Святе Монастирище

      ...Річка Інгул, яка паралельно до Дніпра перетинає Центральну Україну, на півдні Кіровоградщини розрізає гранітний щит і утворює глибокий каньйон. На дні каньйону, посеред річки, утворився кам'яний острів, складений з прямокутних брил та з плоским верхнім майданчиком. Місцеві жителі називають його Монастирище. Якщо на цей гранітний острівець-піраміду дивитися здалеку, то його велетенські блоки і справді нагадують кладку таємничого монастиря. Не дивно, що довкола цього місця ходить стільки легенд та історій...

Кому вчувається музика, а кого і паралізує

      Уперше цей острів згадується в етнографічній літературі наприкінці ХІХ століття як «кам'яний стовп посеред Інгулу». Саме так називає його відомий етнограф Володимир Ястребов. Сьогодні перегороджена багатьма греблями річка обміліла, і тому течія Інгулу обмиває колишній острів лише з одного боку, з іншого ж з'явилася широка долина, яка заросла густим різнотрав'ям.

      У навколишніх селах про Монастирище розповідають різне: історії поетичні, іронічні, а часом дивні та неймовірні. Одна з найпоширеніших історій: про таємну печеру, що є на тому острові і в якій нібито сховані скарби — чи то татарські, чи то козацькі. Але дістати їх — марна справа, бо скарби надійно оберігають гадюки, яких тут безліч (й лише тут можна зустріти рідкісних в Україні полозів, які колись були обов'язковими атрибутами вівтарів у святилищах, зокрема давніх римлян). Житель села Інгулець Микола Босий згадує, що вхід у печеру був прихований на вершині, а вихід був із боку острова, причому виходив під водою. Але нині Інгул обмілів, і місцина навколо острова заросла густими тернами, які, можливо, і сховали вихід.

      На верхньому майданчику острова лежить двометрова ідеально кругла лінзоподібна брила-дольмен із плоским дном. Брила спирається на два менші круглі камені. Її умовно називають Черепаха — зовні камені й справді нагадують цю тварину. Під Черепахою можна вгледіти щілину завбільшки сантиметрів із 40, а далі — лійкоподібний хід, який, можливо, і веде до печери острова-піраміди, про яку розповідають місцеві жителі.

      Тут же, на вершині, лежать три величезні заокруглені камені, дивлячись на які, складається враження, ніби один великий камінь упав з неба на острів і розколовся на три шматки, як апельсин. Нижня частина цих каменів зовсім чорна і ніби покрита товстим шаром кіптяви. Відомо, що більшість чудес на острові відбувається саме тут. Коли відвідувачі острова стояли або сиділи певний час між цих трьох каменів, то комусь вчувалась музика, до інших приходило поетичне натхнення, а хтось бачив світловий стовп у небо. Ще в однієї жінки зникла невиліковна хвороба, а немолодий селянин навіть знову став повноцінним чоловіком...

       Проте гостей інколи попереджують, що цей «особливий острів» не завжди добре діє на людей. Нещодавно один столичний альпініст після сходження на гори Кавказу «підкоряв» і цей 13-метровий острів. Зламав ногу. Іншу людину, кажуть, навіть паралізувало. Все, кажуть, залежить від намірів і помислів гостей острова.

Кам'яна сокира на городі

      Можливо, за цими неймовірними історіями сховане і якесь раціональне зерно. А можливо, ця особлива енергетика острова пояснюється тим, що гранітна порода порожньої всередині скелі (провідник) інтенсивно перерізається шарами слюди, які є природним ізолятором. Тому такий острів з точки зору фізики є звичайним природним конденсатором, який може потужно заряджатися під час грози і довго тримати в собі електричну енергію та чекати гостей. Але це лише одна з гіпотез, яка певним чином могла б пояснити специфічну «славу» острова.

