Надійка Світлична. 1960 рік.
Не спогад, а сповідь годилося б писати перед образом такої людини, як Надія Світлична. Точніше Надійка — так до кінця відведених Всевишнім днів називали її друзі, однодумці й колишні співкамерники. Поряд із нею соромно було бути боягузом, коли біле називали чорним або навпаки, соромно було промовчати, коли ситуація вимагала чіткого й однозначного «так» або «ні», соромно було не поставити свій підпис під зверненням, де розставлялися крапки над «і». Коли «сучасний Сковорода», видатний український письменник і філософ Василь Барка опинився в жалюгідному становищі — самотній, старий, хворий, без даху над головою й без коштів на існування, Надія Світлична не побоялася назвати «ганьбою» таке ставлення закордонних українців до своїх пророків, пригадавши жалюгідний кінець ще одного видатного діаспорного майстра пера — Тодося Осьмачки, який вмирав серед чужинців забутим і покинутим.
...Востаннє ми з нею бачилися в ньюаркській лікарні, де в палату змушені були внести великий круглий стіл, аби розставити всі квіти, які щодня приносили й приносили друзі, приятелі, колеги й просто невідомі люди. Ми знали, що звістка про смертельну хворобу Надії Світличної сколихнула всю українську громаду. Але такого не очікували — біля реєстраційного столу стояла жива черга. Її шанували й любили. Й не лише як символ 60-х, мужню дисидентку, яка не побоялася піти за правду в ГУЛАГ. Її любили як Людину. Вона була недосяжною у своїй вистражданій величі сили духу й надзвичайно доступною, домашньою, земною у повсякденному житті.
Вона запросила нас до своєї домівки в Ірвінгтоні майже відразу після нашого прибуття до Нью-Йорка. Приїхавши рейсовим автобусом у «кольорове» містечко, пробували в перехожих допитатися, як знайти потрібну адресу. Темношкіра регулювальниця, почувши назву вулиці, відразу ж випалила: «Oh, you go to Nadijka!» Причому «Nadijka» пролунало майже по-українськи.
...Вона частувала нас тоді гречаною кашею, яку «треба, щоб була смачнішою, спочатку підсмажити на сковороді», кавою з якимось дивовижним присмаком, яку називала «кавою з горішками», й тихо-тихо розповідала про Василя Стуса, Аллу Горську, брата Івана... Й іронізувала з приводу недостатньої гучності свого голосу —розказувала, що коли працювала на радіо «Свобода», то головний редактор доброзичливо зауважував, що її голосом добре було б зачитувати некрологи. Вона взагалі намагалася жити тихо — не любила помпезності, розривання сорочок на грудях, нещирості, несправжності й показушності. Навіть в урочисті хвилини з приводу чергового свого нагородження залишалася Надійкою — земною й доступною.
І хоч говорила вона тихо, але кожне її слово мало вагу. Тоді, під час нашої першої зустрічі, ми говорили про гірке минуле — про художницю Аллу Горську, із якою вона була близькою подругою і якій давала уроки української мови. Мертве тіло Алли у Василькові під Києвом знайшла разом з Євгеном Сверстюком саме Світлична. Кадебісти зарубали її сокирою й кинули у льох на дачі свекра. А самого його зіштовхнули під поїзд, розігравши «спектакль», що буцімто свекор збожеволів, зарубав невістку, а сам кинувся під колеса. Ми слухали оповідь Надійки й водночас розглядали в її ірвінгтонській оселі оригінальні картини Алли Горської, подаровані нею колись у Києві подрузі.
Згадували Василя Стуса, який часто бував у київській однокімнатній квартирі Світличних і називав її «голуб'ятником», бо була вона на останньому, п'ятому, поверсі. Надійка показувала нам рукописи табірних віршів Василя Стуса, писані й правлені його рукою. Рукописи, які чоловік Надії Світличної Павло ще в радянські часи таємно перевіз до Америки, де їх вперше було надруковано. Ми хотіли перевести розмову на її Шевченківську премію, але вона просила краще написати про Премію імені Василя Стуса, «бо вона мені найдорожча».
