Королівський бал на візках

      Кавалери запрошують дам. Юнаки у традиційних смокінгах. Дами — у вишуканих бальних сукнях. Пари елегантно кружляють під звуки вальсу. За кілька хвилин одну з них назвуть міс Україна і увінчають символічною діадемою. Будуть сльози радості, вітання, квіти, подарунки. Все — як на багатьох конкурсах краси. Все, крім однієї важливої деталі: претендентки на звання Королеви краси приїхали на конкурс на інвалідних візках.

«І на візках дівчата вміють чарувати»

      Життя після аварії не закінчується, і на інвалідному візку можна жити повноцінним життям, а не сидіти замкненими в чотирьох стінах. І не лише самому знайти своє місце в житті, а й допомагати іншим повірити в себе. Це відомий у минулому діджей та телеведучий Микола Подрєзан та створений ним Міжнародний благодійний фонд інвалідів ІП-фонд доводить уже восьмий рік, організовуючи конкурси краси та лицарські турніри для людей в інвалідних візках, проводячи гастрольні тури містами України та за кордоном, організовуючи реабілітаційні семінари та поширюючи досвід продуктивної роботи  організацій інвалідів. Роботи дуже багато, адже тільки травми хребта в Україні щорічно отримують дві тисячі осіб, тобто приблизно п'ять чоловік щодня!

      Ідея  організувати конкурс краси для дівчат на візках з'явилася у Миколи Подрєзана ще в 1992 році під час відпочинку в спеціалізованому санаторії для інвалідів-спинальників у Слов'янську. «Найважче було переконати самих потенційних учасниць, що це можливо, і на візках вони лишаються такими ж чарівними, можуть танцювати, співати, чарувати чоловіків, — розповідає Микола Володимирович. — Одна навіть мене ледь не звинуватила в блюзнірстві. Але коли ми в 1994 році  провели конкурс «Міс санаторій» і всі побачили непідробну радість, якою світилися очі учасниць, як вони розцвіли, переді мною вибачалися. І тоді я зрозумів, що це треба робити на всю Україну».

      Перший конкурс «Міс Україна на візку» відбувся у 1996 році. Потім був «Лицарський турнір» — для чоловіків-інвалідів. І ось уже восьмий рік поспіль на початку грудня регулярно проходять конкурси краси, мужності і сили, що вже стали своєрідним культурним феноменом у ситуації, коли про інвалідів держава переважно згадує раз на рік — напередодні дня інвалідів.

      Для багатьох участь у конкурсі стала початком абсолютно нового, активного життя. З числа 26 фіналістів попередніх років 9 хлопців та дівчат стали студентами вузів, семеро — створили повноцінні родини, шестеро дівчат народили дітей, 12 фіналістів стали активістами громадського руху, а ще четверо створили власні громадські організації для допомоги інвалідам. Минулого року про своє одруження оголосили віце-міс Україна-96  Тетяна Баранцова та віце-лицар України-2000 Олексій Сорокін. На жаль, особисто привітати їх не змогла найперша «Міс України на візку»  Руслана Фарина — вона напередодні стала мамою.

Шестеро сміливих

      З минулого року конкурси набули статусу міжнародних — в лицарському турнірі за кубок Фалбі взяли участь росіянин Олексій Сушенцов і білорус Денис Хоров. Цього року до країн-учасниць приєдналася і Болгарія.

      Для двадцятичотирирічної Лідії Васильєвої з Варни поїздка до Києва стала справжнім екстрімом. Крім того, що вона вперше виїхала без супроводу, та ще й за кордон, на зустріч в аеропорту не зміг приїхати обіцяний перекладач, і півтори доби дівчина фактично була позбавлена спілкування. Однак з часом мовний, а швидше — психологічний бар'єр вдалося подолати, і вже на другий день її болгарську мову розуміли всі, а вона звикла до російської. Під час нашої зустрічі Ліда захоплено розповідала по-болгарськи про своє рідне місто Варну, де вона працює в туристичній агенції, про екскурсію до Лаври та Михайлівського Золотоверхого, дякувала організаторам, які виявилися «такими милими і терплячими, що так її слухали, розуміли, пояснювали». В Болгарії її участь у конкурсі викликала великий резонанс у мас-медіа, і тепер журналісти з нетерпінням чекають повернення  Ліди та її розповідей про Україну.

      Для мінчанки Олени Галкіної та Олесі Гладишевої з міста Димитровград, що в Ульяновській області Росії, життя поділилося надвоє після падіння з великої висоти. Зараз дівчатка беруть активну участь у роботі місцевих організацій інвалідів. Олеся живе з мамою і п'ятирічною донькою, але коли в місті дізналися, що дівчина їде на конкурс, проводжати прийшли «всім миром», бажаючи повернутися з перемогою.

      Такі ж надії покладають і білоруси на Олену. Після травми вона закінчила спеціальні  курси і тепер працює в перукарні майстром із манікюру. А ще вона — чемпіонка Білорусі серед візочників у гонках на короткі й середні дистанції. Про те, що саме її відібрали на конкурс (а такий шанс мали шість серйозних претенденток), Олена дізналася за 4 дні до виїзду. Однак спортивна витримка допомогла зібратися, і тепер у групі Олена в багатьох випадках показує приклад.

