172-га маршрутка, якою від метро «Либідська» їду до музею в Пирогiв, до самого скансену не заїздить. Тому від траси близько кілометра йду пішки. Обабіч дороги пахне літом скошене сіно. Ось він, липень, — нарешті доходить до мого заасфальтованого містом мозку. Виникає нестримне бажання роззутися і босою йти по теплому пилу польової стежки. Але не можу — все-таки йду на інтерв'ю. Цей кілометр дороги — справжня машина часу, що за якийсь десяток хвилин з гамірного мегаполісу переносить туди, де «неначе писанка село», а «біля греблі шумлять верби». За брамою музею вирує зовсім інше життя. Біля мальовничих хатинок пораються господинi — та призьбу підводить, інша винесла просушити на сонце старовинні домоткані доріжки. На старенькому перелазі витягнувся розморений спекою кіт, який дає себе погладити і по-ледачому потягується. А ось бачу картину, від якої стає страшенно приємно, — іноземець бере жмут скошеної сухої трави і вдихає її пахощі. Під захоплені вигуки те ж саме роблять і його супутники — для них Україна пахне полином і ще бозна-яким різнотрав'ям. Українська екзотика. І наша українська історія...
17 липня виповниться 30 років, як Державний музей народної архітектури та побуту України вперше відкрили для відвідувачів. Як народжувалася ця Україна в мініатюрі, ми розмовляємо з директором скансена Миколою ХОДАКIВСЬКИМ.