У листопаді—грудні 2004 року я була учасницею Помаранчевої революції. Я пам’ятаю щирі та відкриті обличчя людей того Майдану, котрі підтримували «помаранчеву» команду, їхню доброту та радість, бажання досягти правди та справедливості. Сьогодні в Україні набирає сили контрреволюція — «сині» витісняють «помаранчевих» із влади, в тому числі за допомогою власного «Майдану», організованого в Маріїнському парку. Волею долі я опинилася в цьому «синьо-білому» таборі, тож можу порівнювати два «майдани» й дещо розповісти про нахили та характери прихильників Партії регіонів, котрі зараз живуть у наметах біля Верховної Ради.
На цьому місці ми, активісти всеукраїнської молодіжної організації «Студентське братство», розташувалися у вівторок, 11 липня. Тоді в Маріїнському парку перед парламентом наметів «синьо-білих» ще не було. Але вже о 10-й ранку стояло два невеликі намети «СБ», обвішані плакатами «Студенти за правду», «Геть комуно-бандитів!», «Студентське братство проти антиукраїнської коаліції», «Ні реваншу комуно-бандитів, операції проффесор—2», «Вимагаємо присяги суддів Конституційного Суду, розпуску Верховної Ради» тощо.
«Регіонали» розбили свій табір до ранку середи. У результаті територія «Студентського братства» з двох боків виявилася обмеженою парканом, а з боку парку — оточена наметами «регіоналів». Нам залишився шмат землі площею 3 на 4 метри. Але й цю територію — своєрідний «Острівець свободи» — в нас намагаються відібрати, фактично щогодини влаштовуючи провокації та напади. Тижня, впродовж якого ми живемо поруч із «синьо-білими», вистачило з головою, щоб пересвідчитися, як далеко стоять декларативні заклики лідерів «антикризової» коаліції (про об’єднання України) від реальних переконань їхніх прихильників.
Цілий тиждень члени «Студентського братства», перебуваючи на кордоні «синього» табору, боронять свої права й свободи, гарантовані Конституцією України: право на свободу думки та слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань, право на повагу до своєї гідності, право на свободу та особисту недоторканність, право на свободу світогляду тощо. Щодня прихильники Партії регіонів та Комуністичної партії намагаються знести наші намети, нищать плакати, зривають і псують синьо-жовті прапори. Був випадок, коли державним прапором України гралися в футбол — перекидали через паркан, топтали в багнюці (цю сцену, до речі, знімав канал НТН). Наші протести («За неповагу до державних символів передбачена кримінальна відповідальність», «Це державний прапор України») на цих людей не діяли. У таких випадках нам у відповідь кричать: «Идите отсюда! Ваши на Майдане — убирайтесь туда. Вы что, не видите, что вы не «вписываетесь»?». Так, наш «жовто-блакитний» «Острівець свободи» виглядає дисонансом для «регіоналів». Але це не означає, що ми не можемо перебувати біля Верховної Ради.
Лідери КПРС (комуністи — Партія регіонів — соціалісти) на трибунах говорять про примирення, консенсус, а їхні прихильники в парку кричать в обличчя: «Ваше время прошло! Теперь мы что захотим, то и сделаем! А вы будете молчать!». Керівники «антикризової» коаліції декларують об’єднання України, українського народу, а «синьо-білі» говорять: «Какой украинский народ? Мы русские!». Мені, мешканці Києва, вони наказують: «Ты националистка, бендеровка, езжай в свою Галичину! Здесь нет тебе места!»
Як видно, «регіонали», навчені досвідом 2004 року, не проти заручитися підтримкою свого Майдану, альтернативного «помаранчевим». Але, проживши поруч тиждень, я зрозуміла, що ніякого Майдану в них немає і не буде. Їхнє зібрання — це, швидше, парк розваг і відпочинку. Як римському плебсу, в Маріїнському «синьо-білим» забезпечують «хліб і видовища». Зранку автобусами «регіоналів» із різних областей привозять до Верховної Ради, дають снідати, обідати, крутять музику, а також — записану на студії «Декларацію антикризової коаліції», показують кіно (днями поставили екран, на якому демонструють як агітаційні стрічки, так і звичайні художні фільми часів Радянського Союзу), а ввечері або відвозять додому, або в Пущу-Водицю — в санаторій. За день «політичної активності» наймані пікетувальники отримують по 50 грн.
