Сьогодні вже нікого не дивує, що тисячі українців назавжди залишають рідну Україну і вбачають у цьому благо для себе. На цьому тлі багатьом абсолютно незрозумілий вибір американського волонтера Джона Звожека, який, пропрацювавши кілька років у Тернополі, твердо вирішив залишитися тут до кінця життя. У 68 країнах світу зараз працюють сім тисяч волонтерів відомого американського Корпусу миру. Близько трьохсот із них — у нас, в Україні, але саме 76-річний архітектор Джон Звожек став першим в історії організації, хто займався волонтерською діяльністю шість років безперервно і продовжує робити це далі. Втім, живучи і працюючи у західноукраїнській провінції, він і не думав про встановлення жодних подібних рекордів.
Прізвище не обманює — у містера Джона таки слов'янські корені. Мати і батько, обоє хорвати, колись давно окремо виїхали у пошуках кращого життя до далекої Америки, і вже там познайомилися, покохали одне одного, одружилися і дали життя трьом синам. Майже все своє життя Великий Джон (так прозвали чоловіка ще у Штатах за високий зріст) провів у місті Прінстон штату Нью-Джерсі. Здобув освіту архітектора, заснував власну фірму і багато років успішно займався улюбленою справою. Був щасливий у сім'ї, виховав двох чудових дочок — Дебору та Крістін, і нічого не віщувало кардинальних змін у житті, але у 1998-му померла від раку дружина. Вона справді була його другою половинкою, тож Джон раптом втратив інтерес до всього навколишнього. У його тодішні 68 переважна більшість людей вирішує уже просто доживати, як вийде, але Бог, видно, обдарував цього чоловіка особливою натурою, підтвердженням чого і стало все наступне.
Аби знову віднайти смисл життя, він вирішує стати волонтером американського Корпусу Миру, і у 1999-му потрапляє до українських Черкас, де тоді розташовувався своєрідний навчально-адаптаційний центр для волонтерів. Відтак приїжджає в Тернопіль і починає працювати у відділі екології міськради, займається реконструкцією скверів та парків. Для ландшафтного архітектора і за досвідом, і за покликанням, яким є Джон Звожек, Тернопіль став справжньою знахідкою — дуже вже цікаво переплелися у центральній частині міста природний базис, старовина і нові забудови. Тож візуально американець закохався в українське місто майже з першого погляду, а згодом доклав чимало професійних зусиль задля вдосконалення його «видів». Облагородження центрального міського скверу з пам'ятником Шевченку. Примноження зелених шат Тернополя на сотні кущів і дерев, серед яких і такі екзотичні для регіону, як, наприклад, магнолії. Проектування нового оригінального парку «Воскресіння» поряд із промисловою зоною. Ексклюзивне і фактично неможливе за інших обставин встановлення в обласному центрі унікальної ландшафтної скульптури «Випадкова зустріч» роботи відомого зарубіжного митця Стюарда Джонсона. Все це — далеко не повний перелік зробленого Джоном Звожеком для Тернополя під час його роботи у міськраді. Але мусимо наразі повернутися до Черкас.
Під час перебування в Черкасах Джон познайомився з неординарною жінкою, якій запропонував невдовзі і серце, і руку. Алла, тоді депутат міськради і директор нової школи, внутрішнім та зовнішнім оформленням якої займався Звожек, теж була вдовою. Її чоловік також помер від раку майже в той самий час, що й дружина Джона. Американець та українка, люди начебто двох різних світів, з досить великою різницею у віці, перетнувшись спочатку лише по роботі, поступово знайшли одне в одному стільки спільного і необхідного їхнім душам, що врешті-решт вирішили поєднати свої долі. Розписалися вони у черкаському РАГСі, а трохи згодом обвінчалися вже у тернопільському храмі. Їхнє спільне житло в історичній серцевині Тернополя Джон проектував і «дизайнував» особисто, тому в ньому панує особлива аура.
— Як вважаєте, ваша сім'я більше українська, американська чи інтернаціональна? — запитую Джона через перекладача, бо українську він поки що розуміє погано.
— Українська, — без роздумування відповідає він .— В українців є дуже багато різних традицій, в тому числі і сімейних, родинних, що мені дуже подобається, імпонує, а в американців таких майже нема.
— А ви, Алло, не пробували все-таки схилити чоловіка до спільного проживання у далекій, але багатій і, в основному, благополучній Америці?
— Навпаки, — відповідає вона, — я зразу його попередила, що туди тільки в гості готова їздити. Та Джон і сам зовсім не хоче туди повертатися. Навіть коли останній раз гостювали в Штатах, то постійно казав, що вже хоче додому, в Тернопіль. Розумієте, тут він має змогу жити активнішим, насиченішим життям і відчувати себе більш потрібним людям. До знайомства із Джоном я, до речі, не вірила в різну там благодійність і зовсім не розуміла, чому ці волонтери їдуть до нас. А Джон — він і там, у США, будучи вже успішним архітектором, упродовж шістнадцяти років (!) винятково за власним бажанням щотижня ходив на дві-три години в госпіталь, щоб працювати звичайним санітаром. Він надзвичайно добрий і щирий, у нього велике серце.
На моє запитання, чим усе-таки приворожив його саме Тернопіль, Джон Звожек відповів так: «Місто компактне, зелене, тут багато європейської архітектури і чудове озеро в самому центрі. Мені дуже подобаються тутешні люди і те, що ритм життя тут набагато повільніший, ніж в Америці. До того ж тут я маю можливість робити корисні справи, допомагаючи іншим, що в моєму віці є великою цінністю. В США я б не міг так почуватися. Та й до цього міста я вже серцем прикипів».
