Учора Україна відзначала черговий День незалежності. Звісно, офіційно наша держава стала незалежною 24 серпня 1991 року — в день проголошення Верховною Радою Акта про державну незалежність, проте й донині серед національно свідомих політиків та пересічних українців точаться суперечки щодо того, яку саме дату слід вважати реальною точкою відліку історії новітньої України: ту, що записана в Конституції (себто 24.08.1991), 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада ще УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет, чи 1 грудня 1991-го — день, коли фактично весь український народ на загальному референдумі підтримав своїх законодавців і сказав незалежній Україні тверде «так». «УМ» уже розповідала про те, що до останнього варіанту схилявся, зокрема, і В'ячеслав Чорновіл. Хоча, безумовно, усі три дати є знаменними для кожного справжнього українця. Тож незалежно від того, чи відзначала ваша родина 1 грудня як свято, чи ні, у цей день таки варто було згадати про тих, хто 12 років тому долучився до історичного рішення всенародного референдуму й переконав навіть затятих скептиків у тому, що Україна просто зобов'язана бути незалежною. В цьому матеріалі йдеться про справжніх авторів «безіменної» листівки, яка невідомо звідки з'явилася напередодні референдуму й розповіла людям правду про те, як «чудово» жилося багатій ресурсами Українській РСР у компанії «братніх» республік.
12 років тому український народ стояв перед вибором: залишатися й далі у складі «вєлікого і могучєго», віддавшись на волю Москви, чи вирушити в «самостійне плавання», втіливши нарешті мрію своїх дідів та прадідів про незалежну державу — Україну. І якщо для когось відповідь на це запитання була очевидною, то були й такі, хто ще вагався. Остаточно визначитися їм допоміг звичайний аркуш паперу, на якому невідомий автор переконливо й аргументовано доводив: у Союзі Україна гине.
Як згадує у своїй статті «Аутодафе», опублікованій у газеті «Вечірні вісті» №141, народний депутат від Блоку Тимошенко Олександр Турчинов, 12 років тому цю листівку роздавали на вулицях і майданах, її знаходили в поштових скриньках, на робочих місцях і в студентських аудиторіях. І попри те, що, як справедливо зауважує опозиційний парламентарій, листівка не містила прямого заклику відокремитися від СРСР, після її прочитання «середньостатистичний» українець уже не міг жодного дня залишатися в осоружній імперії. Ця листівка дала поштовх появі сотень статей у національно-патріотичній пресі, і навіть українські радіо та телебачення, які починали й закінчували свої програми гімном СРСР, раптом узялися розкривати народові жахливу правду, яку доти ретельно приховувала Москва.
Справді, випущена мільйонними тиражами летючка була унікальною за своєю переконливістю та агітаційною ефективністю. Адже статистичні дані, вміщені в ній, мали вельми об’єктивну інформацію. Проти змісту цієї листівки нічого не могли заперечити навіть «наймаститіші» економісти. Отже долю референдуму було вирішено не в останню чергу завдяки цьому документу. Але про те, хто ж випустив у світ цей історичний аркуш паперу, майже нікому не відомо й досі. На тій підставі, що ця листівка друкувалася масовими тиражами й не мала жодних реквізитів (прізвища автора, дати випуску, тиражу), дехто хибно вважав тоді і вважає нині: її анонімним автором був певний державний орган. У цих словах можна вловити натяк на відому структуру з тих, що були, є і будуть потрібні кожній державі, яка в той передреферендумний час вирішила перейти на службу Україні.
Проте припущення щодо причетності КДБ до створення листівки не відповідає дійсності. Звісно, як і кожен подібний документ, ця «прокламація» мала свого реального автора, а точніше, колектив авторів. Навіть дивно, що й досі, крім вузького кола людей, нікому не відомо, як створювалася «референдумна» листівка.
А було це так. У Борисполі, що на Київщині, в гостинній квартирі лікаря Олега Гуленка мало не щодня збиралася компанія з представників місцевої інтелігенції, аби обговорити питання, пов’язані з майбутніми подіями: референдумом, який мав підтримати акт проголошення незалежності України, і президентськими виборами. Окрім господаря, в дискусіях брали участь лікарі Роман Никифорук та Олександр Бойчук, журналіст Валентин Лисиця (нині покійний), і відомий нині політичний діяч, депутат Верховної Ради минулого скликання, а тоді — звичайний учитель Михайло Ратушний.
Усі ми дуже хотіли, щоб у референдумі взяло участь якомога більше людей і щоб відсоток голосів, поданих за незалежність України, був якомога вищий. Але як цього домогтися? Чи вистачить самих лише закликів відомих політиків, артистів, науковців, літераторів та інших поважних членів суспільства? Адже чимало людей вагались, дехто побоювався, що окремо, без Росії, Україна не проживе й місяця. Не тільки з політичних, а й з економічних причин. Потрібні були вагомі аргументи, аби переконати цих скептиків і «прагматиків» у протилежному.
Усе геніальне, як відомо, просте, і золоті ідеї часом буквально валяються під ногами. Проте не всі спроможні їх помітити, підняти, очистити від пороху. Олег Гуленко зумів: саме він перший подав ідею виготовити листівку, яка б продемонструвала високий економічний потенціал України, її гідне місце серед передових країн Європи. Хтось із нас приніс економічні довідники, офіційно видані тодішнім СССР. Пригадую, точилася дискусія, якою мовою виготовляти листівку, чи поміщати в ній прямий заклик голосувати за незалежність України.
Через день-два листівка була готова. На заводі «Прометей» вона була набрана і надрукована. Роман Никифорук, який був добре знайомий з лідерами багатьох демократичних організацій і редакторами патріотичних газет, поширив летючку в Києві та у Львові.
На нашу радість, через декілька днів листівку, яка показує гідне місце України серед передових країн Європи за виробництвом багатьох промислових і продовольчих товарів на душу населення, почали друкувати газети. Про неї заговорили політики, економісти, журналісти...
Люди, причетні до появи цього важливого агітаційного матеріалу, що відіграв неабияку роль у новітній історії України, ніколи не вихвалялися зробленим. То був час, коли кожен патріот, незалежно від професії, був зобов’язаний робити все можливе для свободи і процвітання України. До речі, сьогоднішня ситуація вимагає від нас не меншої кмітливості, розуму й навіть відваги...
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
