Ігор Ненько: Ви не повірите, але я дуже боявся перепливати Ла-Манш

      Ім'я українця Ігоря Ненька сьогодні знають не лише в нашій країні, а й у наших сусідках—колишніх республіках СРСР. Адже цей 31-річний чоловік став першим в історії країн СНД спортсменом, який спромігся подолати вплав протоку Ла-Манш. Наступного дня після повернення від чужого берега до Києва українець завітав до редакції «УМ», де й розповів журналістам про свій нелегкий десятигодинний марафон у холодній воді. Цей високий (188 сантиметів), кремезний (вагою близько 100 кілограмів) хлопець із нерівномірною засмагою (білий слід на лобі залишила плавецька шапочка, яка сповзала під час руху) весело згадував про кілометри, «намотані» в атлантичній воді, про залишені на дистанції 5 кілограмів ваги та критичні моменти під час руху, про несподівану зустріч із щупальцями медузи, про щогодинне покусування банана та «ловлю чаєм на живця», і не тільки. Відверту розмову «УМників» з Ігорем Неньком

Заявку на заплив може подати будь-хто

      — Пане Ігорю, скажіть, чому ви стартували в запливі через Ла-Манш саме в серпні цього року? І взагалі, звідки у вас з'явилася ідея подолати вплав відстань між Британією та Францією?

      — Ідея визріла вже давно, але два-три роки тому я не міг її втілити в життя. До запливу треба було фізично й психологічно підготуватися, розв'язати складні організаційні питання, були й інші труднощі, тож заявку на цей рік я зміг подати тільки у 2005 році. А чому стартував 5 серпня... Я не підлаштовувався під жодну визначну дату, просто вибрав найоптимальніший, як тоді здавалося, день для запливу. У серпні й до середини вересня вода в протоці найтепліша — близько 16—18 градусів вище нуля. Крім того, зважав на течії — на протоці бувають дуже короткі періоди (їх ще називають вікнами), коли течії взагалі дозволяють пливти. Це буквально 10—12 днів на місяць. Плавцеві має пощастити, щоб в один із цих 12 днів була гарна погода, і тільки при накладанні цих двох факторів у людини з'являється шанс допливти до іншого берега. Мені пощастило, і я доплив.

      — Важко було?

      — Моя особиста думка — це найскладніший заплив для будь-якого плавця. Ви не повірите — я сам боявся пливти через протоку... Адже там ніхто не може прогнозувати несподівану зміну погоди, а це найнеприємніше, що може статися на шляху до берега. В історії були випадки, коли чудового сонячного дня спортсмен починає заплив, показує дуже гарний час, пливе 5—6 годин, а десь за кілометр-два до берега погода псується, здіймається сильний вітер, хвилі, і людину починає відносити течією. Плавець бачить берег: ось він, уже зовсім близько, практично рукою подати... Але водночас усі розуміють, що він просто не зможе дістатися до суші. І людину витягують у човен. Уявіть, яке розчарування...

Пливти через Ла-Манш самостійно, без супроводу — це абсолютне божевілля

      — Якщо заплив настільки складний, на нього не можуть випускати погано тренованого спортсмена. Скажіть, кого беруть у «ламаншисти»?

      — Заявку може подати абсолютно будь-хто: і професіонал найвищого рівня, який не раз виступав на міжнародних змаганнях, і людина, яка ледь навчилася плавати. Попередній дозвіл дають усім! Але за місяць до події людина мусить довести свою кваліфікацію на шестигодинному запливі. Там фахівці перевіряють реакцію організму на холодну (15-16 градусів вище нуля) воду. Річ у тім, що при тривалому перебуванні людини у воді виникає ризик захворювання на гіпотермію, і нічого доброго в цьому немає. Якщо спостерігачі бачать, що організм людини не може адаптуватись до холодної води, то їй не дозволяють стартувати. А якщо все гаразд, дають остаточний дозвіл.

      — У вас було все гаразд?

      — Так. Хоч я сам не знав, яка в мене буде реакція організму. Я ніколи раніше не плавав у такій холодній воді протягом тривалого часу, і мені самому було цікаво дізнатися, як це все буде.

