Випадковий гість на зміїному «весіллі»

       Добробут родин Іванових дідів-прадідів і власне його батька Дмитра багато в чому залежав від «овечого чинника». У передгір'ї Бескидів кам'яниста земля не плодила в достатку зерно і городину. Та й придатних для обробітку грунтів тут завше було обмаль. Виручала домашня живність, зокрема невибагливі в утриманні вівці: молоко і м'ясо рятували від голоду, перероблена на одяг шерсть зігрівала в люті морози. Вівчарство формувало й особливий спосіб полонинського життя. З кінця весни, коли вільні від лісових насаджень поляни вкривалися соковитим різнотрав'ям, і аж до Покрови безлюдні в іншу пору року схили оживали голосами чабанів, овечим меканням і застережливим гарчанням собак, котрі оберігали отари від нападу хижаків.

       Хто пережив полонинське літо повноцінним пастухом, а не випадковим гостем, особливо в дитячому віці, той ніколи не забуде смаку приготованої на «живій» ватрі кулеші, спартанської колиби і гострих відчуттів від проникнення у загадковий світ гірських лісів. З Іваном Дацьо, нині шанованим у Долинському районі чоловіком, це відбулося чотири десятиліття тому, а деякі епізоди збереглися в пам'яті до найменших дрібниць, передусім — зустріч із «відьмою» та випадкова участь у зміїному «весіллі». Подальша оповідь — у його викладі.

      «...Знайомство з полонинським життям у мене відбулося після закінчення четвертого класу. Пригадую наче сьогодні, як директор школи вручив похвальну грамоту за відмінні знання і розпочалися канікули. Не довго думав, чим зайнятися: вдома стояв старий кінь, і я вирішив самостійно їхати на допомогу татові, який із товаришами пас вівці на полонині. Мама спершу не пускала, а потім поклала в торбу трохи борошна і ще якихось скромних наїдків, бо не було ради — я вперся, як молодий бичок. Сів верхи на коня і гордо поїхав сільською вулицею рідного Лолина. Поки бачив хати, почувався бадьоро, а як заїхав у лісові хащі, серденько тьохнуло, як у жайворонка, і стало так лячно, що аж прикипів до гриви. Добре, що старий кінь долав цей маршрут сотні разів і міг пройти всю дорогу із заплющеними очима. Він і привіз мене ледь теплого до колиби. Правда, невдовзі я оговтався і потроху допомагав чабанам.

      Цього літа зі мною трапилася надзвичайна пригода. Якось посеред дня ватаг доручив мені завернути ягнят, котрі паслися через лісок на полонині. Охоче пішов виконувати перше важливе завдання. Ще не віддалився від місця стоянки, як раптом закляк від подиву — назустріч бігла відьма: заплутане волосся розвівалося на вітрі, розхристана, одяг на ній так порвався, що просвічувалося голе тіло, босі ноги були обдерті до крові. Згадав фільм «Вій», що дивився напередодні, і його кадри ніби ожили перед очима. Від того стало ще страшніше. Я просто влип у букове дерево, і здавалося, що воно огорнуло мене, ніби зрісся з ним і задерев'янів. Проте відьма мене бачила добре і, підбігши просто до дерева, почала розмахувати руками та щось белькотіти. В якийсь момент я наче вийшов з гіпнозу і відмахнувся від неї рукою. Куди махнув, туди вона й подалася.

      Пополотнілий, я прибіг до чабанів і, збиваючись, розповів про страшну відьму. Чоловіки тільки й мовили: «Бачте, ми цього не передбачили». Виявляється, в тих лісах відлюдно жила сім'я. Жінка змолоду була красива, але німа. Незаможний хлопець одружився з нею, бо батьки нареченої давали чимало землі. Їхня отара також паслася неподалік наших і десь загубилася. Бідна жінка вже не перший день бігала по лісах, шукаючи пропажу, але мене про те не попередили. Розпатлана і згорьована, вона якимись незрозумілими вигуками почала питати мене, чи не бачив її овець. Коли я несвідомо відмахнувся рукою, то подумала, що показую, в якому напрямку зникла отара, то туди й побігла. Вона пробиралася через зарослі кущів, порвала плаття і виглядала дуже страшно.

      Від тієї шокуючої зустрічі ніяк не міг отямитися. Мене посадили на коня і ледве довезли назад у село. Добре, що в селі жила тітка, яка знала відмовляння від страху, від укусів змій та інших небуденних оказій. Ніяких же медикаментозних засобів проти цього не існувало. Вона мене й порятувала — страх розтанув, ніби марево, і жодних негативних споминів про полонинське життя не виникало. Тітка Явдоха походила з родини потомственних чарівників. ЇЇ батько володів даром ще сильніших відмовлянь і міг одним поглядом зупинити коней на бігу. Розповідали, що бундючний пан, який їхав у фіакрі, чимось зневажив батька тітки Явдохи, то ображений чарівник так глянув на коней, що ті миттю стали, як укопані. І ніщо не могло зрушити їх з місця, поки пан, вибачаючись, не позолотив руку.

      До послуг тітки Явдохи довелося звертатися ще раз. На початку літа, вже після сьомого класу, я самостійно пас велику отару, в якій нараховувалося майже дві сотні овець. Сталося так, що отара «розірвалася», тобто розійшлася у дві різні сторони. Аби добре роздивитися місцевість, я вискочив на високий пень і почав якось мимоволі розхитуватися, нахиляючись уперед. Глянув по другий бік пенька — і завмер від жаху: до мене повільно піднімалася купа зміїних голів. Не міг відвести очей — наче магнітом тягнуло вниз. Не пригадую, що тоді діялося в моїй голові, бо перебував у якомусь гіпнотичному тумані. Бачив тільки, що гадюки звивалися одна по одній, як веретено, і тягнулися до мене.

      У якусь мить я несамовито закричав, а якась мене наче ухопила і відкинула метри на три назад. Я прудко схопився на ноги і, репетуючи на всю горлянку, метеором промчав кілометрів півтора вгору, до колиби. Чабани ледве мене вловили і вкинули у жолоб зi студеною струмковою водою, якою зазвичай напувають овець. Але й після холодної купелі я не міг вийти з оціпеніння. Знову знадобилася тітчина допомога. Щоправда, цього разу повністю стерти з підсвідомості психічну залежність від побаченого не вдалося. Відтоді боюся шерхоту. Залишився якийсь глибинний страх. Тільки почую якесь шарудіння — чи в лісі, чи в полі, чи в стайні — відкидає на метр. Ходжу і боюся, аби не наступити на змію...

      Кажуть, побачити зміїне «весілля» випадає дуже рідко. Чабани десятиліттями пасуть вівці на гірських полонинах, лісники постійно живуть і працюють у найвіддаленіших масивах, але їх оминає така участь. Мені ж впало таке гнітюче випробування ще в ранній юності.

      Проте в полонинських спогадах — більше добрих вражень. І тепер здається, що найзахоплюючішими моментами в житті були вечори біля ватри, коли в казані над «живим» вогнем варилася ретельно помита, але нечищена картопля в овечому молоці, яке восени ставало густим, як коров'яча сметана. Смакота невимовна. А коли до такої вівчарської трапези додавався тихий погожий вечір, то це вже була справжня казка...»