Олександр Лохманчук: Маю бажання і можу грати. Навіть за збірну

      Сьогодні чоловічу баскетбольну суперлігу важко уявити без легіонерів, до послуг яких звертаються навіть ті клуби, якi зовсім не претендують на чемпіонське звання чи єврокубкові успіхи. На зорі ж незалежного баскетболу теж не бракувало видовищних поєдинків, і майстерність плеяди виконавців, підготовлених ще за союзних часів, дозволяла спокійно обходитися без іноземних гравців. По-різному склалася доля провідних «піонерів» українського чемпіонату. Багатьом забракло наполегливості, везіння, менеджерського досвіду або ж не пощастило зі здоров'ям, щоб успішно влаштувати свою кар'єру у сильному європейському клубі чи навіть у НБА.

      Ще з тих часів залишилися одна традиція, яку започаткував один із «батьків» ФБУ Борис Корбан — влітку всі старі друзі-суперники, хоч би де вони проводили сезон і навіть якщо завершили кар'єру, гуртуються в команди і проводять турнір на березі Дніпра у Києві — «Кубок Гідропарку». І що може бути кращим для популяризації баскетболу, ніж можливість для аматорів пограти поруч зі знаними майстрами? На цьому майданчику під відкритим небом кореспондентові «УМ» і вдалося дізнатися, чим сьогодні живе такий непересічний баскетболіст, як Олександр Лохманчук.

      Без вражаючих польотів під щит цього «важкого» форварда, а часом і центрового (зріст — 208 см), важко було уявити збірну України часів становлення. Він достатньо потішив київську публіку своєю майстерністю, після чого грав у Туреччині, Франції, Італії та Німеччині. Саме в останній країні на нього чекали неприємності — з того моменту, як він у липні 2004-го підписав контракт із «Бамбергом». У вересні того року Олександр прибув у розпорядження цього клубу, виконавши всю програму підготовки. Але медики прискіпалися до аналізів українця, які були виправдані через передсезонні навантаження, і зажадали розірвати стосунки з гравцем. Звичайно, Лохманчук, маючи діючий контракт на руках, в якому записано, що клуб виплачує у такій ситуації всю суму, почав відстоювати свої права у суді. Тяганина призвела до того, що наш баскетболіст узяв тривалу паузу в активних виступах, підтримуючи форму в київському «Будівельнику», де він провів свої, напевно, найкращі роки. Зі спогадів, як він потрапив до знаної ще у СРСР команди, і розпочалася наша розмова.

      — Олександре, якщо не помиляюся, у складі «Будівельника» ти з'явився в доволі юному віці?

      — Так, ще в 16 років. Мене запросив головний тренер команди Зураб Хромаєв. За рік до цього «Будівельник» став чемпіоном СРСР, перемігши у драматичному фіналі каунаський «Жальгіріс» завдяки феноменальному кидку Олександра Волкова на останній секунді. Але Волкова і Білостінного, коли прийшов у команду, я вже не застав. Натомість продовжували грати інші чемпіони — Юрій Косенко, Андрій Подковиров, Андрій Шаптала, з'явився Євген Мурзін. Тож я встиг пограти в одному з найсильніших чемпіонатів на континенті, радянському, й одержати досвід спілкування з гравцями того покоління.

      — А незабаром і сам досить швидко вийшов на перші ролі в команді...

      — Це було трохи пізніше, а до цього я набував досвіду у Харкові, два сезони виступаючи за команду ТІІТ. У Києві ж тоді зібралася досить гарна команда з гравців практично одного віку.

      — Та й пішли ви всі майже одночасно.

      — Так, після чемпіонату Європи 1997 року. Особисто я хотів вже змінити щось у кар'єрі — пограти у зарубіжному клубі, заробити грошей. Цілком нормальне, як на мене, бажання для баскетболіста у розквіті кар'єри. Тим більше, що у мене народилася донька.

      — Звичайно, але це дало декому підстави звинувачувати гравців збірної у тому, що вони на Євро-97 «продавали» себе, не особливо турбуючись про результат.

      — Ми грали, як могли. Поступилися сильній збірній Іспанії — господарям турніру. Після цього була прикра поразка від німців і перемога над хорватами. Шкода, але чудова гра проти балканців не принесла нам турнірних дивідендів. Але ж, справді, ми грали проти кращих команд континенту, які не мали у себе тих проблем, що існували в нашому баскетболі.

      — І все ж той континентальний чемпіонат тобі запам'ятався, бо після нього розпочалася закордонна сторінка життя.

      — Я поїхав в Італію, де виступав за «Варезе». Клуб надав «Мерседес» та трикімнатну квартиру, навколо були доброзичливі люди. Я взагалі швидко закохався в цю країну, проте продовжити там кар'єру не вдалося через травму. На відміну від деяких наступних клубів, у Варезе, що розташований за 40 км від Мілана, під час лікування травми я не помітив жодного «кривого» погляду від команди чи фанатів. І все ж розрив хрестоподібної зв'язки та пошкодження меніску вибили мене на півроку, після чого важко було швидко вийти на свій звичний рівень.

      — Крім шансу закріпитися в Італії, травма завадила і здійсненню заповітної мрії будь-якого баскетболіста.

      — Так, саме літом того року я планував поїхати до тренувальних таборів в Америці. Хоча можливість переїхати за океан була ще років за п'ять до цього, коли кликали у студентську лігу. Не знаю, чи жалкувати, що тоді стримав себе. У принципі, є чимало прикладів, коли баскетболіст вчився у США, але не пробився в НБА. Щоправда, стати одним із кращих у Європі після американської школи точно можна.

      — Після цього ти з одного «гарячого» чемпіонату перебрався в інший — турецький...

