Повелитель вухатих

      Узагалі-то «повелитель вухатих» — не плід авторської фантазії, а найвища категорія управління віслюками. Як ті ж «віслюковод-новачок», «командор пробігу» та «віслюковод-ас». Вони присвоюються з урочистим врученням водійського посвідчення кожному, хто здолає верхи на клаповухому певний за кілометражем і складністю маршрут. Звичайно ж, «корочки» видаються «по приколу». Проте дітвора від дійства у захваті, дорослі теж втішаються. Це тільки на руку господарю ферми «Диво-віслючок» 29-річному Івану Помогалову. Увесь цей чудернацький ритуал, власне, і затіяний ним заради клієнтів. І, ясна річ, реклами власного господарства як осередку сільського й зеленого туризму у Бахчисарайському районі.

Шукали поні, натрапили на віслючка

      Ми ведемо неспішну розмову в дерев'яній альтанцi у старому черешневому саду. Неймовірно пронизливо сюркотять цикади (через них потім ледь вдалося розшифрувати диктофонний запис). Поруч у затінку на гамаках напівдрімають молоді туристи. Інші у сусідніх бесідках, оздоблених на східний манер, потягують каву. «Як вам це?» — відволікається від бесіди і показує у бік вигону Помогалов. Побачене викликає у нас сміх: малеча, почастувавши з рук бананом чорне поросятко в'єтнамської породи, пробує натягнути йому на голову панаму, «хрюшка» прудко виривається, діти — за ним. Справжня ідилія веселого сільського життя на тлі дивовижних кам'яних сфінксів мальовничої Каралезької долини. Проте все ж «цвях» цієї ідилії — віслюки. Їх на фермі Івана — аж 38.

      «Віслюкова тема, — розпочинає Помогалов, — виникла випадково п'ять-шість років тому. Ксюша, донька мого старшого брата Миколи (він мешкає у Севастополі, за професією ветеринар і теж любить тварин — створив у місті дитячий оздоровчий парк «Лукомор'є» зі справжнім зоокутком), захопилася кінним спортом. Задля цього брат придбав їй коня. Молодша, 5-річна Маша, дивлячись, як старша присвячує йому майже весь час після школи, і собі: «Тату, я теж хочу коника». Брат підкорився забаганці і попрохав мене підшукати для неї поні. Якось ми їхали з Миколою сусідньою Куйбишевською долиною, а назустріч нам — дідусь верхи на віслюкові. Я братові кажу, мовляв, а давай Маші замість поні купимо віслюка. Микола погодився. Ох і розходився дідусь після такої пропозиції: мовляв, як ви вже всі мене дістали зі своїм «продай і продай»! Виявляється, ми були не єдиними, хто «морочив» людині голову».

      Але слово за слово, і з'ясувалося, що вони — земляки, ледве не з одного району Воронезької області. Дідусь після цього дещо розчулився і каже: «Гаразд, давайте поки завдаток, а восени, коли з'явиться потомство, заберете віслючка». Але як тільки віслючка привезли додому, відразу постала проблема: як за ним доглядати?

      Іван спеціально обійшов усі севастопольські бібліотеки, літератури про віслюкiв — катма. Довелося засісти в інтернеті. Але й там особливо корисного нічого не знайшов, за винятком хіба що запиту якогось фермера із Франції, який шукав для своїх віслюків крем від сонячного загару — у тварин від опіків облазять вуха і ніс. Проте мимохідь значно більше Помогалова зацікавило інше: виявляється, у Німеччини, Англії, Іспанії, Італії, Єгипті, на Кіпрі розводять віслюків для туристичних прогулянок. «Ми з братом одразу загорілись ідеєю зайнятись цим у Криму, — продовжує Іван. — Наш знайомий дідусь підказав, що поголів'я можна придбати у Молдові. Я потім побачив: тамтешні селяни і фермери використовують азійську середньорослу породу для обробітку виноградників. Уже наступного року я придбав 20 молдавських віслюків».

Жива візитка села

      Господарство Івана Помогалова, точніше, приватне підприємство «Віслюкова ферма «Диво-віслючок», розмістилось у колишній сушарні тютюну (до війни і у повоєнні роки цю культуру масово вирощували місцеві колгоспи). Це буквально при в'їзді у село Залісне, обабіч автотраси Ялта—Бахчисарай. Помогалови викупили аварійну нерухомість 1934 року забудови у тутешнього КСП. А ще оформили в оренду сад і землю довкола — всього понад два гектари землі. На відновлення приміщень, які мали стати теплим прихистком для людей і тварин, пішли всі сімейні статки разом з авто. Та ще й брату Миколі довелося матеріально долучатись. Справа більш-менш налагодилась лише після того, як Іван з дружиною і донькою переселився безпосередньо на ферму.

