Тарас Чубай: Моя життєва концепція: все справжнє людьми сприймається добре

      Три місяці тому в Тараса Чубая народилася донька — Меланія Тарасівна. Ви ніколи не уявите, поки не побачите, як змінився Тарас Григорович із народженням блакитноокої принцеси! Він усміхається, дивлячись на неї, навіть коли дівчинка спить, помічає, що вона випхала з рота пустушку і дбайливо полоще її у кип'яченій воді. Для Меланки він поки що люблячий батько. А для когось — символ цілого покоління: зовсім не алкоголіків, він «буде пити не п'яніти від дешевого вина», як пожартував колись про безсмертний хіт «Вона» письменник Віктор Неборак, але точно — романтиків українського бароко від «Коли до губ твоїх лишається півподиху».

      «Плач Єремії» — ім'я, яке звучало і ще «дозвучує» зараз. Вставляєш, було, у вуха нові записи і знаєш: точно — якісна музика, завжди — геніальні тексти і потенційні хіти. От тільки нема останнім часом що у вуха вставити. Друга частина альбому «Світло і сповідь» на вірші батька Грицька Чубая, яку давно обіцяно і так і не видано, готова. Чекає менеджерів і спонсорів. А що Тарас менеджерам не довіряє, все робить сам, а часу зараз у нього небагато... Чекаємо, словом. От уже ці мені галичани: якби хто взяв під білі руки та повів яку програму на телевізії вести, чи грошей побільше заплатив або спонсорів знайшов, тоді б усе у нас точно вийшло...

      Усе-таки в єдності сила — порозповзалися «ВВ», «Мертвий півень», «Брати Гадюкіни», ну і, очевидно, «Плач Єремії» по світах і сайд-проектах. Можливо, переситилися чи не витримали конкуренції; постаріли, нема анархізму в очах, а звучали ж колись! Тарас говорить, що все ще попереду, добудує студію, суспільство українізується; як у класика: «Говорити, мовчати і говорити знову».

      — Річ у тім, що все заросло попсовим бур'яном, і нас, прекрасних, у ньому не видно. Насправді ми там само, де і були, нікуди не зникали. Дуже багато всього навколо, і воно відволікає увагу — взагалі складний час для молодої людини: нібито багато всього є, а вибрати щось вартісне майже не можливо. І це стосується не тільки музики, а всього загалом. У радянські часи було легше вибирати, бо було зрозуміло: це погано, а це добре, і ми йдемо такою от дорогою.

      — А музиканти «Плачу Єремії» зараз у Львові?

      — Так. Усі вони — творчі люди: клавішник Юрко Дуда має домашню студію і працює над дуже цікавими власними проектами, я б не назвав їх ейсід-джазовими — вони значно багатші й цікавіші, — але десь на те схожі. Всеволод Дячишин, басист, також випустив нещодавно сольний альбом, продовжує імпровізувати на басу далі. А поза тим він — практикуючий хірург-стоматолог, наскільки я знаю, його цінують також як лікаря, я і сам до нього звертаюся. Барабанщик грає в інших музичних, зокрема джазових, проектах. Ця практика взагалі поширена серед джазових музикантів — таке собі збагачення. Крім того, ми перетнулися з ним у проекті «Їжак», з яким нещодавно записали максі-сингл. Лідер цього проекту Марко Андрейчик, етнічний українець, який народився в Америці, а його дружина — Ярина Якуб'як, яка співала довший час у «Мертвому півні». Вони часто приїжджають в Україну, цього разу вирішили залишитися на рік, і от уже маємо результат. Пісні у «Їжака» англійською — на слова Марка, і українською — на слова Франка, Андруховича, Римарука. 17 липня у львівському клубі «Лялька» гурт планує дати сольний концерт, і якщо мене Меланія Тарасівна відпустить (зазирає у візочок. — Авт.), то я теж вирвуся туди, бо граю і на клавішних, і на гітарі, і на альті.

      — Я чула, у вас є власна студія?

      — Так, ми там і записувалися, вона наче наполовину домашня. Хочу збудувати невеликий будинок за містом і перевезти туди все обладнання, а зараз частину залишив у Львові, на репетиційній базі, інша стоїть тут, удома.