      А в язичницькі часи тут було ритуальне капище. Цікаво, що неподалік археологи виявили поселення сабатинівської (II тисячоліття до н.е.) та черняхівської (I тисячоліття до н. е.) культур. Жителі сусіднього села Ганно-Требинівки, що за два кілометри від острова, й нині знаходять у себе на городах шматки давньої кераміки, діти тут поповнили шкільний музей кам'яною сокирою, а діди пам'ятають і велику кам'яну людиноподібну стелу, яку колгоспники замурували у фундамент однієї з ферм. Проте на самому острові на сьогодні ніяких рукотворних старожитностей не знайдено. Хоча навколишні поля усіяні десятками курганів, свідками перебування тут чисельних племен і народів. Але Монастирище ревно зберігає свої таємниці.

Жінки тут лікуються

      Та найбільше історій про Монастирище пов'язано із жінками. Вони і зараз сюди приїздять найчастіше.

      Більшість з легенд датуються XVIII— XIX століттями. Історик Микола Золотаренко з Ганно-Требинівки розповідає, що наприкінці ХVІІІ ст. ці землі належали багатому турку, якого звали Ага Караїн. Син Аги покохав кріпачку Маланку, за що батько вигнав його з дому. Молодята усамітнились на острові. Тут хлопець збудував невелику хатину і пообіцяв уже вагітній дружині устелити її долівку ведмежими шкурами. Ведмеді водились у сусідній кількакілометровій балці, яка густо заросла терном. Біля тієї балки зараз село так і зветься — Ведмежа Балка. Якось хлопець переслідував у густих тернах балки пораненого ведмедя, але в поєдинку зі звіром загинув. Маланку із сином пізніше забрав до себе служницею болгарин-орендатор Жематій. Від Аги-старшого до сьогодні залишилась назва одного із його ставків — Агин.

      За іншою легендою, місцевий пан Требиновський, щоб утаємничити наслідки свого кохання з дівчиною-покоївкою та прагнучи уникнути сорому перед односельцями, поселив нещасну дівчину в невеликій халупі на цьому острові. Через деякий час вона там народила дитину, яка померла зовсім малою. А жінка-кріпачка так уже і доживала свого віку на острові, як у монастирі. Старожили згадують, що про неї слава на всю округу ходила як про найавторитетнішу ворожку та знахарку.

      У пенсіонерки Раїси Суржавської є своя версія про назву Монастирище. Вона говорить, що за кріпосного права на острові була каторга для жінок-черниць iз монастирів, які не втримались перед гріхом перелюбства («бо монашки любов крутили, а їм же це не можна»). А гріх свій вони спокутували тим, що щодня носили землю в пеленах на вершину скелі. Раїса Трохимівна стверджує, що коли в дитинстві вечорами поверталась додому і проходила повз острів, то і сама бачила тих черниць та чула їхні плачі. Тому острів і був для них уже не звичайним монастирем, а специфічним монастирищем.

Було святилище — зробили монастир

      Легенди про відлюдькуваті острови, місця з назвами Дівич-Гори та жінок, що як правило, жили на них — відомі у всьому слов'янському світі. Це, зокрема, Дівич-Гори святилища в Сахнівці на річці Рось, в Трипіллі на Дніпрі, в Новгороді, Моравії тощо. Історики засвідчують, що скелясті урочища, гори чи острови, які вирізнялися в певному ландшафті, здавна вшановувались нашими предками-язичниками як священні місця для богослужінь. І, як правило, на таких місцях жила жінка-жриця, яка виконувала обряди, пов'язані з культом родючості та з вшануванням божеств, бо саме тут вони мешкали і виказували свою силу, втілену у травах, воді, камінні. Відомо, в таких місцях біля жриці деякий час жили вагітні жінки, які диво-травами, що й зараз ростуть біля острова, лікували різні патології вагітності. Пізніше християни змінили ставлення до острова на протилежне — благе місце стало проклятим Монастирищем, а вагітних жінок — майбутніх матерів, котрі перебували деякий час на острові, почали сприймати як черниць-грішниць. Хоча й досі лікуватися від жіночих хвороб усі йдуть саме сюди.

Олександр БОСИЙ,

кандидат історичних наук,

Зоя ЛЕБІДЬ.