Буваючи в її хаті, не могли позбутися відчуття, що всі її друзі й побратими — і Василь Стус, й Алла Горська, й В'ячеслав Чорновіл, й Василь Симоненко — живуть тут, ніби вийшли лишень кудись на хвилинку й ось-ось повернуться. Вона була вибаглива до людей, але надзвичайно віддана своїм друзям. Допомагала чим могла шістдесятникам, мріяла створити в Києві музей шістдесятництва, любила робити маленькі й несподівані приємності навіть малознайомим людям, коли бачила, що вони розгублені, впали у відчай чи потрапили в страхітливі лабети депресії. Вона повертала їм бажання жити, повертала надію. Друзі називали її «Світличеням» або «маленькою сестричкою великого брата». Брата Івана, незламного борця за волю України, письменника, літературознавця, перекладача, якому «за антирадянську пропаганду й агітацію» судилося 24 роки провести в засланнях та таборах суворого режиму. Пригадується, як на Байковому цвинтарі над могилою Світличного Іван Драч сказав: «Найкраще, що було в Івановому житті, — це його похорон».
«Я ж і дотепер, як часом чую, що треба, мовляв, подивитися на Надійку, щоб уявити Івана, внутрішньо зіщулююся, бо знаю, як далеко куцому до зайця, — писала Надія Світлична. — Знаю, що попри генетичну подібність і родинну спільність, я лише хистка Іванова тінь в усьому — інтелектом, характером, гумором, звичками... Іван сприймав це моє переконання як певну мою закомплексованість. Але згодом я довідалася, що він писав до когось у табірному листі, що я, здається, звільнилася від своїх комплексів і, отже, ув'язнення пішло мені на користь...»
Її засудили «за антісовєтскую дєятєльность» і за те, що була сестрою Івана Світличного. Для тодішньої влади це було ознакою належності до «нєблагонадьожних», для чесних людей — ознакою членства в малочисельній когорті мужніх.
...Ішов травень 1972 року. Надійку майже щодня викликали на допити. Щоранку вона відводила дворічного сина Ярему до дитячого садка, а ввечері забирала. Якщо затримували на допитах, просила, щоб сина забрала дружина Івана Льоля. Одного вечора Льоля прийшла, щоб забрати Ярему, а дитини немає. З'ясувалося, що поки мама була на допиті, її дворічного сина «люди в цивільному» запроторили в дитячий будинок під Києвом, щоб таким чином вплинути на дядька Івана і матір Надію, аби «покаялися за свої антирадянські злочини». Вони ж страждали, мучилися, але не каялися... Уже в часи незалежності України, коли ми разом прилетіли до Києва, митники чомусь повели її в окрему кімнату на прискіпливий обшук. Дочекавшись біля дверей цієї кімнати Надійки, ми почули від неї: «Мабуть, за інерцією затримують. Думають, що недарма їду, режим Кучми збираюся руйнувати».
У 1972—76 роках Надія Світлична відбула чотирирічне ув'язнення в радянському концентраку в Мордовії. 1978 року радянська влада вирішила «здихатися» небезпечної дисидентки й дозволила їй із родиною переселитися до США. Тут вона працювала кореспонденткою радіо «Свобода» в Нью-Йорку, пізніше редагувала журнал «Віра», співпрацювала з Українським музеєм, брала активну участь у організованому громадському житті — від НТШ до Пласту.
Коли ми востаннє бачилися з нею, вона вже була прикута до ліжка — підступна хвороба знищувала її тіло, але була безсила перед її духом. Вона поводилася так, неначе випадково потрапила до шпиталю, порізавши на кухні палець. Згадувала дитинство в селі Половинкине на Луганщині, де народилася, сміялася до сліз, пригадуючи, як iз друзями прогулювала лекції в Харківському університеті, філологічний факультет якого вона закінчила, обговорювала останні рішення Віктора Ющенка й модні сукні Юлії Тимошенко. Здавалося, що ці нескінченні медичні трубки й цей запах морфію не мають до неї жодного відношення. І тільки квіти, море квітів iз листівками-побажаннями швидшого одужання повертали нас до реальності.
Уже під кінець, коли настав час прощання, вона сказала: «Я хотіла б, щоб моя історія стала уроком для всіх». І далі почала говорити буденні речі про те, як важливо постійно проходити медичне обстеження, берегти своє здоров'я, не перевтомлюватися й не нервувати. А для нас слова «Я хотіла б, щоб моя історія стала уроком» пролунали, мов заповіт. Хотілося б, щоб її полум'яне, чесно прожите життя справді стало для всіх нас уроком. Як не боятися, як не зраджувати, як не плазувати й не продаватися.