      — Тож коли варто сподiватися на вихiд нового альбому?

      — Річ у тім, що альбом називається «Світло і сповідь vol.2», він записаний і майже зведений ще в 2003 році. Ми хотіли зробити продовження першої частини «Світла...», видати так звані крупні форми: великі сюїти чи поезоопери, чи музичні поеми — «Світло і сповідь» та «Марія». Але у зв'язку з відмовою тодішнього спонсора справа зупинилася на місці. Його взагалі можна видати просто зараз, але я хочу це зробити під якусь подію, наприклад, великий концерт. Крім того, в нас є три чи чотири записані лайф-виступи: два з них — у Львівській опері після сольника «Світло і сповідь» і наступного року в Палаці «Україна», а також з інших виступів. Тобто альбомів може бути навіть два. Написав кілька нових пісень, але поки це — старе для мене, нове для публіки — не видам, за щось інше не братимуся.

      — Не було ідеї видати всі альбоми гурту в МР3 форматі, адже це зручно, крім того, перші альбоми є тільки у приватних колекціях і вочевидь на касетах?

      — Хотілось би спочатку їх видати у СD-форматі. Пропозиції від лейблів про випуск великої збірки всіх альбомів надходили, але мене десь стримує те, що всі ці записи одразу потраплять в інтернет і, відповідно, скачуватимуться «на шару». Я хочу зробити іншим чином: по-перше, зробити сайт «Плачу Єремії», де висітимуть усі альбоми: заходиш в інтернет — і слухаєш.

      — Чотири останні альбоми гурту були вдалими спробами реанімувати або по-новому оживити колядки, стрілецькі пісні, Івасюкові. Чи не має у планах чогось схожого? Наприклад, вам, Тарасе Григоровичу, пасувало б заспівати поезію Шевченка або провести білою ниткою у всьому альбомі альт як ваш професійний інструмент.

      — Колись я до Шевченка звертався, але щось не пішло. Це дуже добре робить Андрій Середа з «Кому вниз». Але, звичайно, я думаю про альбоми такого плану. Адже яким чином виникали ці всі попередні? Мені бракувало таких тем особисто: не достатньо було Івасюка, мало було різдвяних пісень, до речі, до цієї теми я б теж хотів повернутися, тому що альбом «Наше Різдво» якимось таким слабеньким вийшов. Тобто серія «Наше», мабуть, продовжуватиметься, але мені треба цим перейнятися і захопитися, а не собі самому нав'язувати.

      — Але ж вам зараз теж бракує української музики. Минулого року в інтерв'ю ви сказали, що тут — велика криза, тому краще припинити писати і співати взагалі: «Чи варто це робити, якщо воно беззмістовне і не дає результату?».

      — Так, бракує звичайних, нормальних пісень. Дивлячись на те, що відбувається в українській музиці, і справді не хочеться співати. Я би хотів, щоб мою творчість віднесли до якогось, радше, навкололітературного процесу, аніж до музичного.

      — Але ж усе одно є цікаві молоді імена...

      — Маю надію, що є. Але щось таке, чим би я захопився серйозно, ні. Випадково побачив інтерв'ю з групою «Бумбокс» на якомусь російському каналі. Видно, що людина по-справжньому займається творчістю, воно йде від душі, а не від, наприклад, параноїдального бажання стати популярним. Узагалі, людей, які пишуть справді хороші тексти українською, автохтонів таких, насправді дуже мало. Оце все, що з'являється в українській музиці, це часто імітація «українськості» на хвилі «слухай українське»: воно виходить таке безграмотне і  шкідливе.

      — Що могло би стати поштовхом для великого сольника «Плачу Єремії», особливо зважаючи на те, що він повинен передувати виходу наступного альбому?

      — Я думаю, що українське, в моєму розумінні, середовище плюс фінанси.

Моє коріння залишилося у Львові

      — Узагалі спостерігається певна тенденція серед грандів: її почали «Брати Гадюкіни», які нічого не робили 10 років, продовжили «Мертвий півень», які роз'їхалися по країні, нічого глобального не зробили за останній час рок-музиканти «ВВ».