      — «Фенербахче» тоді був суперклубом, який представляв стамбульський район Каламіс. Вони тоді вважалися ледь не найбагатшими в Європі і могли легко запросити до себе мегазірок. Мені довелося пограти разом з американцями Махмудом Абдул-Рауфом і Конрадом Макреєм, хорватом Жаном Табаком, словенцем Марко Міличем. Пам'ятаю, що під час локауту в НБА в сезоні 1998—1999 жовто-чорну форму турецького клубу ледь не вдягнули такі зірки заокеанської ліги, як Маркус Кембі і Джон Слейтер.

      Потім я повернувся до Італії, де грав за команду другої ліги «Сік'єзі». Далі були німецькі клуби «Байєр» і «Франкфурт» та французький «Нансі». Загалом мої закордонні вояжі тривали шість років і завершилися у 2003-му. Що вдієш, так склалося, що довелося часто змінювати клуби і країни. Найупевненіше я почувався «Байєрі», де набирав чимало очок і відчував довіру тренера.

      — Проте найсильнішим у ті часи все ж був італійський чемпіонат...

      — Так, але там у мене не склалося, як я вже казав, через травму. А зірок там і справді не бракувало. В одному з поєдинків я персонально діяв проти знаменитого американця Домініка Уїлкінса, який свого часу грав за «Атланту хоукс».

      — Дивно, що з таким досвідом після повернення в Україну ти, за великим рахунком, так і не заграв.

      — Андрій Подковиров запрошував у маріупольський «Азовмаш», але до підписання контракту справа не дійшла. Була розмова з президентом «Києва» Олександром Волковим про те, щоб пограти за цей клуб два-три роки і завершити в ньому кар'єру. Але прийшов італійський тренер, який зламав ці плани. Минулого року я трохи виступав за свій рідний «Будівельник», проте знайти спільну мову на майданчику з молодими хлопцями було не так просто. Попри це, хочу висловити велику подяку Євгену Мурзіну, який надає можливість підтримувати фізичну форму в «Будівельнику», більше того, переконує мене не зменшувати навантаження.

      — А як, на твій погляд, виглядає перспектива колись відомого в Європі київського клубу?

      — Важко сказати — все залежить від фінансування. Років десять тому це були одні суми, а зараз значно більші. Звичайно, хотілося, щоб «Будівельник» знову відродився.

      — Тим більше, що, як кажуть, Мурзін на сьогодні — найсучасніший український тренер?

      — Він прагне знайти щось нове, змінити старі стереотипи тренувань, налагодити швидкісну і гармонійну гру. Він не соромиться розпитувати, цікавитися новими віяннями. Коли я грав у Німеччині чи Франції, то привозив Мурзіну на його прохання касети, книги. За таким мислячим наставником майбутнє.

      — І він міг би очолити збірну України?

      — Думаю, що цілком. Результат останнього виступу національної збірної повністю закономірний — на краще не варто було й розраховувати. Перед чемпіонатом керівництво відмовилося від групи вікових гравців. Хоча, на мій погляд, Леонід Яйло, Микола Хряпа, Олександр Окунський та Григорій Хижняк могли б підсилити збірну. Курс на омолодження ще міг би себе виправдати у відбірковому циклі, а у фінальній частині першості Європи багато вирішував досвід гравців. Я не вважаю наше покоління «старим». У французів, наприклад, грає Антуан Рігодо, який старший за нас на два роки!

      — Судячи з інтонацій, ти ще маєш бажання зіграти за збірну?

      — Звичайно, було б добре перевірити свої сили у складі збірної на якомусь турнірі — це допомогло б мені визначити свою подальшу долю. А взагалі, повертаючись до теми збірної, зауважив би, що навіть повернення досвідчених гравців — не панацея, бо потрібно змінювати стиль національної команди. Збірна не прогресує ще й тому, що в нашому чемпіонаті занадто багато легіонерів, які не дають розкритися місцевим талановитим хлопцям. Я інколи ходжу на матчі «Будівельника», і, як на мене, цікавіше дивитися на гру українських хлопців. Тому для збереження національного баскетболу потрібна квота на легіонерів у два-чотири чоловіки.

      — А ще, вочевидь, інакше потрібно ставитися до дитячого баскетболу?

      — Звичайно, адже я починав грати у Керчі, і з дитячою командою ми об'їздили майже весь Радянський Союз. А зараз деяким дитячим командам з периферії проблематично виїхати навіть до Києва, але ж без ігрової практики підвищувати майстерність неможливо.

      — Які особливості Лохманчука-гравця ти виокремив би сам? Крім, звичайно, всім відомої стрибучості.

      — Я завжди, попри назву «важкий» чи «потужний» форвард, прагнув не поступатися «маленьким» гравцям у швидкості, міг пресингувати, робити перехоплення. А ось ведення м'яча — не мій козир, мабуть, через зріст.

      — Багато хто пам'ятає і твої триочкові серії, а яка запам'яталася найбільше?

      — Коли грав за харківський ТІІТ проти іспанської «Сарагоси» в єврокубках з 15 дальніх кидків вдалося закинути 10. Щоправда, перших п'ять спроб були невдалі, і я міг цілком стати антигероєм матчу. У другій половині зустрічі все змінилося, і я набрав загалом 52 очки — це мій рекорд результативності.

      — Олександре, і все ж не можу не запитати, що далі? Можливо, варто спробувати себе тренером?

      — Я справді пройшов різні школи, бачив у дії багатьох цікавих наставників і в голові накопичилися певні знання. Проте я ще не замислювався над завершенням кар'єри, бо готовий ще виходити на майданчик. Хотілося б завершити кар'єру у гарній команді, непоганому чемпіонаті. Думаю, сили і майстерність у мене для цього є.