. За особливі заслуги міністр оборони та голова ФСБ Росії нагородили Рогозіна іменною зброєю. Третім у списку «Родіни» стоїть прізвище також відомої в Україні особи — генерала Валентина Вареннікова, Героя Радянського Союзу, лауреата Ленінської премії, колишнього члена ЦК КПРС та, одного з лідерів ГКЧП. Це він у серпні 1991 року ставив по стійці «струнко» Леоніда Макаровича Кравчука, тодішнього Голову Верховної Ради УРСР, та, розмахуючи пістолетом перед його сполотнілим обличчям, вимагав виконувати накази ГКЧП. На виборах —1995 Варенніков пройшов у Думу за списками КПРФ. Колоритна особа йде і під п'ятим номером «Родіни» — Сергій Бабурін, голова напівфашистської партії «Народна воля». Був депутатом Верховної Ради Росії та Держдуми кількох скликань. У жовтні 1991 року створив на базі групи «Росія» оргкомітет Російського загальнонародного союзу — об'єднання, яке ставило своєю метою збереження державної єдності СРСР, який на той час вже встиг розвалитися. Це саме депутатська група Бабуріна «Росія» добилася визнання російським парламентом як неконституційного акта передачі Криму Україні. Всі ці «господа-товаріщі» тепер пропонують Україні увійти в одну «зону» з Росією.

      «Ліберальних» імперій не буває. Вони неодмінно перетворюються на те, що пропонують іншi учасники російських виборчих перегонів — ЛДПР та КПРФ. ЛДПР можна вважати «сімейним підприємством» Володимира Вольфовича, який, мов Людовік XIV, що заявляв «Франція — це я», може впевнено говорити: «ЛДПР — це я». Деякі пропозиції Жириновського, викладені у «Передвиборчому маніфесті ЛДПР», повинні лякати не лише сусідів Росії, а і громадян РФ. У Розділі 7 маніфесту ЛДПР читаємо: «Варто рішуче змінити державний устрiй Росії. Відмовитися від поділу країни за національною ознакою на користь територіального (15 губерній)... Задавити в зародку сепаратизм, який, як правило, підживлюється винятково за рахунок внутрішніх і зовнішніх ворогів Росії». У Розділі 9 міститься наступна рекомендація: «Привнести політичну волю у зовнішню політику. Вона повинна бути пронизана здоровим національним егоїзмом і підвладна винятково національним інтересам Росії. Найголовніше завдання зовнішньої політики — підтримка росіян, які опинилися після розпаду СРСР за межами РФ». Стратегія дій відносно України викладена в Розділі 17: «Найближчою історичною перспективою повинно стати мирне вливання в єдину державу України та інших територій, населення яких бажає в Росію. Поєднувати в цій справі економічні і політичні важелі».

      Комуністи Росії єдині з Жириновським у тому, що СНД (цю абревіатуру варто було б розшифровувати як Співдружність Недорозвинених Демократій) та ЄЕП слід розглядати як тимчасові утворення на шляху до створення єдиної Російської держави. В статті «ЄЕП: витоки і перспектива» на сайті Communist.ru так пишеться про «союз Росії, України, Білорусі й Казахстану: «Йдеться про територію розміром у 20,5 млн. кв. кілометрів, що становить 91 відсоток території колишнього СРСР та перевищує сумарну територію країн Євросоюзу в 6,3 раза. Вже один цей географічний факт дає уявлення про масштаби запланованої інтеграції. Але головне в Угоді (про ЄЕП. — Ред.) навіть не масштаби територій і ресурсів: судячи з усього, тепер ми маємо справу з найсерйознішою спробою возз'єднання того, що залишилося від колишнього Радянського Союзу». Цікаво, що вся риторика українського державного керівництва, яким воно виправдовує доцільність участі в ЄЕП, майже дослівно збігається з обгрунтуваннями та висновками російських комуністів, починаючи від сакраментального «В Європі на нас ніхто не чекає» до висновків про «історичну і культурну спільність наших народів».

      Визнаю, що ознайомлення з передвиборчою програмою КПРФ дало мені велетенську сатисфакцію. І завдяки лише одному рядку, який її відкриває: «ГЕОПОЛІТИЧНИМ СПАДКОЄМЦЕМ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ БУВ РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ». Яка сила правди, що постала у всій своїй чистоті та довершеності. Я за те, щоб обклеїти цією фразою з програми КПРФ всі рекламні щити України. Скільки людей поклали своє життя в часи СРСР у концтаборах ГУЛАГу лише за те, що вголос вимовили констатацію, що тепер відкриває програму КПРФ?! Як же незручно повинні почуватися в лавах КПРФ представники інших національностей, якщо в програмі партії записано: «Можна сміливо стверджувати, що за своєю суттю «русская идея» є ідеєю глибоко соціалістичною». Тобто ставиться знак рівності між російським націонал-шовінізмом та соціалізмом. І, звісно, одним зі своїх головних завдань КПРФ вважає «відтворення оновленого Союзу радянських народів, гарантування національної єдності «русского» народу». Окремо зазначу, що в програмних документах російські націонал-шовіністи з КПРФ та «Родіни» говорять про «русский» народ, а не «российский». 

ДО РЕЧІ

      В Україні для громадян Росії, що тут мешкають чи приїхали у відрядження, в гості тощо, 7 грудня працюватиме 21 виборча дільниця. 16 з них — у Криму, в місцях дислокації російського Чорноморського флоту. Інші — при амбасаді РФ у Києві та при генконсульствах у Львові, Одесі, Сімферополі, Харкові.