«Код да Вінчі». Труднощі перекладу

      Проблеми з авторським правом в Україні виникають досить часто. І видавнича галузь тут — один із найактивніших примножувачів різноманітних прецедентів, які зазвичай мають величезний резонанс. Ось уже майже рік про своє ексклюзивне право на український переклад «Маленького принца» Антуана де Сент Екзюпері говорить видавництво «Кальварія», паралельно захищаючись від контрафакту, який у кілька десятків, а то й сотень разів перевищує легальний наклад. До речі, саме «Маленького принца» можна вважати одним із етапних творів у процесі становлення авторського та суміжного права в новітній Україні: «Кальварії» ще у досудовому діалозі вдалося порозумітися з видавництвами «Світ», «Махаон Україна», «Фоліо» та іншими, які зобов'язалися не друкувати нових «Принців» без дозволу на те правовласників. Щоправда, деякі видавництва — «Веселка», наприклад — все ще залишаються далекими від того, аби шанувати закон, і потихеньку збувають своїх нелегальних «представників королівської знаті». Але й за таких «персонажів» ця історія виглядає досить обнадійливо — видавці почали з більшою повагою ставитися і до законодавства, і до своїх колег. Що, втім, аж ніяк не страхує видавничий ринок від чергового пронизливого вигуку «Гвалт! Рятуйте! Грабують!»...

      Нещодавно відчути, як це воно — бути пограбованим, довелося харківському видавництву «Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля»». Придбавши права на український переклад топ-бестселера останнього десятиріччя, книги Дена Брауна «Код да Вінчі», «Книжковий клуб» вирішив втілити цей проект максимально якісно. Переклад замовили Анжелі Кам'янець, викладачці кафедри теорії та практики перекладу Львівського університету. Підготували та провели рекламну підтримку української версії «Коду...», встановили на цю книгу досить демократичну ціну, що була в півтора—два рази меншою за «Код...», перекладений російською, і запланували продати за три місяці щонайменше 35 тисяч примірників цієї книги. Яким же великим було, м'яко кажучи, здивування видавництва, коли з'ясувалося, що цей твір українською паралельно друкує один із найповажніших українських літературних журналів — «Всесвіт».

      — Новину про те, що «Всесвіт» друкує на своїх сторінках український переклад бестселера Дена Брауна «Код да Вінчі», ми зустріли з величезним подивом і обуренням, — каже Ірина Гримайло, піар-менеджер видавництва «Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля». — Бо саме наше видавництво має офіційні, документально підтверджені права на цей переклад. Процес отримання яких я б назвала досить непростим — права на переклад іноземних авторів ми буквально виборюємо в конкурентній боротьбі, доводячи літературним агентам, що і наша нація гідна того, аби найкращі твори світової літератури друкували українською. Особливо прикро, що поняття авторського права ігнорує один з найстаріших та найповажніших українських часописів. Ми зверталися з офіційним листом до «Всесвіту», просили припинити друкувати цей переклад та отримали відповідь, що наші претензії «Всесвіту» зрозумілі, що вони з ними погоджуються. Цей проект було згорнуто, але «Всесвіт» таки встиг надрукувати 70 із 105 глав роману.

      — Мабуть, наступним кроком у цій ситуації буде судовий позов?

      — До суду ми подавати не будемо і ніяких матеріальних претензій до «Всесвіту» висувати не плануємо. Бо розуміємо, що такі кроки точно поставлять хрест на історії журналу, який навряд чи може похвалитися високою рентабельністю. Більше того, ми навіть пропонували представникам «Всесвіту» приїхати до нас і обговорити якісь можливі спільні проекти, знайти точки дотику на майбутнє. Поки що це запрошення залишається без відповіді.

      Перечитавши згадуваний пані Іриною лист-відповідь за підписом президента видавничого дому «Всесвіт» Олега Микитенка, особливого каяття або хоча б змістовної причини зробленого я там так і не знайшла. У листі йдеться про те, що треба захищати українську мову, «інакше вона ризикує стати на рівні таких мов, як валійська, лапландська, кельтська чи фризька», що влада мусила б опікуватися українськими видавництвами сумлінніше... Також пан Микитенко подякував «Книжковому клубу» за те, що грошової компенсації видавництво не вимагає, повідомив, що третя подача «Коду да Вінчі» знята з 5-6 числа «Всесвіту», і що порадою звернутися до правовласників за дозволом надрукувати закінчення роману пізніше вони неодмінно скористаються. А ще в листі була приписка «На знак нашого взаєморозуміння надсилаємо бібліографічний покажчик «Журнал «Всесвіт» у ХХ ст.», який відображає наші публікації від 1925 до 2000 року». Мабуть, цей подарунок має хоч якось розрадити «Книжковий клуб», який дуже сподівався на те, що його право української версії «Коду да Вінчі» є не лише законне, а й ексклюзивне.