      — Справа в тому, що більшості з них просто хотілося зайнятися чимось відмінним від музики. В мене зараз звичайне бажання облаштуватися в життєвому плані: побудувати будиночок для студії. Він повинен стати відправною точкою, з якої я починатиму працювати. І тепер, безсумнівно, однією з причин зміни світогляду і відтак бездіяльності для багатьох із перелічених виконавців став переїзд у більші міста. Моє коріння все одно залишилося у Львові, і на репетиції я все одно туди їжджу... Щоправда, за той час, коли мене там немає, місто теж стає інакшим.

      — Мені взагалі видається, що Львів змінюється чи не щомісяця: щоразу, коли я туди приїжджаю, він змінюється на гірше буквально у всьому.

      — Тут ще така справа, що на відстані ми його занадто ідеалізуємо. Я думаю, що Київ насправді значно «погіршився» у порівнянні зі Львовом. Можливостей впасти у диявольську прірву є якраз більше у столиці: маскульт, особливо у російському реміксі, тут приживається швидше. Львів'яни в Києві мені взагалі нагадують канадську діаспору кінця 80-х. Усе-таки оцей територіальний поділ по Збручу є, як не крути, — різні країни і ментальності. Ця різниця буде, мабуть, завжди, але треба розуміти, що в ній є певний кайф.

      — Таке враження, що зі Львова скоро взагалі все населення виїде і буде називатися канадською чи київською діаспорою в інших країнах!

      — У мене трапляються збiги: коли я приїжджаю до Львова, туди одночасно з'їжджаються мої друзі, які свого часу звідти виїхали. Я особисто ніколи не хотів їхати до Києва, мені вистачало зрідка сюди приїздити на концерти. Переїхав, тому що закохався в дівчину, і тепер ми одружилися, і от (знову зазирає у візочок. — Авт.) у нас є дитина. Дружина Ольга народилася в Донецьку, словом, наша родина — це «Схід і Захід разом». А познайомилися ми на концерті «Плачу Єремії» в Австрії. Вона музичний критик за освітою, закінчила консерваторію. Між іншим, її дипломна робота називалася приблизно так: «Стильові особливості рок-н-ролу на прикладі «Братів Гадюкіних».

      — Ви б хотіли, щоб Меланія росла в Києві чи у Львові?

      — Звичайно, мені б хотілося, щоб дитина виростала в україномовному середовищі, й передбачаю, що в Києві це доведеться робити тільки штучно. Але багато моїх знайомих зараз народили дітей, і, можливо, ми об'єднаємося і організуємо дитячий садок... Велика проблема — знайти україномовну няньку: переважно це жінки, які або розмовляють суржиком, або взагалі російською. Не кажучи вже про школу...

      — Але вже з дитинства вона може вільно розмовляти двома мовами.

      — Я думаю, вона розмовлятиме не тільки двома. Але рідною, і назавжди, повинна стати українська. Крім того, навчитися російської в Україні — не проблема. А от робити зусилля для хорошої української насправді треба, мабуть, кожному. Вважаю, що дитину треба якимось чином скеровувати і вберігати від небезпеки, але загалом я волів би, щоб вона робила те, що сама хоче.

      — Вам навіть свого часу запропонували вести музичну програму на «Новому каналі», зокрема тому, що маєте гарну українську...

      — Так, був потрібен ведучий, який добре розмовляє українською і володіє аудиторією, а виявилося, що я можу бути автором і протягувати в ефіри українських артистів більше, ніж російських. Хоча ви собі не уявляєте, скільки було зарізано програм з українськими виконавцями і не вийшло в ефір. І навіть зараз, коли мені надходять досить в'ялі пропозиції створити музичну програму, переважно це якась попса. Люди не розуміють, що добре зроблений матеріал, яким повинен і буде перейматися автор програми, все одно стане популярним — якщо він справжній.

      — Це карма кожного артиста, і більшість людей думає, що, крім пісні «Вона», «Плач Єремії» більше нічого не виконує. Дратує, коли на концертах просять її виконати знову і знову?

