Світла пам'ять Світличній

      У віторок, 8 серпня, о 7 годині за київським часом в Ірвінгтоні, штат Нью-Джерсі (США) померла Надія Світлична, сестра відомого «шістдесятника» Івана Світличного. 8 листопада цього року їй виповнилося б 70 років...

      Учасниця руху «шістдесятників», член Закордонного представництва Української Гельсінської групи та редактор-укладач «Вісника репресій в Україні» народилася на Луганщині. Закінчила філологічний факультет Харківського університету, а з 1963 року оселилася в Києві. Тут разом із братом Іваном Світличним відвідувала Клуб творчої молоді, де здружилася з багатьма майбутніми дисидентами. Після «січневого покосу» 1972 року Світличну майже щодня викликали на допити в КГБ у справі брата. А 18 травня заарештували і її. Сина з ясел кадебісти відвезли в Будинок дитини під Києвом. Родичам ледь вдалося забрати його і вивезти до бабусі на Луганщину. За «антирадянську агітацію і пропаганду» отримала 4 роки таборів суворого режиму. Покарання відбувала в Мордовії, а коли повернулася до Києва, у прописці відмовили, на роботу не брали, погрожували заарештувати за «дармоїдство». Восени 1976 зважилася надіслати до ЦК КПУ й уряду заяву — відмову від громадянства, мотивуючи цей крок жорстокою розправою над Левком Лук'яненком, Петром Григоренком, В'ячеславом Чорноволом, Василем Стусом, Стефанією Шабатурою та іншими. 12 жовтня 1978 року виїхала спочатку в Рим, де її прийняв Папа Римський Павло VI, а 8 листопада того ж року прибула у США. Через 8 років її позбавили радянського громадянства — важко не помітити, що всі значущі й фатальні події в житті «шістдесятниці» чомусь пов'язані саме з числом «8».

      Працюючи перекладачкою в Гарвардському університеті, Світлична не пориває зв'язків із Батьківщиною. Саме їй ми завдячуємо підготовкою до друку книжки Василя Стуса «Палімпсести», впорядкуванням книжки Ярослава Лесіва «Мить», Миколи Руденка «За гратами», Миколи Горбаля «Коломийка для Андрійка», Гелія Снєгірьова «Твори», брошури Юрія Литвина.

      У 1992 році пані Надія стала лауреатом Премії ім. В. Стуса, а в 1994-му Надії та Івану Світличним присудили Державну премію ім. Т. Шевченка. Свою частку премії вона віддала на створення Музею «шістдесятництва» в Києві...

      Найближчими днями пані Надію мають привезти до Києва. Поховають видатну «шістдесятницю» на Байковому цвинтарі. Світла їй пам'ять...

Інф. «УМ».

Пам'яті Надії Світличної

      Вища доля часом проникливо визначає глибинну суть людей. Світличні. Це прізвище завжди несло в собі світло Розуму, Добра, Віри, Надії, Любові — перш за все до України, до всіх нас. «Не можу я без посмішки Івана», — писав Василь Стус. Іван був поводирем, духовним батьком українського «шістдесятництва», його дружина Льоля — вірною опорою, співавтором великих і малих справ. А поруч — постать Надійки (сестри Івана), як втілення безмежної відданості і жертовності, самовідданої праці, таланту бачити людей і вміння знаходити способи робити для них усе можливе та неможливе. Восьмого серпня Надійка пішла від нас. Світ став біднішим. Важко усвідомити, що ми вже не побачимо її лагідних очей, не почуємо точних, глибоких, завжди доречних оцінок подій. Коли в травні 1972 року в КДБ викручували руки їй — молодій жінці з малесеньким Яремою на руках, ми вперше почули від неї: «Ще ж ніколи так не було, щоб якось не було...»  А було погано. Був арешт, суд, табори, потім безвихідь на рідній землі, вимушена еміграція. Але й там, за океаном, Надійка жодного дня не була без України, без боротьби за неї. Ми тут щоночі ловили хвилі української «Свободи», яка голосом Надійки Світличної розкривала нам очі на все, що робиться у світі. Вже в часи Незалежності, приїжджаючи сюди, не мала ні годинки, ні хвилинки для себе: люди спрагло тяглись, щоб набратись сил від неї — вже фізично слабкої, але духовно все такої ж незламної. Всі сили віддавала для забезпечення публікацій брата Івана, побратима Василя Стуса. Вчила нас незламної віри у велике майбутнє нашого народу. Такою ми й будемо завжди пам'ятати її — світлою, гарною, люблячою, розумною, доброю... нашою Надійкою!

Генріх і Геля ДВОРКИ.