І створив Педро жінку...

      Іспанський режисер Педро Альмодовар — не ремiсник і не художник, а насамперед особистість. Так, є у цій одвічній дилемі і такі «відхилення від норми». І дуже добре, що є. Бо якщо колеги пана Альмодовара мають право на «прохідний фільм» — продукувати винятково шедеври проблематично навіть для геніїв — то він намагається говорити лише про дуже важливі, резонансні речі, які у будь-якому разі не залишаться непоміченими.

      «Повернення» Альмодовара у світовому прокаті чекали з нетерпінням. Бо відгуки про цю картину надходили винятково багатообіцяючі: на 59-му Каннському фестивалі картина отримала приз за найкращий сценарій та найкращий жіночий ансамбль... А ще там заявлена незрівнянна Пенелопа Крус, яка цього разу має зіграти не наївно-романтичну німфетку, на зразок тієї, що була у «Ванільному небі», а зрілу, цільну жінку, характерну героїню.

      Перші ж кадри «Повернення» запевнили глядачів у тому, що варто налаштовуватися на стрімкий розвиток подій, кардинальні вчинки і взагалі пригадати про всяк випадок відомий чехівський принцип про рушницю, яка обов'язково вистрелить. Жінки прибирають могили своїх померлих родичів... І не лише покійників, а й свої власні — придбані на майбутнє, у маленькому іспанському селі так прийнято. Натирають до блиску могильні плити і згадують тих, хто вже відійшов у інший світ. Героїня Пенелопи Крус, Раймунда, навіть заздрить своїй матері, яка, мовляв, хоч і померла при пожежі, але уві сні, обіймаючи чоловіка, якого дуже кохала. Як з'ясується згодом, правди в цих словах було не дуже. Бо помер батько та його коханка, з якою він після бурхливого сексу заснув у сторожці. А мати, змучена його постійними зрадами, просто підійшла і чиркнула сірником, і цей її вчинок схвалив доленосний східний вітер. Спершу вона хотіла накласти на себе руки, але зайшла до старшої сестри, яка вже була дуже кволою, та так там і залишилася. Повернутися на цей світ жінка змогла лише через чотири роки. І то спершу як привид, який після смерті сестри взяв свої валізи і заліз у багажник однієї з доньок. Жінкам тут припасено чимало випробувань. Але з будь-яких перипетій — так вважає Альмодовар! — вони мусять виходити переможницями.

      До речі, сам режисер не приховує, що виріс у жіночому оточенні, і образи, виписані ним у «Поверненні», дуже схожі з тими жінками, які оточували його в дитинстві. Частина зйомок також проходила в Ла Манчі, містечку, де виріс режисер, так що легкий відтінок автобіографічності у фільмі присутній однозначно. Але підкреслюю, легкий, бо концентрація подій та характерів у «Поверненні» просто шалена. Жінки в цьому фільмі дуже переконливо ілюструють відому істину про те, що від кохання до ненависті — один крок. Першою була мати Раймунди... А потім і сама Раймунда без зайвих сантиментів звільняється від трупа чоловіка, якого, відбиваючись від згвалтування, вбиває донька. Красива, впевнена в собі жінка, яка живе на околиці Мадрида і давно вже розраховує тільки на себе, має страшну таємницю: вона сама була згвалтована рідним батьком, а тому виховує і доньку, і сестру одночасно. Колись вона зненавиділа матір через те, що та нічого не бачила і не захистила її. Зненавиділа так сильно, що пішла з дому і намагалася спілкуватися з тьотею, але не з матір'ю. Але коли мама повертається з того світу — Раймунда забуває про всі свої образи і, не вірячи цьому щастю, міцно тримає її за руки, боячись відпустити навіть на хвилину.

      У «Поверненні» багато візуальних образів, промовистих, асоціативних картинок. Ось Раймунда миє посуд, ця нехитра процедура подається з верхньої точки, і в кадрі — розкішний жіночий бюст і гострий-прегострий ніж. Ось вона вже прибирає кров навколо вбитого чоловіка: білосніжні паперові рушники вбирають в'язку рідину, і скривавлені шматки летять у смітник. Похорони тьоті, багато-багато жінок у чорному, які гудять наче мухи і стріляють очима навколо — що тут можна поцупити, в якій із шухлядок сховані коштовності чи прикраси?...

      Досліджуючи менталітет, культуру свого гарячого, нестримного у власних почуттях народу, Альмодовар пише історію, в якій сюрреалізм органічно переплетений із правдою життя, в якій те, що для одного буде вимислом, інший назве фактом своєї біографії. «Повернення» — це данина обрядам, які сповідують люди мого села в їхньому ставленні до життя і до мертвих. Мертві тут ніколи не вмирають. Я завжди захоплювався і заздрив природності, з якою мої сусіди говорили про мертвих, берегли пам'ять про них і піклувалися про могили, аж поки самі не знаходили спокій. У мене є оптимістичне відчуття, що я сам тепер збагачений цими знаннями і вони залишаться зі мною», — так щиро і зовсім не по-режисерськи про свій фільм говорив сам Альмодовар.