      — Куди саме треба подавати заявку майбутньому «ламаншисту»? Хто слідкує за «профпридатністю» плавця?

      — На сьогодні існують дві організації, які офіційно проводять ці запливи: Асоціація запливів через Ла-Манш і Федерації запливів через протоку Ла-Манш та супроводу плавців. У них є домовленості з прикордонними службами Франції й Англії, тож ми можемо перетинати протоку, не маючи шенгенської чи французької візи. Організації мають набір сертифікованих човнів разом із професійними пілотами, які повинні прокладати маршрут, годувати плавця, слідкувати, щоб він не потонув, й оцінювати його стан. Спостерігач має право в будь-який момент витягнути людину з води і забрати її в човен, якщо вона не зможе плисти далі.

      — А якщо хтось захоче подолати цю відстань самотужки, без супроводу човна?

      — Це абсолютне божевілля! Човен визначає весь мій шлях, я орієнтуюся тільки на нього: куди він — туди і я. Вода в протоці не дуже стабільна, багато течій, знову ж таки — судноплавні лінії, кораблі, мінливі погодні умови... Завдання капітана човна — обрати для мене найоптимальніший шлях, а без нього я зовсім не володію ситуацією і не знаю, що коїться в Ла-Манші. Човен був моїм єдиним орієнтиром і підстраховкою... Та що вам сказати, одна людина спробувала перепливти самотужки, так її тіло знайшли біля берегів Голландії...

      — Який жах...

      — На жаль, і під час запливів були смертельні випадки — кілька років тому загинув плавець із Швейцарії. І знаєте, який запис залишив у журналі спостерігач із Федерації, який мусить фіксувати найдрібніші деталі запливу? Що плавець «був утрачений із виду через значне хвилювання моря». Навіть тіла не знайшли...

      — Добре, хоч такі випадки трапляються нечасто... Отже, без човна і ні туди, і ні сюди, але ж винайняти команду професіоналів — задоволення не з дешевих. Втілити цю мрію в життя допомогли спонсори чи ви готувалися за власні кошти?

      — Мені дуже допоміг Український національний комітет Міжнародної торгової палати. Це не прибуткова організація, тож вона не виділила грошей для моєї підготовки, але знайшла гарних спонсорів. Без цього я не зміг би зробити те, що хотів.

Після «відмашки» рушником починалася «ловля чаєм на живця»

      — У будь-якому марафоні буває критичний момент. Коли така неприємна мить настала у вас?

      — Після трьох годин запливу стало дуже важко, і я почав буквально вмовляти себе плисти далі. Я знав, що всі мої друзі, знайомі, родичі дуже зрадіють, коли дізнаються, що я це зробив, що показав гарний час. Почав собі це уявляти, й очікувана радість мене окрилювала і давала нові сили. Вже на четвертій годині стало легше, я добре йшов до фінішу, але біля французького берега виникла сильна течія, і мене просто знесло... Близько години я плив на одному місці — навіть для капітана це було несподіванкою, не кажучи вже про мене. Я не міг розслабитись: варто було зменшити швидкість або вирішити відпочити, як мене починало відносити від наміченого маршруту, а значить, я опинявся далі від берега. Через це заплив вважається дуже складним.

      — Саме через це ви практично не використовували однохвилинні перерви для прийняття їжі, які дозволялося робити на маршруті?

      — Так, я намагався робити перерви якомога коротшi, оскільки знав: коли ти пливеш чотири-п'ять годин поспіль, то за п'ять хвилин ти не відпочинеш, організм не відновить сили. Тільки час витрачається і з'являються різні проблеми. Ви знаєте, в цьому плані я дещо досвідчений. Торік я брав участь у марафонському запливі у Швейцарії і тоді зрозумів, що тривалий відпочинок тільки розслаблює, більше нічого...

      — Але ж підживлюватись усе одно треба було! Як ви це робили?

      — Дуже швидко (посміхається). Наприкінці кожної години мені давали умовний сигнал рушником (бо ж у шапочці нічого не чути), це значить — настав час для харчування. Я підпливаю ближче до човна, але в жодному разі не чіпаю бортів.

      — Чому?