      — Мене це вже давно не дратує, але колись це була навіть ціла велика проблема. Мені було скільки там... десь 24 роки, коли я вперше заспівав «Вону» (назва народної пісні відміняється теж «по-народному». — Авт.) на сцені, бо до того я співав її тільки серед друзів на спеціальні замовлення, вважав, що краще, ніж автор слів і музики Кость Москалець, її ніхто не співає. Зрештою, так воно і є. Просто Кость — закрита для мас людина, думаю, ніхто вже цього ніколи не почує. Я вже багато разів пробував спокусити його на цілий альбом, але не піддається. Тим часом, наприклад, Віктор Морозов видає альбоми на його тексти — зараз готує такий під назвою «Армія світла».

      — Ви чули, як виконують цю пісню вуличні музиканти на Майдані, наприклад?

      — Колись давно чув. Просто зараз там не буваю. Я був дуже здивований, коли у Львові вночі звідкись повертався і йшов повз ресторан, де було якесь святкування і музиканти грали «Вону» в своїй такій... інтерпретації (сміється. — Авт.), яка мене навіть розвеселила.

Молодi люди розучуються розмовляти і думати правильною українською

      — Ваша сестра Соломія співала та була автором текстів у кількох львівських групах, як на мене, перспективних. З вашими зв'язками в музиці їм би було простіше пробитися... Чи, може, ви її скеровували у творчих пошуках?

      — Я принаймні намагався їм тексти редагувати, навіть один змінив. Ви знаєте, проблема така, що сучасні молоді люди поступово розучуються розмовляти і думати правильною українською. Я гурт «Далі» на студії в себе трохи писав... Думаю, що воно само собою прорветься. Щоправда, в них трохи не вистачає часу, вона вийшла заміж нещодавно, крім того, зараз такі часи, що треба якось про побут дбати.

      — Так завжди було.

      — Не завжди. Я пригадую, як на початку 90-х ми не замислювалися, як заробити гроші. А зараз — ринкова економіка.

      — Соломія колись розповідала в інтерв'ю, що прізвище Чубай багато до чого зобов'язує...

      — Так, трохи є. Але коли я починав, воно було маловідоме, хіба що в інтелектуальних колах. Але мені здається, саме «Плач Єремії» сприяв тому, що ім'я Грицька Чубая має певну репутацію.

Батько проводив зі мною так багато часу ще й тому, що не міг влаштуватися на роботу через переслідування КДБ

      — А потім уже, мабуть, навпаки: імідж батька вплинув на репутацію «Плачу».

      — Вплив батька на мене завжди був дуже великий ще за його життя і, звичайно, він мене виховав, навіть не зважаючи на те, що коли його не стало, мені було 12. Це був зразок високої поезії, тому його авторитет не дозволяв мені писати пісні з випадковими текстами, тоді коли інші уже видали б із десяток альбомів. Звичайно, у дитинстві, крім дитячих віршів, я його творчістю не надто переймався, багато не розумів. Мені дуже подобалися його витівки і те, що він зі мною проводить багато часу. Тоді я ще не розумів, що йому було серед іншого також важко влаштуватися на роботу, бо його КДБ постійно переслідувало. Він мені заміняв вулицю, ми ходили разом до лісу, на футбол, це спільне проведення часу дало мені згодом дуже багато. Пригадую, я коли прийшов у школу, дивувався, що нас пробують навчити тому, що я уже давним-давно знаю. До класу сьомого-восьмого взагалі не вчився (сміється. — Авт.).

      — Рік тому Юрій Винничук видав нову книгу «Весняні ігри в осінніх садах», в якій виводить постать Грицька Чубая. Він з'являється щоразу, коли герой приходить в парк Погулянка, де, власне, і стоїть ваш сімейний будинок. Читали цю книгу?

      — Чув, але не читав. Винничук час від часу в нас з'являвся. Пригадую, я його якось лупнув великою радянською лялькою... (усміхається. — Авт.). Потім нас звела доля в театрі «Не журись» — моїй першій сцені.

      — Коли я побачила, як ви спілкуєтеся з тримісячною Меланією, першою асоціацією було: «І я, як батько».