      Впадати в істерику, депресію чи відчай — ну як за такого «контексту» можна нормально працювати? — «Книжковий клуб» не планує. І вже подав заявку на придбання прав на україномовний переклад нової книги Дена Брауна, яка вийде в оригіналі наступного року. А щодо «Всесвіту» — то тут видавництво і надалі демонструє виняткову толерантність. «Мені здається, що такі приклади — це неодмінний атрибут процесу становлення авторського права на українському книжковому ринку, — каже пані Ірина. — І в майбутньому стосунки між авторами та видавцями матимуть значно цивілізованіший вигляд». 

З ПЕРШИХ ВУСТ

Віктор Шовкун,

автор українського перекладу «Коду да Вінчі», який друкував журнал «Всесвіт»:

      — Безперечно, що повелися зі мною не зовсім коректно. Адже я, приступаючи до роботи, насамперед поцікавився, чи має «Всесвіт» право друкувати український переклад «Коду да Вінчі». Шеф-редактор Олег Микитенко запевнив, що права будуть. Його син і заступник Юрій Микитенко їздив до Нью-Йорка, привіз і цей роман, і деякі інші, а права, мовляв, «Всесвіт» отримає, як видаватиме роман окремою книжкою — були в журналу й такі плани. Думаю, вони сподівалися, що права на український переклад їм просто подарують, бо для того, щоб придбати їх, журнал не має коштів.

      Хочу наголосити, що в цій справі є одне «але», яке має набагато ширше і набагато серйозніше значення, аніж юридичний конфлікт із приводу придбаних чи непридбаних прав на публікацію книжки. Річ у тім, що «Всесвіт» — це унікальний часопис, який ось уже понад півсотні років знайомить українців із найкращими творами світової літератури. Навколо журналу завжди гуртувалася еліта наших вітчизняних майстрів художнього перекладу, а його читачами був цвіт української інтелігенції. І керівники, й працівники журналу насамперед дбали про змістовність та художність публікованих текстів, а не про їх товарне використання, і тому вони виявилися неготовими боронити своє право на творчість на ринку бездушної конкуренції, де мета — надвисокі прибутки, а засіб — гроші.

      Я не маю найменшого сумніву, що харківська фірма «Книжковий клуб» купила права на україномовну публікацію, сподіваючись добре заробити на тому ажіотажі, який нині вирує навколо цього роману. Про це також незаперечно свідчать і величезний, як на нинішні часи, наклад книжки (20 чи навіть 35 тисяч примірників), і дуже висока ціна одного примірника. Для порівняння: журнал «Всесвіт» має сьогодні наклад близько 1500 примірників, зовсім не співмірні й ціна книжки та журналу.

      Над цим перекладом я працював майже півроку. Попередньо читав російськомовний варіант, де зауважив безліч помилок та неточностей, тому хотілося зробити достойний український переклад. Я переклав роман цілком безплатно, прагнучи принести радість тим читачам, які зберегли вірність «Всесвітові» навіть у ці нелегкі роки. Загалом, я багато перекладаю спеціалізованої літератури, тож, перекладаючи якісні художні тексти, просто відпочиваю.

      Щодо перекладу «Коду да Вінчі», який для «Книжкового клубу» зробила Анжела Кам'янець, то він досить пристойний. Є деякі русизми, деякі неточно або недоречно вжиті українські слова, але їх не так багато.