      — За умовами, я не маю права торкатися жодної людини або човна... Отже, помічники на спінінг, через карабін, чіпляють пляшечку з чаєм, закидують — наче рибу ловлять (посміхається), а я ловлю, випиваю чай, кидаю пляшку і пливу далі. Вони назад спінігом підтягують порожню пляшку.

      — Але ж ви не один лише чай споживали? Давали вам якісь харчі?

      — Так, але їжа була найневибагливішою. У таких екстремальних умовах організм не приймає «важкі» страви, мені не хотілося картоплі, макаронів чи ще чогось такого з'їсти (посміхається)... Щогодини мені давали банан на один укус і по декілька ковтків чаю.

      — З чаєм зрозуміло, а банани як вам доправляли?

      — На човні є спеціальна телескопічна палка, на кінці якої прикріплюється звичайна фарфорова кружка. Туди помічники кладуть шматок банана. Я так само ловив кружку і вихоплював банан. З'їв та й поплив собі далі.

      — То ви десять iз половиною годин провели лише на бананах і чаї?

      — Так. Ми ще спробували шоколад, але він не пішов. Сімнадцять градусів вода, холодно, він просто не танув.

Туманна пригода

      — Ла-Манш — це чи не найбільш завантажена кораблями морська лінія. Чи не траплялися у вас на шляху курйозні ситуації, пов'язані з суднами?

      — Були, але коли мене не було у воді. Буквально за десять днів до мого запливу я був помічником на човні у плавця, який перетинав протоку.

      — Якщо не таємниця, кому саме ви допомагали?

      — Плавцеві з Шотландії, моєму старому приятелеві. Ми з ним познайомилися на міжнародних змаганнях, і він попросив мене про допомогу. У нього не було помічників, і я просто не міг відмовити. Так ось, коли він плив, над протокою висіла суцільна завіса туману. У радіусі сто метрів нічогісінько не було видно. Уявіть собi ситуацію: абсолютна тиша, чути лише плескіт рук плавця, капітан виходить, показує пальцем у туман і каже: «Зараз звідти випливе корабель». Всі дивляться туди — нічого не видно. Прислухаються — ні гулу моторів, ні шуму води... І тут із туману повільно випливає корпус баржі! Величезний корабель з'являється буквально з повітря у ста метрах від нас! Дуже захопливе видовище (сміється).

      — Важко було вашому шотландському другу?

      — Там усім тяжко! Але, знаєте, це дуже вражаюче видовище... На човні разом зі мною були й інші люди з різних країн. І один чоловік ходив з такими очима (показує) і всім казав: «Ви знаєте, я ніколи раніше не бачив, щоб людина пливла три години без перестанку, я в житті своєму ніколи такого не бачив!» І дійсно, коли дивишся збоку: людина пливе — годину, дві, три, чотири, п'ять... Це справляє враження!

      — А коли ви самі опинилися в атлантичній воді, хто був на вашому човні?

      — Капітан, спостерігач, мій старший брат і плавець із Росії, з яким я потоваришував. Росіянин, до речі, збирається подолати протоку наприкінці серпня.

Улюблений герой — людина-амфібія

      — Скажіть, хто ваш улюблений літературний герой, і я скажу, чому ви попливли через Ла-Манш...

      — Юнаком я «запоєм» читав фантастику, і найбільше мені припала до душі «Людина-амфібія» — книга, та й фільм також. Головний герой подобається досі.

      — А ви завжди почувалися у воді легко? Чи пам'ятаєте, коли вперше навчилися плавати?

      — Добре пам'ятаю, оскільки навчився плавати у сім років. Мама привела мене в басейн, і я почав заняття з тренером. Найцікавіше, що мені це давалося дуже тяжко — боявся води страшно! Я взагалі не вірив, що колись навчуся триматися на воді. Не те що плавати, навіть заходити у воду було лячно...

      — Ого... То батьки вмовляли вас ходити в басейн?

      — Ні, волоком мене туди ніхто не тягнув...

      — Як же ви змогли побороти свій страх води?

      — Дуже просто. Тренер пішов на хитрість — узяв надувний круг...

      — І зробив у ньому дірку?