      «Коли ми отримали цю будівлю, — продовжує фермер, — вона була у такому стані, що місцеві жителі приходили допомогати мені її відновлювати. «Нам соромно, — пояснювали вони, — що тільки в'їжджаєш у село — у вічі кидається оця розвалюха без вікон, з розібраним верхом — наче після бомбардування. Для всіх наше Залісне відразу асоціюється із занепадом. Нам самим набридло на це дивитись». Коли ми привезли сюди віслюків, уся сільська молодь задля цікавості потягнулась на ферму. Тепер вони тут постійно «тусуються». Їхні батьки нам ще дякують, адже діти тепер мимоволі перебувають у полі зору дорослих. Про пиятику і паління на фермі не може навіть йтися. Ми дозволили їм на віслюках кататись, більярд поставити. Дехто з хлопців допомагає мені по господарству, водить туристичні групи. Раніше — можете поцікавитись в екскурсоводів, які привозили сюди перші групи, — туристи обурювались, мовляв, як тут молодь брудно лається. Нині ви цього не почуєте. Навесні й восени я роблю великі знижки для шкіл. Катання на віслюках поєднується з виїзними уроками біології, зоології, природознавства. І навіть історії — один із віслюкових маршрутів пролягає навколо Мангуп-Кале — столиці середньовічного князівства Феодоро. Я теж спеціально до цих уроків готуюсь. Для повного сільського колориту на фермі ми завели ще й камерунських кіз, в'єтнамських свиней, в'єтнамських півників, гусей, голошиїх курей, індокачок, індюків і навіть черепах. До всієї живності діти можуть сміливо доторкнутись руками, погодувати тощо».

Віслючка з «Кавказької полонянки» досі жива

      Людську впертість традиційно приписують винятково віслюку. І відразу згадується кінокласика — епізоди із «Кавказької полонянки». Їх, до речі, знімали неподалік Залісного, у вищезгаданій Куйбишевській долині. А та віслючка, що так дратувала Шурика і невідступно йшла слідом лише за «комсомолкою, спортсменкою і просто красунею» Ніною, досі мешкає у Сімферопольському зоокутку.

      «Так, — погоджується Іван Помогалов, — віслюки бувають упертими. Але лише в одному випадку — коли щось шкодить їхньому здоров'ю. Наприклад, при перевантаженні. Хоча доросла тварина здатна нести на собі поклажу до 130 кілограмів, тобто 70—90 відсотків від власної ваги. Я переконався: віслюк може «пахати», як кінь, і при цьому залишатись спокійнішим за корову. Варто тільки підлаштуватись під його характер. Він менше лякається, ніколи не ступить у калюжу чи болото, воду п'є не деінде, а лише вдома. Ще цікава деталь: при зневодненні у 30 відсотків віслюку досить п'яти хвилин для втамування спраги — і він знову готовий до руху. Нашому ж, людському, організму при 10-відсотковому зневодненні вже потрібна невідкладна медична допомога».

У хрущовські часи віслюків... розстрілювали

      Від місцевих старожилів Іван довідався, що до середини 50-х років минулого століття віслюк був незамінною твариною у кримських селах. Допоки Микита Хрущов не запровадив так званий натуральний податок. Приміром, тримаєш в особистому господарстві корову, птицю — державі віддавай, відповідно, молоко та яйця. За віслюка ж вимагали сплачувати «живими» грішми. Оскільки у селян їх було катма, то своїх віслюків вони просто випихали з двору, як це досі роблять в Азії. Тварини збивались у табуни, витоптували колгоспні посіви, поїдали городину. Приїжджали з району спеціальні комісії, провадили розслідування. Люди хитро відмовчувались. Але коли у них виникала потреба у безвідмовній робсилі, кожен кликав свого віслючка. Той, як собака, прибігав до господаря. Потім його знову випроваджували до лісу. Це продовжувалось до тих пір, допоки з військової частини не привезли солдат. Вони зігнали всі «нічийні» табуни із навколишніх сіл у Мекензієві гори і там бідолашних тварин усіх розстріляли. Аналогічну операцію провели і в Білогірському районі.

Поджигітуємо на віслюках?

      Нині, каже Помогалов, особливо серед кримських татар відроджується інтерес до цих парнокопитних. Ледве не щодня у міжсезоння на ферму приходить народ з проханням продати віслючка. Іван категорично відмовляє, хоча ціну пропонують солідну — від 300 до 1000 доларів. Бо тримає він клаповухих винятково для туризму. І як член Кримської та Європейської асоціації зеленого сільського туризму зберігає вірність програмним принципам цих інституцій.

      Невже такий перспективний цей бізнес на півострові? Так, стверджує молодий фермер, і додає: якщо ним, звичайно, повсякчас займатись, творчо розвивати. Розвиток той — у розширенні й окультуренні послуг у межах оптимальних цін, реалізації якихось свіжих, оригінальних ідей. Одна з них міцно засіла у фермерській голові: хоче він з наступного року 1 квітня започаткувати на «Диво-віслючкові» традиційні дні віслюка. З насиченою розважальною програмою, приміром, забігами, театралізованими сценками, джигітуванням. Тому буденне — заготівля кормів, палива (ферма не газифікована), води, яка останнім часом дуже подорожчала, пошиття упряжi тощо — у цей політ фантазії якось не вписується. Хоча попервах, зізнається чоловік, коли зароблених коштів ледь вистачало на банальне утримання, голова пухла саме від цієї заскорузлої буденності.

      Сьогодні з фермерськими турботами так чи інакше пов'язана вся родина. Скажімо, Іванова дружина і бабуся опікується дійними віслючками і готує для дегустації молоко на замовлення тургруп. Навіть 5-річна Оленка при ділі — знайомить маленьких туристів із тваринним світом батьківської ферми. Отож «Диво-віслючок» для Помогалових усерйоз і надовго.