(Укрінформ.)
Пане Президенте! Ваша вельможність нарешті особисто відповіли на мої відкриті листи в інтерв'ю придворній газеті «2000». То маємо діалог.
Гостина Єльцина в Гуті відбилася на вашому, і без того специфічному, способі мислення. Ви наділили своєю увагою Балкани, Грузію, «Нашу Україну», уряд, парламент і... (очам не вірю!) Яворівського. Цілий розділ мені «від душі», з царського плеча, з президентською щедрістю... з вірою, що ненависного опозиціонера знищено назавжди.
Містифікація «загальних письменницьких зборів», проплачених з народної кишені вашою Адміністрацією, провалилася. Кілька депутатів-нашоукраїнців та відважних письменників не дали захопити будинок Спілки письменників. Пленум, куди входять найвідоміші письменники — совість нашого народу, — одностайно засудив «письменницьке ГКЧП», організоване за вашою вказівкою. А ви лукавите: «Из средств массовой информации я узнал, что прошел съезд писателей и изменилось руководство...» Ви думали, що ваші челядники вже перетворили українських письменників на стадо жебраків, бо новий ліберальний закон про книговидавництво ви умертвили своїм «вето», бо блокуєте через уряд підвищення жалюгідних пенсій для письменників. Ні, пане Президенте, ви помилилися. Із майже двох тисяч членів Спілки вам вдалося залякати, купити, одурити лише півсотні. Отож з'їзду не було, керівництво не змінилося.
У розділі «О Яворивском» ви чомусь апелюєте до президента Сербії і Чорногорії: «Не буду пересказывать, что я ему говорил. (І не треба, Леоніде Даниловичу, мільйони українців знають вашу мову навіть після вирізання вставних слів. — Авт.). Но вот что я сказал: «Я за то, чтоб в парламент шли политики. У нас когда-то началась «эпидемия» — в парламент все врачи шли. А через четыре года — ни политика, ни врача. Это я к слову о Яворивском, который тоже в политику кинулся». Відповідаю. Політика сама наздогнала мене наприкінці 80-х, коли ви, секретар парткому і тоді директор екс-територіального військового заводу, і в страшному сні не могли уявити Україну незалежною. А я з цією, тоді небезпечною, ідеєю виграв у Києві важкі вибори до всесоюзного парламенту, а через рік — до парламенту України у зросійщеному Світловодську. Це тоді,коли у вас, промосковського комуніста, пріли долоні від самої думки про таке. Ви ніколи власноруч не робили ракет, а я написав десятки романів, повістей, новел, публіцистичних книг, кіносценаріїв. У травні 1986-го письменник Яворівський був у чорнобильській зоні, стояв поруч із Сахаровим проти самовпевненості Горбачова, згодом вів велелюдні мітинги, був готовий до арешту в дні ГКЧП, виголошував Акт про незалежність.
У ризиковані дні боротьби за Українську державу ви глухонімим сиділи у групі «239». Ні голосу, ні дихання вашого ніхто не чув. І ви набираєтеся зухвальства говорити, що «Яворивский... тоже в политику кинулся». Так, кинувся, бо всім єством завжди любив, люблю і любитиму Україну більше, як себе. Ви ж по кілька разів на день зраджуєте її задля свого самозбереження та збереження вашого антиукраїнського оточення. У 1998-му кинули проти мене всю свою кучмівську армаду («Будь-хто — тільки не Яворівський!»), яка сфальшувала вибори, і мене відсунули на друге місце. Вам доповіли: «З Яворівським покінчено назавжди!». А я засукав рукави і написав роман «Криза», чотири повісті, десятки оповідань, дві книги «Що ж ми за народ такий?..», вів програму на радіо, яку ви закрили. Письменники на з'їзді обрали мене головою Національної спілки письменників. На мажоритарному окрузі мене (з мізерними фінансовими ресурсами) обирають депутатом, котрий обійшов вашого «заєдиста» на 58 тисяч голосів. То ви «это... о Яворивском?» чи про парторгдиректора, якого кон'юнктурна, атикравчуківська хвиля зробила Президентом?
Читаю далі потік вашої мислі: «И еще говорили о выборах Президента. «Вот, допустим, изберут не политка, писателя там или еще кого-то...» Он отвечает: «Во главе страны должен быть политик, а не работник культуры: медицины, техники и т. д. Потому что глава державы — это вопрос внешней политики, национальная безопасность. Надо, чтобы человек прошел школу, а не начинал учиться, придя на должность Президента».
Ви присвятили мені, пане Президенте, лише три абзаци, а скільки нісенітниць «насилосували». Та ж письменник-дисидент Гавел став національним героєм Чехії, привів свою націю в європейське співтовариство, патріот, який не подбав навіть про свою президентську пенсію. А ваша сім'я та оточення приватизували пів-України. Актор Рейган зробив Америку супердержавою і перетворив ваші ракети на брухт. Дізраелі — письменник і славетний прем'єр Британії. На відміну від вас, багато самі читали, писали та багато мислили Авраам Лінкольн, Черчілль, Де Голь, Валенса, Чорновіл, Ілієску, Бразаускас... То ви набираєтеся зухвальства вважати себе «професійним» політиком, який сім років учиться «придя на должность Президента», експериментуючи над терплячою і стожильною нацією другий термін, і замахуєтеся на третій? «Прошедший школу» Президент, знаючи, що російська коса замахнулася на українську Тузлу, летить до Бразилії на карнавал, а «неподготовлєний» письменник-депутат на сесії робить перший публічний запит про зазіхання на цілісність України. Чи міг би так зрадити свій народ Гавел, Кваснєвський, Бразаускас чи той же Путін?
Отож, пане Президенте, ваша недолуга відповідь мені, «підкріплена» вулканічним виверженням божевільних, печерних вигадок про «Нашу Україну», Ющенка, зрештою про мене у ваших «телевізорах» та підніжних газетках, злодійське трощення письменницької Спілки, донецька вакханалія, повна деморалізація правоохоронців, агонічна поведінка ваших «дворових», цинічний продаж національних інтересів Путіну, мародерська жорстокість та аморальність вашої команди — ось як фінішує кучмізм.
У вашому інтерв'ю є фраза, яка видає вас: «Представте себе: сегодня Шеварднадзе махнет рукой и уйдет... От Грузии не останется ничего». Українці переконані в іншому: махніть рукою і підіть, пане Кучмо. І після вас народиться нова, наша, справжня Україна! Тільки махніть рукою і підіть.
Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ,
письменник, народний депутат.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
