Такими показані українські вояки у фільмі Ogniomistrz Kalen за повістю Яна Герхарда.
Коли спитати пересічного поляка, проти кого воювала УПА, почуємо відповідь: звичайно, проти поляків! Десятиліттями за нашим західним кордоном побутувало переконання, що саме в Польщі велася найзапекліша боротьба Української Повстанської армії. У формуванні цього переконання переплелися дві різні історичні події на двох територіях: антипольська акція в 1943 році на Волині, а також боротьба УПА на теренах Підкарпаття («десь у Бещадах») після війни.
Польський історик Гжегож Мотика пояснює: оскільки в комуністичній Польщі «не прийнято» було згадувати про волинську трагедію, яка відбулася на землях «братньої соціалістичної країни», усю увагу істориків і публіцистів було прикуто до післявоєнніої доби, а власне, до боротьби з українським підпіллям на польській території. Сприяло поширенню антиупівської риторики в Польщі переконання, що «НКВС скинуло зі своїх кордонів УПА в Польщу». Перші відділи УПА справді прийшли до Польщі з території, окупованої СРСР, однак цілі цього переходу були далеко не такими, як їх подавали у польській післявоєнній літературі та белетристиці. Подальші сотні УПА формувалися з місцевих українців.
УПА на Закерзонні запобігала депортації українців, утримувала зв'язок українського партизанського руху із Заходом, врешті, що найбільше непокоїло поляків, — перешкоджала встановленню до певного часу польської комуністичної адміністрації у кількох регіонах Надсяння (це явище увійшло в історію під назвою Перемиської Повстанської Республіки). Найбільше у польському баченні тих подій закарбувалася боротьба УПА в Бещадах (польська назва Бескиду), оскільки в горах віднайти боївки українців було найважче, — цю обставину використала «на всі сто» польська пропагандивна машина, сприяючи появі літератури, фільмів про «банди УПА в Бещадах». Крім того, ментальне «відсунення» українців глибоко в гори перетворювало їх в уявленні споживачів таких книжок і кінокартин на «неосвічених дикунів». Молоде покоління у Польщі вже не знало про українців під Холмом чи Ряшевом (пол. Жешувом). На думку Мирослава Трухана, дослідника присвячених українцям творів польських комуністичних авторів, ця література була за впливом страшнішою, ніж польська Служба безпеки.
Так чи інакше, саме на кілька тисяч вояків УПА на Закерзонні падає нині увесь польський гнів «за Волинь», і небагато поляків усвідомлює, що боротьба УПА проти комуністів продовжувалася в СРСР до середини 1950-х років, а не закінчилася після акції «Вісла» у 1947 році. Незважаючи на те, що кожен поляк знає розшифровку абревіатури УПА, він має застереження, що «треба розрізняти банду і армію», і що «їм не можна встановлювати пам'ятників, тим більше на польській землі». Дехто з українців запитає, навіщо взагалі дратувати поляків, мовляв, нехай на своїй території роблять, що хочуть, мають на це право. Однак антиупівська постава поляків ставить їх на один щабель із комуністами, котрі також є противниками будь-якого вшанування пам'яті українських повстанців. Крім того, не дозволяє побачити в українцях антикомуністів, ким самі поляки були і залишаються до цього часу. Тобто не дає уявити обидва народи по один бік «барикад».
Класичним прикладом ставлення до УПА в Польщі стала епопея з перепохованням загиблих у м. Бірча під Перемишлем кількадесяти упівців на чолі з курінним Коником (Михайло Гальо) та хорунжим Орським (Дмитро Карванський). Дев'ять років виснажливого листування дружини Карванського Анни Карванської-Байляк та історика українського походження Євгена Місила з Польщі — між Нью-Йорком, Варшавою, Перемишлем, Львовом, Бірчею, Ряшевом — допровадили до майже одностороннього рішення Головної ради охорони місць боротьби й мучеництва під головуванням Анджея Пшевозніка перезахоронити ексгумовані останки з бірчанської могили 7 липня 2000 року в Пикуличах під Перемишлем. Українським організаціям сповістили про це за тиждень до акції. Разом з цими останками був похований прах ще 19 упівців, котрих було розстріляно 22 травня 1947 року в селі Лішна при акції «Вісла». Ці останки уже 7 років зберігалися в антропологічних установах.
