Звідки вирито сокиру війни

«Швейцарія Сходу», зіткана з клаптиків

      Останній кривавий конфлікт на Близькому Сході в жодному разі не можна вважати ізраїльсько-ліванською війною. Ліван має такі ж шанси перемогти, як п'ятирічний хлопчик у бою з професійним боксером-важковаговиком. Варто нагадати, що за населенням і територією Ліван приблизно вдвічі менший від Ізраїлю: відповідно, 3,8 млн. проти 6,7 млн. осіб та 10,5 тис. проти 22 тис. квадратних кілометрів. Але головне те, що Ізраїль має на кілька порядків сильніше озброєну та навчену армію.

      Окрім того, затиснутий між Сирією та Ізраїлем на вузькій смузі гір уздовж Середземного моря, Ліван є найскладнішою і найбільш внутрішньо поділеною країною Близького Сходу. До здобуття незалежності 1941 року Ліван перебував під французьким протекторатом і вважався однією з найліберальнiших територій в усьому арабському світі. На ці землі стікалися всі гнані і упосліджені у своїх країнах чи інших колоніях. Сюди, скажімо, втікали вірмени від турецької різні, гнані національні меншини з інших ближніх і дальніх країн. Сьогодні населення країни становить дуже строкату релігійно-етнічну ковдру: мусульмани-шиїти і мусульмани-суніти, представники різних християнських церков і сект (включно з православними, до яких належать п'ять відсотків населення країни, та греко-католиками), друзі і віруючi вже зовсім екзотичних релігій. І як зовсім вибухова спеція до цього казана з киплячою етнічно-релігійною сумішшю додалися біженці з палестинських теренів, які мешкають на території країни десятиліттями, становлять десяту частину її населення, але мають дуже обмежений правовий статус.

      У зв'язку з таким строкатим складом населення система формування влади в Лівані має одну з найскладніших у світі формул, щоб жодна з релігійних та етнічних груп не була обійдена і мала своє представництво у владі. Наприклад, зі 128 депутатів парламенту рівно по половині повинні становити християни і мусульмани. Президентом може бути лише християнин-мароніт, прем'єр-міністром — мусульманин-суніт, головою парламенту — мусульманин-шиїт. За подібним пропорційним принципом розподіляються також міністерські портфелі та інші високі державні посади. Дуже похвальний лібералізм, але виконавча влада та законодавчий орган, які складаються з людей із часто протилежними інтересами, не можуть бути сильними. Як не дивно, але від отримання незалежності і до початку громадянської війни 1975 року це не заважало стрімкому розвитку Лівану, який саме з огляду на лібералізм став культурним, фінансовим, бізнесовим центром Близького Сходу. Ліван називали «Швейцарією Сходу», а його столицю — Бейрут — «Парижем Сходу».

      Після закінчення 1990 року громадянської війни ця давня репутація сприяла напливу до країни солідних закордонних інвестицій та швидкій повоєнній відбудові і країни, і її столиці, яка на момент закінчення війни становила суцільні руїни. І бути б Лівану й далі і «Парижем», і «Швейцарією», якби не деякі внутрішні, а головне — зовнішні впливи. Власне і громадянська війна 1975—1990 років не була «чисто» громадянською. Ізраїль, Сирія та Організація Визволення Палестини використали Ліван як поле битви за свої власні інтереси.