      Водночас, оцінюючи вартісність харківського видання, не можу не звернути увагу на ту антирекламу щонайнижчого гатунку, до якої вдалися вельмишановні культуртрегери з «Книжкового клубу». Вона стала ще одним незаперечним доказом суто утилітарних мотивів цієї комерційної оборудки. Досі нікому не відома перекладачка, либонь, під тиском своїх комерційних замовників заявила у ЗМІ, що, мовляв, переклад Шовкуна (до речі, Шовкун перекладає художню літературу вже 35 років і прийнятий до Спілки письменників України ще в 1983 р.) поступається її перекладу, бо Шовкун, бачте, у якомусь випадку полінувався зазирнути до енциклопедії чи інтернет-пошуковика. Якщо пані Анжела так ретельно зазирає в довідники, то мені було б дуже цікаво знати, в якому з них вона вичитала про святу Сульпіцію, на вшанування котрої нібито названо відому церкву в Парижі («Сен-Сюльпіс»)? Під таким ім'ям мені відомі лише дві давньоримські поетеси, але християни, як відомо, не мали звички називати свої храми ім'ям поганських поетес. А от ім'ям згодом канонізованого священнослужителя, який десь усередині VІІ ст. був єпископом у французькому місті Буржі, вони цілком могли ту церкву назвати.

      Залишається тільки дивуватися, чому харківські видавці, які досі займалися насамперед російськомовними книжками, так довго зволікали iз забороною щодо публікації роману у «Всесвіті» — прочитали подачі у двох номерах на початку 2006 р. й прислали обурений факс лише перед виходом заключної частини. Чи не тому, що їм дуже хотілося ознайомитися з моїм «неенциклопедичним» перекладом, аби переконатися, що він украй поганий, і треба терміново рятувати естетичний смак любителів тубільної говірки?

КОМЕНТАРI

Олександр Красовицький,

директор видавництва «Фоліо»:

      — Якщо відповідати на питання, скільки краденого на українському книжковому ринку, то я б відповів, що небагато. Відсотків два—три. Також можу зауважити, що дозвіл на придбання авторських прав тієї чи іншої книги наше видавництво отримує шляхом листування з правовласниками, рідше — шляхом безпосереднiх переговорів на книжкових виставках. У більшості випадків нам вдається купити те, що ми планували.

Мирослава Олійник,

менеджер з авторських прав видавництва «Літопис» (Львів):

      — Ми не починаємо роботи над книжкою, не одержавши авторського права. Щоправда, бувають випадки, коли до нас звертаються автори вже з готовими перекладами. Тоді, якщо пощастить з одержанням права, ми друкуємо книжку, якщо ні — тримаємо в шухляді. Серед таких «шухлядних» речей надзвичайно цікаві твори: «Зима гризоти нашої» Джона Стейнбека, останні романи Маркеса й Кортасара, наукова праця Пітера Брука. Ми не полишаємо надії таки їх видати, однак процес одержання авторського права на них триває вже кілька місяців, а то й навіть роки. Загалом норма — від кількох тижнів до місяця.

      Якщо простежити, власники авторських прав яких країн найшвидше реагують на пропозицію дати дозвіл на українське видання, то можна підсумувати таке: там, де ідентифікують українців, а відповідно, й українську мову, процес одержання прав мінімальний. Скажімо, не маємо проблем з одержанням прав на українське видання у польських, німецьких, австрійських, італійських власників. Дедалі частіше виникають труднощі в одержанні авторських прав у власників США, Великобританії, які відмовляють нам, посилаючись на те, що авторське право продано в Росію. Аргументи про те, що Росія й Україна — окремі держави, часто не спрацьовують. Можемо хіба припустити, що в угодах із російськими видавництвами передбачено, що територія розповсюдження книжки охоплює й Україну. Дуже часто російські літературні агенції перекуповують права на книжки американських, англійських, скандинавських авторів, і доводиться звертатися до російських посередників, які, зрозуміло, накручують ціну. Ще більші проблеми — з іспаномовною літературою: власники авторських прав, незалежно від того, якою мовою до них звертаються — англійською чи іспанською, — відгукуються неохоче. Мабуть, їх не цілком приваблюють наші тиражі — 1,5—2 тис. примірників поряд із тиражами російськомовних книжок.

      Закономірно, що найшвидше можна домовитися з іноземними власниками авторських прав — авторами. Вони гнучкі щодо ціни, хоч і не завжди оперативні. Маємо чимало прикладів, коли відомі письменники безплатно дають дозвіл на публікацію українського видання, як це, скажімо, було з В. Шимборською, Р. Капусцінським, Ф. Вайдахером, або ж просять символічну (навіть для українців) ціну. Щодо посередників — видавництв і літературних агенцій — то про гнучкість ціни говорити важко.