...Надія Світлична, як і мріяла, повертається додому. Після жалобної панахиди в Бавнд Бруку її тіло перевезуть до Києва. На Байковому цвинтарі її буде поховано поряд з братом Іваном, Василем Стусом, Олексою Тихим... Царство вам небесне, дорога наша Надійко! Нехай пухом вам буде рідна земля!
Надія Світлична — правозахисниця, активний член Закордонного представництва Української Гельсінкської групи (УГГ), редактор-укладач «Вісника репресій в Україні». Почала свій трудовий шлях вчителем української мови й літератури. Із 1963 року жила в Києві. Клуб творчої молоді (КТМ), який відвідувала з братом Іваном, зіграв величезну роль у житті не тільки «шістдесятників». Там Світлична здружилася з багатьма майбутніми дисидентами. Після відомого зіткнення 22 травня 1967 року біля пам'ятника Тарасу Шевченку Світличною серйозно зацікавився КДБ. Того ж року Надія Світлична разом із братом, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко послала лист-протест П. Шелесту, в якому вони кваліфікували процес над В'ячеславом Чорноволом як порушення елементарних процесуальних норм, як «особисту помсту, розправу наділених владою людей над людиною, яка інакше мислить і зважується критикувати дії окремих радянських установ, тобто здійснює своє конституційне право». Наступного року її звільнили з роботи. Після «січневого покосу» 1972 року Світличну майже щодня викликали на допити в КДБ у справі брата. Щоразу прощалася зі своїм дворічним сином Яремою, який теж був для КДБ «аргументом» слідства. За місяць до арешту на черговому допиті оголосили про арешт і зажадали написати доручення, кому вона довіряє виховання дитини. Заарештували Світличну в 1972 році. Майже рік вона провела в ізоляторі КДБ на Володимирській. Була засуджена на 4 роки таборів. Разом з іншими ув'язненими брала активну участь у протестах, голодуваннях. Повернулася до Києва в травні 1976-го. У прописці відмовили, на роботу не брали, погрожували заарештувати за «дармоїдство». Жила з сином у братової Л. Світличної, яку регулярно штрафували за «порушення паспортного режиму». Восени 1976 р. зважилася надіслати до ЦК КПУ й уряду заяву — відмову від громадянства, мотивуючи цей крок жорстокою розправою над Л. Лук'яненком, П. Григоренком, В. Чорноволом, В. Стусом, С. Шабатурою. У 1977 році вийшла заміж за Павла Стокотельного, прописалася й улаштувалася двірничкою у дитячому садку, але після чергового допиту була звільнена. Народила сина Івана. У 78-му виїхала спочатку до Риму, де її прийняв Папа Римський Павло VI, згодом прибула в США. Через 8 років її позбавили радянського громадянства. У США вона працювала перекладачкою у Гарвардському університеті. 1983—1994 рр. Світлична працювала в Українській редакції Радіо «Свобода». Спочатку виходила в ефір епізодично, як правило, у зв'язку з трагічними українськими подіями. Від постійної роботи в редакції спочатку відмовилася, боячись нашкодити братові. Потім зрозуміла, що братові вже неможливо нашкодити. Блискучого літературного критика й поета система зробила інвалідом першої групи. Розшифровуючи і розбираючи передані з таборів матеріали і перетворюючи їх на брошури і книги, Світлична вчинила справжній подвиг. Це була неймовірно тяжка, каторжна робота. Саме Надії Світличній ми зобов'язані підготовкою до друку книги В. Стуса «Палімпсести». У 1990-му Надія Світлична приїхала в Київ під час студентського голодування. Щодня приходила інкогніто на майдан, але зізнатися, хто вона, не зважилася. Було незручно: «Я сита, з багатої країни, а вони голодують». Тоді ж подумала: «Діти гідно продовжують традиції шістдесятників... Україна прокинулася». Після смерті брата Івана разом iз його вдовою Л.Світличною підготувала до друку книгу його віршів «У мене — тільки слово» (вийшла 1994 р.) і книгу спогадів про І. Світличного «Доброокий» (видана в 1998). Здали до друку книгу його листів із табору «Не доходять ненаписані листи». У 1994 році Надії та Івану Світличним присуджено Державну премію імені Тараса Шевченка.
Ховатимуть Надiю Свiтличну у четвер, 17 серпня на Байковому кладовищi. Прощання — у київському Будинку вчених з 10.00 до 12.00. Вiдспiвування у Володимирському соборi.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