      — Майже так (сміється). Спочатку давав мені добре надутий круг, я плавав, а потім щоразу накачував усередину все менше й менше повітря. Я цього не помічав, а коли помітив, було пізно — уже навчився триматися на воді (посміхається). Я був страшенно гордий, коли зміг пропливти перед мамою свої перші два чи три метри — тренер привiв її до басейну. А потім уже не уявляв собі життя без води. Знаєте, мій старший брат займався плаванням, і в мене була дитяча мрія — мати стільки ж грамот і дипломів, як у нього. Вони були такі гарні, різнокольорові, і я просто плавав, щоб здобути більше грамот, стати першим.... Коли вчився у школі, активно цим займався, а в 15 років покінчив із плаванням. Мені стало нецікаво, я захопився фізикою, наукою... Почав шукати іншу мотивацію. І коли відчув жагу випробувати й перебороти самого себе, перевершити свої можливості, захотів перепливти Ла-Манш.

У морі і без тварин було досить цікаво

      — За десять годин у воді можна натрапити на якусь цікаву морську тварину. Скажіть, ви когось бачили? Може, медузу, рибку чи дельфіна...

      — Я взагалі-то, коли починав пливти, то не хотів там нікого зустріти, жодної тварини (сміється). Знаєте, там і без тварин було досить цікаво... Але медузи жалили двічі. Хитрі такі медузи, англійські. Наші чорноморські як реагують? Ти до неї доторкнувся, вона вжалила, і все. А в тамтешніх медуз висять тоненькі пекучі волосинки. Під час хвилювання води волосинки відриваються і продовжують жалити! У мене були ситуації, коли медуз я не бачив, та й волосинок не було видно, пливу, нікого не чіпаю, і тут як батогом по тілу — хрясь! Пекло потім із півгодини...

      — Як же ви могли пливти після того?

      — А що робити? Доводилось терпіти такі речi, я себе налаштував на те, щоб дістатися до французького берега.

      — Коли, нарешті, допливли, з ким першим почали розмову?

      — Я вийшов на пляж і першим до мене підійшов американець, який переплив протоку попереднього дня. Привітав, похвалив за відносно гарний час. Було дуже приємно. Далі почали підходити інші люди, розпитувати подробиці, а у мене в голові крутилася єдина думка: ну ось, нарешті доплив...

      — Після такого тривалого запливу ви міцно стояли на ногах чи з цим були проблеми?

      — Ви знаєте, нічого особливого. Проблеми були в тих, хто плив у човні. Їх набагато сильніше захитувало, ніж мене. Коли ми повернулися до готелю, мій брат сказав, що його хитає й досі. А зі мною такого не було!

«Ламаншисти» часто повертаються назад

      — Чи збираєтесь ви знову перетнути протоку, яка вже стала для вас знайомою? Вам хотілося б побити рекорд німця, який за сiм годин подолав цей шлях?

      — На сьогодні — ні! З одного боку, хочеться кращих результатів, з іншого — ти реально оцінюєш, через що знову маєш пройти. І коли я плив, то казав сам собі — повторення не хочу!!! Але чим більше відпочиваю, тим більше змінюється моя думка. Подейкують, що існує така хвороба — люди, які перепливли через Ла-Манш, дуже часто повертаються ще раз. Я знаю багатьох плавців, які доходили до фінішу 8—13 разів, існують навіть дві унікальні людини, які отримали титул короля та королеви Ла-Маншу. Королева — англійка Елісон Стрітер, яка замолоду вирішила перепливти протоку стільки разів у своєму житті, скільки їй років. Напередодні свого 44-го дня народження вона справді подолала цей маршрут 44-й раз. Король протоки — англієць Кевін Мерфі, який відзначився на фініші 34 рази. То, може, через деякий час я знову вирушу до протоки...

      — А якщо все ж таки зберетесь, візьмете журналіста «УМ» із собою в човен?

      — Без проблем! Але я відразу попереджаю: бути в човні — дуже важко. Там значно сильніше хитає, ніж у воді, і помічники в ній дуже втомлюються. Якщо ж морська хвороба вас не лякає, ласкаво прошу!