      Олена Кононович із села Степне Богодухівського району Харківської області дізналася про конкурс під час відпочинку в Слов'янську. «Я приїхала додому, ще анкету не заповнила, а вже всім оголосила, що їду на конкурс,» — розповідає вона. У санаторії «Жовтень», де проходить підготовка до конкурсу, вона зустріла своє 22-річчя, і найбільшим подарунком стала звістка про вихід у фінал. Її невичерпна енергія і оптимізм запалюють усіх. Вдома до неї часто дзвонять друзі, щоб поплакатися, поділитися проблемами. Олени вистачає на всіх. «Я і сюди приїхала не стільки для себе, скільки для них, щоб показати, що все нормально, життя прекрасне, ми можемо все подолати», — говорить дівчина.

      Наталя Піцун iз міста Самбір Львівської області потрапила в аварію півтора роки тому. З розпачу подала на розлучення, щоб не бути тягарем чоловіку. Однак той, дізнавшись про трагедію, повернувся з Чехії, де був на заробітках, і тепер ні на крок не відходить від дружини. «Я вдячна долі за те, що вона дала мені такого чоловіка, за те, що в мене є син, батьки», — поділилася вона з нами. Поки що Наталя сидить вдома — знайти роботу в маленькому містечку, тим більше для інваліда — дуже важко. Однак за ці кілька тижнів перебування у Києві все міцнішим стає її бажання щось змінити. «У Самборі дуже багато таких, як я, — говорить Наталя. — На жаль, про них згадують лише напередодні 3 грудня: зроблять концерт, роздадуть продуктові набори — та й усе. А тут я зрозуміла, що життя не  обмежується чотирма стінами».

      «Найважче в цій ситуації — це психологічна адаптація, — говорить Олена Рожкова з Луганська. — Я, коли зрозуміла, що не зможу ходити, сповзла з ліжка і спалила всі свої речі. І потім довго звикала до думки, що є інше життя. Тепер готуюся до вступу в інститут, хочу бути психологом і працювати з дітьми-інвалідами, щоб для них це не було так довго і болісно».

      Уперше заявку на конкурс Олена послала ще два роки тому. Тоді на неї звернули увагу, але вирішили трішки зачекати. Через два роки дівчина повторила спробу, а через два дні отримала запрошення (як виявилося, Микола Подрєзан ще раніше передивлявся анкети з попередніх років і  виділив її як одну з претенденток на корону). Запрошення прийшло напередодні  дня народження Олени, тож про майбутню участь у конкурсі невдовзі дізнався весь Луганськ — тітка по місцевому радіо передала вітання і побажала перемоги.

      Самому конкурсу передував тиждень напружених тренувань. Дівчата вчилися танцювати на візках під керівництвом заслуженого артиста України Валерія Магітова, причому в композиції переплелися український гопак, російський хоровод, білоруська лявоніха і болгарські мелодії. Була і робота зі стилістами, примірки вечірніх суконь від фірми «Юнона». І треба було бачити, з яким трепетом і хвилюванням виїжджали дівчата вперше на вальс, коли їх запросили студенти кафедри бальної хореографії Київського національного університету культури.

      З самого початку в команді (а всі дівчата за цей тиждень стали справжньою командою) панувала атмосфера доброзичливості та взаємної підтримки. Усі розуміли, що найбільший суперник — це власні хвороба, лінь і комплекси, а найбільше досягнення — вірні друзі, які залишаться в кожної після конкурсу. До речі, їм було з кого брати приклад: міс-2001 Наталя Осауленко та лицар-2002 Євген Бенюх, які всі ці дні опікувалися дівчатами, працюють інструкторами в Центрі реабілітації.

Винні без вини?

      Гуманність суспільства визначається ставленням до старих та інвалідів. Коли два роки тому група інвалідів з України разом iз Миколою Подрєзаном потрапила за кордон у рамках турне «Ми такі ж, як і ви», вони були вражені рівнем пристосованості суспільства до потреб людей з обмеженими можливостями. «Я вперше забула про те, що я інвалід, — розповідає Наталя Осауленко. — Для нас не існувало проблеми громадського транспорту, сходинок чи  інших незручностей, з якими ми стикаємося на кожному кроці. Там інваліди є повноцінними членами суспільства. Можливо, тому в них немає таких конкурсів — у них це не настільки гостра проблема».

      У цьому плані до європейських стандартів Україні поки що далеко. Не кожен будинок, та й поліклініка чи лікарня навіть у столиці має пандус для заїзду інвалідного візка, не кажучи вже про спеціальні ліфти в магазинах, театрах, транспорті. А що вже казати про менші міста, де більшість «сталінок» та «хрущовок», які взагалі не мають ліфтів! От і стають інваліди заручниками чотирьох стін через  непристосованість суспільства до їхніх проблем, а швидше — через елементарне небажання  займатися цими проблемами.

      Учасники програм «ІП-фонду» отримують шанс розпочати нове життя. Принаймні в багатьох дівчат ще до конкурсу з'явилося бажання продовжити навчання, знайти роботу, а головне — допомогти тим, хто поруч, подивитися на життя іншими очима. Але скільки має бути подібних організацій, щоб інваліди перестали відчувати себе винними перед державою за свою хворобу, а держава почула їхнє гасло — «Ми такі ж, як і ви»?

      P.S. Сьогодні увечері шестеро симпатичних дівчат боротимуться за головний приз конкурсу «Міс Україна на візку» — кубок Фалбі і корону першої красуні. Але, незалежно від перебігу конкурсу, головну перемогу вони вже отримали — перемогу над зневірою і розчаруванням. І хочеться побажати всім їм, щоб таких перемог у їхньому житті було якнайбільше.