Я не належу до безтямних фанаток серіалів. І не тому, що брати участь у масовому психозі якось незручно — часу не вистачає навіть для зайвого дзвінка подругам. Які вже за такого постійного цейтноту серіали!.. На Пушкарьову я вийшла досить випадково, і перше моє знайомство з головною героїнею серіалу «Не родись вродливою» відбулося на власній кухні — благо, телевізори сьогодні прийнято ставити ледь не в кожному кутку — восени, десь, мабуть, на тридцятій серії цієї гіпнотизуючої історії кохання. Вона була в брекетах, я у фартусі. Вона тоді складала фінансовий звіт, а я смажила котлети... Так починалася моя особиста «пушкарьовоманія». До якої згодом почали потихеньку приєднуватися і домочадці включно з донькою-першокласницею. Доходило до патології: коли не встигала подивитися чергову серію — дзвонила подрузі й розпитувала в неї, що ж там нового сталося.
За цей рік мільйони людей — і я в тім числі — були заручниками саги з неофіційною назвою «Пристрасті ZIMALETTO», кожен абзац якої з реальністю мав небагато спільного, і при цьому складалося враження, що всі герої фільму живуть буквально по сусідству і ходять тими ж вулицями, якими ходять прості смертні. Ми хором співчували некрасивій, але щирій Каті, засуджували ловеласа-підбурювача Малиновського, переживали за м'якохарактерного Жданова, емоційно реагували на чергову підлянку «мефістофеля» Воропаєва і дивувалися жадібності Клочкової та наївності її зворушливого «воздихателя» Миколи Зорькіна. А скільки довелося понервуватися через екзальтованого та самовпевненого Мілко i зневірену й закохану Кіру! Це ж просто в голові не вкладається... Зараз, після фінальної крапки, намагаюся відповісти на питання: і як так сталося, що я потрапила на цей гачок? «А ось так, — відповідаю сама собі. — Кожна жінка має право на свою слабинку. До того ж, якщо чесно, цілий рік я проводила вечори у досить симпатичній компанії приємних, відкритих людей».
А тим часом, незважаючи на шалену зайнятість, актори знаходили час і сили на почуття «в реалі». Знайшли один одного Григорій Антипенко (Жданов) та Юлія Такшина (Вікторія Клочкова), Марія Машкова (Маша) та Артем Семакін (Зорькін), вийшла заміж виконавиця головної ролі Неллі Уварова, а Ольга Ломоносова (Кіра) навіть встигла завагітніти... Пристрасті поза кадром ми так само жадібно відслідковували в пресі. І зі знанням справи обговорювали з подругами ту чи іншу пару. А що робити — власне кохання вже відбулося, життя вийшло на «устаканений» рівень, тож саме час порадіти за інших.
Напевне, я забуду цю історію досить швидко. І ніколи не назву її якоюсь важливою для себе, чи визначальною, чи вартою поглибленого аналізу... Але ж і ганьбити її художні «досягнення» не наважуся, бо козирі фільму очевидні. Вони — у нехай і наївному, але ж і щирому месиджі про те, що все обов'язково матиме свій хеппі-енд. У тому, що кохання — це велика сила, здатна подолати нереально високі бар'єри і пройти надскладні випробування, а краса духовна — ну даруйте за банальність — коштує дорожче за всі модельні стандарти та параметри. Після курсу терапії «від Пушкарьової» виникає непереборне бажання піти до салону краси і замовити там процедур на всі гроші, що є у гаманці, записатися на курси англійської або на семінар з підвищення кваліфікації та купити абонемент до спортзалу, наговорити купу компліментів чоловікові, а після ранкової кави — а вона в такому разі буде неодмінно — затриматися у ліжку на пару годинок, неквапливо гортаючи жіночий журнал. І нехай ці маніпуляції будуть епізодичними, нехай життя без зайвих реверансів креслить інші машрути, які пролягають через роботу, кухню, супермаркети, батьківські збори у школі, нехай рука і далі звично тягнеться до «Комсомолки», а не до жіночого журналу... Нехай. Головне, щоб це бажання, цей синдром ZIMALETTO, турбувало мене хоча б іноді. Навіть якщо подразником для нього стане історія Каті Пушкарьової.