У дні, коли немає засідань Верховної Ради, місце біля «регіональної» сцени порожніє. А мітингувальники, котрі стаціонарно перебувають у наметовому містечку, передислоковуються углиб парку — подалі від криків динаміків, від ревища агітаційних пісень.
У суботу до мітингарів мав прибути депутат Верховної Ради Олег Калашников, той самий, котрий перед тим ініціював побиття журналістів каналу СТБ й очікував покарання від своєї фракції. Але в «синьо-білому» таборі його й не думали критикувати — навпаки, ледь не носили на руках. За чверть години до приїзду Калашникова на сцену вийшов чоловік і попросив мешканців наметового містечка підійти до площі перед парламентом і висловити свою підтримку народному депутатові. Ну, типу, створіть масовку, щоб людина марно не розпиналася. Мітингувальники підтяглися —чоловік п’ятдесят, мляво прокричали «Ка-лаш-ні-ков», «Я-ну-ко-віч» і розійшлися далі лежати на травичці.
Загалом, тут усе чітко й організовано. Ніхто ніде не губиться, ніхто нікуди не йде, всі знають, куди їх привезуть і звідки «стрункими рядами» забиратимуть. Мешканці «синього» містечка назагал досить пасивні, окрім тих, що приїхали сюди лише на день — вони найчастіше «рвуться в бій», прибічники комуністів, а також екзальтовані православні бабусі Московського патріархату. Останні, до речі, наші сусідки: жовто-блакитні намети «Студентського братства» межують із трьома палатками, поставленими цим бабусям «регіоналами».
Нищенням наших плакатів та прапорів не гребують ні вони, ні молодчики-активісти, ні народні депутати із фракції «Регіонів». Зокрема, зранку 13 липня до нас підійшов представник ПР, нейтралізував правоохоронців, показавши депутатське посвідчення, і порвав два гасла — «Студенти за правду» та «Острівець свободи». Виходить, що народні обранці з Партії регіонів — проти правди і свободи? Постає питання: а за що ж вони? За неправду й неволю?
Міліція щосили тримає нейтралітет. За це ми їй дуже вдячні. Під час неодноразових нападів «антикризової» коаліції саме правоохоронці стримують «синю» агресію. Хоча подряпин, синяків і тілесних ушкоджень від «регіоналів» члени «Студентського братства» (а кілька разів — і міліціонери) все ж зазнали. Учора «сині» вперше напали на нас із палицями, дісталося навіть тим, хто був усередині намету.
Та ми збираємося стояти в Маріїнському парку й надалі і не здамо свій «жовто-блакитний «плацдарм» — «Острів свободи». І будемо вимагати дотримання прав і свобод, наданих Конституцією України.
Юлія ПІДМОГИЛЬНА,
активіст «Студентського братства».
І ПРО РЕПЕРТУАР
Музичний супровід «синьо-білого» пікету вартий окремого розгляду. Це суміш радянських пісень, репертуару російської групи «Любе» та Газманова, обрамлена щоп’ятнадцятихвилинним прокручуванням гімну Партії регіонів. Сказати чесно, «вуха в’януть» від усього цього. На початку ХХІ століття, в незалежній Україні перед її парламентом дико слухати «И Ленин такой молодой, и юный Октябрь впереди», «Украина и Крым, Белоруссия и Молдова — это все моя земля, это СССР». Ще крутять «Вставай, страна огромная», «А значит, нам нужна одна победа, одна на всех — мы за ценой не постоим», «Дніпро, Донбас, Карпати — нам є що захищати», щось типу «Возьмем штыки мы в руки, и будем воевать...».
Тексти багатьох пісень містять агресивні заклики, налаштовують на негатив — це фактичне підбурювання до міжетнічної боротьби. У злому ревищі «регіональних» динаміків губляться кілька непомічених загалом миролюбних пісень «Моя Україна — єдина родина» Назарія Яремчука та «Це моя Україна» Таїсії Повалій.