Війни почалися від дня народження Ізраїлю

      Історія ізраїльсько-ліванського конфлікту нараховує рівно стільки ж років, місяців і днів, що й історія існування єврейської держави, і починається вже з першої з п'яти ізраїльсько-арабських воєн. Перша ізраїльсько-арабська війна 1948—49 років розпочалася 14 травня 1948 року, тобто в день проголошення незалежності Ізраїлю. На територію єврейської держави в Палестині ввійшли війська п'яти країн: Єгипту, Іраку, Сирії, Трансйорданії та Лівану. І не для того, щоб привітати євреїв iз відродженням їхньої держави. Ці п'ять країн не визнали здійсненого ООН поділу Палестини і прагнули знищити державу євреїв. Офіційним приводом для інтервенції було оголошено захист цивільного арабського населення від збройних банд та угруповань єврейських бойовиків-екстремістів. Хоча ізраїльські сили і поступалися чисельністю, але переважали арабів організованістю та вишколом, тому відбили напад. Палестинські араби, які втратили визнаних світом лідерів, масово залишали свої домівки. Палестину залишили 630 тисяч біженців. Євреї в прямому сенсі розпочали «розчищати» собі життєвий простір, вирізаючи інколи навіть цілі арабські села.

      У першій війні, як і в усіх наступних, найбільші набутки мав Ізраїль. Він значно розширив свої кордони порівняно з визначеними йому ООН за рахунок Західної Галілеї, західної частини пустелі Нарев та частини Єрусалима. Під контролем Трансйорданії залишилися Самарія, Іудея та частина Єрусалима. Трансйорданія анексувала ці землі та змінила назву на просто Йорданія. Єгипет зберіг за собою Газу. А Ліван «отримав» перші десятки тисяч палестинських біженців.

      Друга війна розпочалася 1956 року після анексії Єгиптом Суецького каналу. Велика Британія та Франція озброїли Ізраїль і підштовхнули його до нападу на Єгипет. Коли ізраїльтяни дісталися каналу, то дві згадані європейські країни під приводом захисту цього важливого шляху сполучення надіслали до Єгипту свої війська. Навіть тодішні головні світові противники — США та СРСР — зійшлися у вимогах зберегти міжнародний характер Суецького каналу. Під тиском міжнародної спільноти агресори змушені були відступити, а до Єгипту було введено миротворчі сили ООН. Вважають, що це була остання з колоніальних воєн. Ізраїль отримав у ній те, що й планував, — розблокування судноплавства Тіранською протокою, яка була закрита Єгиптом 1955 року.

      Ліван не брав безпосередньої участі в наймасштабнішій шестиденній війні 1967 року, в результаті якої Ізраїль розширив свою територію за рахунок чергових арабських земель, зокрема і Голанських висот, за які досі триває суперечка між Ізраїлем, Сирією та Ліваном. Резолюція Ради Безпеки ООН від 22 листопада 1967 року вимагала повернення цих земель, але Ізраїль до сьогодні не виконав цієї вимоги. Війна Йом Кіпур 1973 року велася між Ізраїлем та Єгиптом, Йорданією і Сирією. Арабська трійця її ганебно програла, але без значних територіальних втрат.

      І, нарешті, остання ізраїльсько-арабська війна 1982—85 років безпосередньо стосувалася Лівану, оскільки велася на його території. На той час Ліван уже повністю занурився у хаос громадянської війни, тому Ізраїль вирішив скористатися з ситуації і в червні 1982 року також втрутився в конфлікт. Хоча він здійснив першу короткотривалу інтервенцію до цієї країни ще 1978 року. 6 червня 1982 року до Лівану ввійшли 11 танкових дивізій і 11 бригад піхоти за підтримки 600 бойових літаків. Командував армадою генерал Аріель Шарон.

«Хезболла»: кому добра, кому зла

      Мета тодішньої війни була подібна до теперішньої: знищення на території Лівану відділів Організації Визволення Палестини (ОВП), засновником та лідером якої був Ясир Арафат. На той час ОВП не цуралася у своїй діяльності терористичних методів. Штаб-квартира організації знаходилася в Бейруті. Завдання ізраїльтян ускладнювалося тим, що в Лівані перебували сирійські війська, які ще на початку громадянської війни 1976 року отримали на це мандат від Ліги арабських країн. Сирійський контингент складався з шести дивізій та 500 бойових літаків. Партизанські загони ОВП діяли спільно з друзями, яких підтримувала Сирія, та організаціями «Ісламський Джихад» і «Хезболла» (на той час нараховувала півтори тисячі бійців), які підтримував Іран. На боці Ізраїлю виступала Армія Південного Лівану, яка складалася з християн і була навчена й озброєна Ізраїлем. Християнські фалангісти за підтримки ізраїльтян виконували найбруднішу роботу, зокрема влаштовували різню у таборах палестинських біженців.