Коли відділ екології міськради, в якому працював Звожек, розформували, він почав самостійно шукати поле діяльності, на якому можна було б приносити максимальну користь людям. Упродовж останніх кількох років співпрацював з п'ятьма громадськими організаціями, відтак зупинився на такій досить відомій своїм благодійництвом, як «Карітас», допомагає здобувати гранти для різних доброчинних проектів. Зараз, наприклад, успішно реалізовуються пов'язані з боротьбою проти СНІДу та реабілітацією дітей, хворих на церебральний параліч. Завдяки Звожеку в Тернополі з'явився також сучасний реабілітаційний центр для інвалідів, а в одному з районів області створюється такий самий, тільки набагато більший і грандіозніший за задумом для дітей вулиці. Джон також посприяв реконструкції та забезпеченню навчальним обладнанням дитячого будинку-інтернату. Займається він і проектом, пов'язаним із розвитком відомого в місті багатофункціонального жіночого клубу, що діє при Тернопільській загальноосвітній середній школі № 5. Взагалі ж він працює у багатьох напрямках, вишукуючи корисні контакти у різних країнах світу — рідних США, Канаді, Англії, Німеччині, Швеції. Що цікаво і для багатьох незрозуміло — за все це Джону Звожеку ніхто нічого не платить, живе він винятково на власні заощадження та пенсію, правда, американську, а не українську.
Чим більше людей дізнається про добрі справи Джона Звожека, тим більше їх шукає з ним зустрічі задля сприяння у вирішенні тих чи інших проблем. Джон вислуховує всіх, однак тих, кому готовий допомогти, вибирає лише після ретельного аналізу одержаної інформації, враховуючи також те, що міжнародними фундаціями розглядаються проекти лише громадських організацій. Запитую його думку про так званих грантоїдів — людей, які намагаються будь-що вибити кошти під серйозний проект, однак, отримавши їх, воліють використати лише з максимальною користю для себе. Відповідає, що одного разу зіткнувся з цим явищем, зробив висновки і тепер намагається триматися від таких подалі. До того ж за використанням усіх грантівських коштів ведеться суворий контроль, обліковується і задокументовується кожна копійка.
Після кількагодинного спілкування з унікальним тернопільським американцем я була по-хорошому вражена тим, з яким оптимізмом сприймає він усі наші тутешні проблеми й «мінуси». Хоч для розчарування у нього було за ці роки достатньо підстав. Розробив, наприклад, проект нового сучасного парку, та тільки-но почали втілювати його в життя, як змінилася місцева влада і справа на невизначений строк зупинилася. Або ось історія згадуваної вже в цьому матеріалі ландшафтної скульптури. Річ ця — єдина у своєму роді й дуже дорога, тож якби не дружні стосунки Джона з автором, не його наполегливість плюс його ж фінансування теж зовсім недешевої доставки, тернополянам і не снилося б бачити цю красу у своєму центральному сквері. І уявіть собі потім його реакцію, коли через кілька місяців після урочистого встановлення хтось нахабно відпиляв і викрав одну з жіночих фігур скульптури («УМ» розповідала про цей випадок), і де вона — невідомо досі, хоч минуло вже багато часу. Та ж, що залишилася, вже не раз потерпала від різних недалеких людців, які то вуса їй домалюють, то порожню пляшку підкладуть, то ще якийсь ідіотизм учинять. Звісно, що Джон не може про це не знати. Але на моє запитання, чи не відбила в нього сумна доля «Випадкової зустрічі» подальше бажання вдосконалювати обличчя Тернополя, без вагань відповідає «ні» — погані люди, мовляв, скрізь є. До речі, зараз він, знову ж таки без жодного меркантильного інтересу для себе, всіляко сприяє появі другої в Україні ландшафтної скульптури роботи знаменитого Джонсона. Правда, встановлена вона має бути вже в столиці — за попереднім задумом, на Хрещатику, біля станції метро.
Чотири з половиною роки тому за внесок у розвиток Тернополя мерія нагородила Звожека спеціальним орденом та присвоїла йому звання почесного громадянина міста. А минулого листопада з ініціативи директора американського Корпусу миру Карла Бека в обласному центрі відбулася урочиста церемонія вшанування незвичайного волонтера за участі представників місцевої влади та столичних гостей. Алла Звожек з гумором розповіла, що всі відповідні приготування велися таємно від чоловіка аж до останньої хвилини його появи на урочистостях. Бо, по-перше, організатори хотіли зробити йому сюрприз, а, по-друге, побоювались, що через вроджену скромність він може відмовитись від усього. Джон справді належить до тих людей, для кого старання для інших та вболівання за них — не спосіб заробляти ті чи інші дивіденди, а винятково потреба душі.
Наприкінці нашої розмови ми дійшли до політики, і Звожек висловився щодо кращого облаштування вже всієї України. На його думку, величезні ресурси держави невміло використовуються насамперед у верхах. А щоб докорінно змінити ситуацію, необхідно, щоб до керівництва на всіх рівнях пошвидше прийшло якомога більше молоді та людей, які б прагнули влади не заради грошей, а заради загального добра. Особисто він твердо вірить у щасливе майбутнє країни, яку, по суті, обрав своєю другою батьківщиною.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