      — Хочу проводити з нею якомога більше часу. Ми почали спілкуватися ще, коли вона в утробі матері була. Меляся слухала домашні концерти під гітару, ми спілкувалися з нею, штовхалася у відповідь. Тобто коли вона народилася, ми вже були знайомі. Я був присутній при пологах, сам перерізав пуповину...

      — Просто не віриться, ви — рок-музикант «до мозку кісток»...

      — Я нормальна людина, мені цього хотілося і було важливим. Я взагалі думаю, що нічого важливішого за народження дитини немає. От просто не може бути! І вийшло так, що перші 40 хвилин її життя я з нею сам був. Лікарі забирали її важити, я пішов з ними, але раптом вони кудись зникли, і я лишився в маленькій комірчині з донькою на руках сам. Спілкувався з нею, вона впізнала мій голос і перестала плакати, кліпала отак очима (усміхається. — Авт.). А назвали ми її так теж ще до народження. Я познайомився з цим ім'ям, коли ми ходили з вертепом, де я був Меланкою — одягнув жіночий одяг, а Оля була Василем. Тобто ми були парою, яка ходить на старий Новий рік разом щедрувати. Тобто я сам був Меланкою, і коли всі називали це ім'я, воно мені подобалося особливо фонетично: дуже українське, милозвучне. Коли почали думати над ім'ям, навіть довго не вибирали й інакше як Меланка до неї не зверталися.

      — Після політичних подій останнього року багато хто не задоволений. Ви — як безпосередній учасник президентських виборів і частково — парламентських — розчаровані?

      — Мені здається, що єдина порядна й інтелігентна людина у всьому українському політикумі — це наш Президент, можливо, деколи аж занадто порядна. А все інше — продажні люди... Кілька винятків є, наприклад мої знайомі. Стосовно розчарувань, то я мерз для себе, а не для «Нашої України» — треба було, щоб Україна здобула такий досвід. Багато українців пережили те, що львів'яни пережили ще наприкінці 80-х. Думаю, небагато хто міг до Майдану сказати, що вони були на мітингах, які розганяли собаками і ОМОНом на початку 90-х.

      — Ви були?

      — Звичайно, виступав на цих мітингах, мені було 17 років. Потім тягали по КДБ, погрожували, що вивезуть у Сибір так, що і мати не буде знати, де я. Але найважливіше, що ми повинні навчитися — обурюватися. Знаєте, пересидіти у своєму гнізді — найбільший український недолік, треба його позбуватися.

      — Якби зараз був рух мас, ви б підтримали його зі сцени?

      — (Задумується. — Авт.) Мені важко про це судити. Щиро кажучи, зараз я навіть не обурююся: якось так все тупо, і смішно, і прикро... Більше грошей, ніж у політиці, заробити ще десь майже неможливо, саме тому і сьогоднішня ситуація з Морозом, і на парламентських виборах, коли у політику подалася інтелігенція, мені зрозуміла. Частково це залежить від менталітету того покоління. Великою помилкою було те, що Комуністичну партію не засудили, так як це було в інших європейських країнах. У мене деколи з'являється агресивний настрій, і я шкодую, що так і не з'явилося молодих радикалів, які б трошки постріляли. Але цілком можливо, що до такого стану народ доведуть...

      — Стосовно продажності, то ваш хороший знайомий Кузьма, з яким ви записували «Наші партизани», цим якраз грішив на всіх виборах...

      — Я думаю, на президентських тоді його якось трохи незаслужено критикували. Він займався шоу-бізнесом, і не думаю, що якісь його пісні зі сцени аж так би вплинули на вибір людей. Я, мабуть, єдиний, хто не припиняв iз ним спілкуватися протягом і після цієї історії і не змінив своє ставлення до нього. От буквально вчора з ним спілкувався. Є простий християнський принцип: засуджуй когось, якщо сам святий. Тоді був якийсь загальний психоз — це все виглядало дуже негарно. Ну хоча б могли критику витримати естетично і морально, а то виглядала вона тоді ще гірше, ніж вчинки Кузьми...  Взагалі любіть ближнього свого — так Книжка пише!