Анна Карванська-Байляк пройшла довгий мученицький шлях через польські тюрми, тавро дружини «різуна», еміграцію до США, новий шлюб, поки розпочала клопотання про перепоховання повстанців за християнським звичаєм (по роках забуття могила увійшла до присадибної ділянки мешканця Бірчі Яна Ляшкевича, він використовував її як пасовище для корів; він знав місце поховання «тих бандитів», знали й інші мешканці, однак змінювати щось нікому не хотілося). Особливо негативно сприймається перепоховання у Бірчі та Перемишлі, де очевидці ще пам'ятають ті далекі події. Теперішні мешканці містечка ні за що не хотіли перепоховання не те що на діючому комунальному цвинтарі, а й на греко-католицькому в Старій Бірчі. Боялися, що «буде тут цвинтар український» (!). Врешті, вирішили здійснити ексгумацію та зробити перепоховання деінде, хоч би й на українській стороні в Хирові, звідки родом курінний Коник. Одна жінка сказала Анні Карванській-Байляк в 1994 році у канцелярії перемиського воєводи: «Якби ваш уряд визнав УПА за учасника боротьби за незалежну Україну, поховали б ми їх, ваших повстанців, на нашому військовому цвинтарі в Пикуличах без проблем. Хто має то зробити за вас?» Саме тому книгу про свої поневіряння серед польських бюрократів Анна промовисто назвала «Україно, визнай!»
У тому вигляді, як це відбулося 7 липня 2000 року, перепоховання могло відбутися і раніше. Прецедентом було безкомпромісне рішення про відновлення в тому ж Перемишлі цвинтаря солдатів ІІІ Рейху в 1995 році з установленням монументального бетонного хреста. З цією акцією теж багато хто в польському суспільстві не був згоден, але тут чомусь польська влада не зважала на стереотипи і застереження. Не тому, правда, що «німецька сторона» трохи далі, ніж сторона «українська», а тому, що багатша й авторитетніша. Німецькі воїни є скрізь німцями, а українці — де «герої», а де — «бандити». Парадоксально, що самі українці часами підтримують упередження. Дізнавшись про пропозицію польської сторони перепоховати упівців на українському меморіалі воїнів УНР-УГА в Пикуличах, українська перемиська громада виступила проти. Рiч у тiм, що в Польщі воїни-петлюрівці є в більшій пошані, зважаючи на факт союзної угоди між Пілсудським та Петлюрою в 1920 році. Тому «змішувати» загиблих хай за одну й ту ж ідею української незалежності, але в різних обставинах, українцям Перемишля не хотілося.
Рішення польських урядовців підбило риску під довголітніми дискусіями, метою яких було винайдення консенсусу між польською суспільною опінією та, як завжди, кількома українськими. Йшлося, зокрема, про час, конкретну ділянку, написи на таблицях тощо. До речі, напис на могилі бірчанців звучав так: «Тут спочивають українські повстанці, полеглі в боротьбі за вільну Україну», лішнянський відрізнявся словами «Повстанці, страчені за волю України». Пишу «звучав», бо через кілька років «хтось невідомий» викрав з могил гранітні плити з написами. Чом би не порівняти з личаківським пантеоном, тільки що Цвинтар Орлят розміщений у всесвітньо відомому європейському некрополі, а два козацькі чорні хрести — на порослому травою цвинтарі у селі під Перемишлем.
Чому багатьом є байдуже, як сприймають УПА у Польщі? Чому українська делегацiя у Павлокомі не помітила різниці поміж пам'ятниками кільком вбитим полякам з написом «Вічна пам'ять полякам-мешканцям села Павлокоми, які в 1939—1945 рр. зазнали смерті з рук українських націоналістів» (акуратно зав'язаного 13 травня біло-червоною стрічкою) і вбитим українцям з написом «Вічная пам'ять 366 жертвам, трагічно загиблим 1—3 березня 1945 року в селі Павлокомі»? Адже історія УПА на Закерзонні і українського буття на землях над Бугом і Сяном — частина загальноукраїнської історії. Адже польське сприйняття української визвольної боротьби наші народи не єднає, а роз'єднує. Чому українські діти у школах мають вчити про роль Армії Крайової в антифашистському і антикомуністичному рухові, а згадки про УПА у польських школах закінчуватимуться «Волинню» та «Бещадами»?