      Уже в перших боях Ізраїль знищив 96 сирійських літаків та велику кількість ракетних пускових установок. 11 червня Дамаск та Тель-Авів домовилися про перемир'я, і війська Ізраїлю розпочали облогу Бейрута. Після запеклих боїв та нещадних бомбардувань ізраїльтянами міста політичним посередникам ООН та США вдалося переконати палестинські підрозділи залишити місто. Вони розпорошилися по Тунісу, Алжиру, Ємену, Судану та Іраку. Ізраїльська армія формально вийшла з Лівану у червні 1985 року, але залишила за собою контроль так званої зони безпеки у південній частині Лівану (прикордонна смуга землі вздовж ізраїльсько-ліванського кордону шириною 8—10 кілометрів). Контроль цієї території здійснювали підрозділи Армії Південного Лівану.

      Остаточно Ізраїль залишив зону безпеки на території Лівану у травні 2000 року. А Сирія згорнула свою 29-річну присутність у Лівані лише минулого року, та й то під тиском звинувачень у причетності до вбивства екс-прем'єра Лівану Рафіка Харірі та негативного впливу на внутрішню політичну ситуацію в цій країні. Після виведення останніх окупаційних військ ООН висунула новообраному президенту та уряду Лівану вимогу ліквідації інших дестабілізуючих факторів, передусім збройної палестинської міліції та військового крила «Хезболли». Але слабкий уряд Лівану не в стані контролювати «Хезболлу», не кажучи вже про розпуск організації. Після захоплення бійцями «Хезболли» в заручники двох ізраїльських військовополонених на території Північного Ізраїлю ізраїльське керівництво розпочало війну проти Лівану з метою самостійно покінчити з «Хезболлою».

      Організація Hezbollah «Хезболла» — це дещо спотворений англійський варіант більш точної назви організації «Хезбаллах», що в перекладі з арабської означає «Партія Бога». Ця потужна та впливова політично-військова організація мусульман-шиїтів виникла в Лівані на початку 80-х років за фінансового сприяння Ірану. Організація вважала головною метою боротьбу з Ізраїлем, який на той час окупував Ліван. Те, що Ізраїль таки повністю залишив Ліван у травні 2000 року, є передусім заслугою «Хезболли». А ще точніше, її збройного крила «Ісламський опір». Відтак «Хезболла» здобула велику повагу не лише серед шиїтів, які становлять найбільшу етнічно-релігійну групу країни, а й серед більшості ліванців. «Хезболла» представлена в парламенті Лівану та уряді (одним міністром) і користується повагою населення за наполегливі зусилля з покращення соціальних служб та системи охорони здоров'я. Вона є власником популярного в арабському світі телеканалу «Аль-Манар», який так наполегливо намагаються тепер знищити ізраїльтяни.

      Але міліція «Хезболли» надалі відмовляється роззброїтися всупереч прийнятій 2004 року резолюції ООН № 1559. Збройне крило організації також відкидає пропозиції уряду якщо не роззброїтися, то хоча б влитися у склад регулярної ліванської армії. На цей час головним патроном «Хезболли» є Сирія.

      Проблема лише у тому, що ізраїльські війська наразі нищать не «Хезболлу», а ліванців, їхню країну. «Хезболла» врешті-решт може знайти собі десь притулок, передусім у близькій їй Сирії, і продовжить свою справу, як це було у випадку з Організацією Визволення Палестини. А ліванці, які вціліють, знову залишаться на руїнах.