До речі, головною похідною темою від «волинських» дискусій три роки тому було питання визнання/невизнання УПА воюючою стороною у ІІ Світовій війні. Основними тезами вже цієї дискусії, за одним із українських інтернет-форумів, були: 1) «волинське каяття» придумане для того, щоб був привід не визнавати УПА (Pani: «Если мы признаем эту волынскую трагедию, то это вообще будет гвоздь в УПА); 2) Кучма не може вибачатися від імені тих, кого вважає за бандитів; 3) Визнання УПА покладе край історичним інсцинуаціям з боку Польщі. Як можна помітити, визнання УПА в Україні двічі пов'язане із польським поглядом на проблему. Волинська дискусія навчила зацікавлених вести розмову на історичну тему з української державницької точки зору — раніше вона виглядала як етнічно-націоналістична або ж банально-радянська.
Хто винен у продовженні використання «упівського» чинника як антиукраїнського в сучасних українсько-польських взаєминах? Парадоксально, першими є українці Польщі, перейняті діяльністю УПА на Закерзонні. Цим вони відволікають польську громадськість від загальноупівської історії. Олег Вістовик у своїй оглядовій статті у газеті україців Польщі «Наше слово» пише, що «у «Віснику Закерзоння» (виходив у Перемишлі. — Авт.) мені бракує статей, які показували б контекст УПА в інших регіонах довоєнної Польщі, хоча б на Гуцульщині, або те, що УПА намагалася воювати також у східних — підбільшовицьких від 1917 р. — областях».
По-друге, винна Українська держава, котра за 15 років не спромоглася визначити, хто за неї в історії боровся, а хто нищив. Авторитетом України в дискусії з поляками на тему УПА має бути її воля і незалежність, в ім'я якої покладено у різні часи безліч життів. Усі ці жертви є гідними поваги у своїй країні. Воїни УНР чи, скажімо, козаки Івана Виговського не зможуть, звичайно, користати з тих пільг, які встановлені у нашій державі для ветеранів Другої світової чи «афганців». Але і перші, і другі, і учасники бойових дій УПА мають бути рівнозначно поціновані в державі, ім'я якій Україна.
Послідовна позиція України має збільшити коло тих у Польщі, хто сьогодні виступає проти антиукраїнської (антиупівської) істерії. Такі люди є і будуть. Так, пiсля зібрання мешканців Бірчі, на якому відкинено можливість перепоховання упівців у містечку, з'явилася стаття у місцевих «Відомостях» за підписом вчителя Романа Балявейдера, в якій він писав: «Добрі стосунки з незалежною Україною... є умовою суверенності і незалежності Польщі від Росії. Жителі Бірчі могли прикласти власний, невеликий, але значимий внесок до започаткованої добросусідської дружби. Сталось інакше. За своїм бажанням замість показати світу людське обличчя, показали пику ненависті...»
Своїм невизнанням УПА українська влада легітимізує традицію антиукраїнських настроїв на прикордонні. Тільки вона може промовити настільки сильно, щоб поляки зрозуміли точку зору єдиного зі своїх одноплемінників, який на згаданому українському форумі написав: «Кожна молода людина у хвилини національного випробування хоче «щось» зробити для своєї країни. Коли був у Польщі, вступав до АК, коли на Західній Україні — до УПА, коли був на Східній Україні, то вступав до радянських партизан чи до Червоної армії...» Коли Україна на повен голос ствердить, що УПА виражала українську силу і волю на теренах від Поділля до Лемківщини, і від Полісся до Чорногори, у Польщі закерзонський аспект історії УПА перестане бути «каменем спотикання».
Велике діло — не втікати перед важкою болючою правдою, не викривляти її інтерпретаціями, які замість лікувати — заново завдають ран та принижень, а навіть зневажають і приводять до страждання.
Закерзоння — українські етнічні землі уздовж україно-польського, польсько-словацького та польсько-білоруського кордонів.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
