Нічого на дзеркало кивати...

      Недавно в ефірі «5-го каналу» режисер Олександр Шапіро був поставлений перед фактом: авторське кіно зняти легше, ніж комерційне, яке було б успішним та якісним. Мовляв, ну що таке авторське кіно? Спершу треба пірнути у власний потік свідомості, а потім лише звинуватити критиків чи членів журі якогось фестивалю у тому, що вони ще не доросли до рівня автора. А от зробити фільм, який мав би шалені касові збори, при цьому був вищого гатунку та ще й глядачів примушував замислитися над закладеною у нього ідеєю, — ось де вищий пілотаж! Тоді Шапіро намагався наводити якісь приклади успішного прокату фестивальних картин, і прикладів, пригадується, йому бракувало. Але сьогодні він би неодмінно згадав про фільм Кирила Серебреннікова «Зображуючи жертву», який збирає аншлаги в українських кінотеатрах.

      Ця історія вже має театральну версію — вистави за п'єсою драматургів братів Преснякових є в репертуарах кількох російських театрів. До «Жертви» лідерство у жанрі чорної  комедії утримував Микола Коляда. І було воно, за великим рахунком, не надто вистраждане, бо після короткотривалого захоплення мистецтво до чорної комедії почало ставитися обережніше, ніби боячись перегодувати і без того знервованого сучасника саркастичною правдою життя. (Та ще й посміятися над тим, що він дурний, бідний і безрадісний). Сьогодні ж гаманці сучасників у порівнянні з 90-ми помітно потовстішали, самооцінка зросла, а тому й чорна комедія, яку ще вчора можна було порівняти з червоною ганчіркою для бика, наразі стала цікавою альтернативою численним бойовикам від російських кінематографістів.

      У свою картину Серебренніков запросив акторів, які навряд чи зустрілися б разом у якомусь іншому мистецькому проекті. Лія Ахеджакова, Анна Михалкова, Марина Голуб, Марат Башаров, Максим Коновалов, Андрій Фомін, Федір Добронравов, Олександр Ільїн, Ігор Гаспарян... Перед ними режисер поставив просте і водночас складне завдання: зіграти життя, гіпертрофувавши у кілька разів усі його негативні прояви. У «Зображуючи жертву» сміються над речами, над якими нормальним людям сміятися якось незручно — над смертю, наприклад. Принаймні так їх учили з дитинства... Але наслідки повторювання слова «халва» відомі, вважає режисер, та й популярну російську приказку про люстерко і пику ще ніхто не скасовував. Головний герой картини, Валентин (Юрій Чурсін), має досить оригінальну «професію» — він зображає жертву на слідчих експериментах, валяючись «бездиханним трупом» на місцях злочинів.

      Відпочити від «роботи» йому не вдається навіть після «трудової вахти»: Валентина навідує тінь мертвого батька, не дають розслабитися й родичі, які поки що не розпрощалися з цим світом і далекі від того, щоб бути прикладом для інших. Його життю, де змішалися в купу коні й люди, добірна лайка й погони правоохоронців, провокації i тихий відчай, жертви й злочинці, ледь вловимий революційний мотив і тверде усвідомлення того, що ніяких революцій чекати не варто, дуже пасує слово маячня. І я точно знаю, що ті глядачі, які з ентузіазмом регочуть над численними, пересипаними матом,  жартами фільму і не зображують жертву, як наш герой, у своїй повсякденності з такою маячнею зустрічаються ледь не на кожному кроці. Ось тільки Лію Ахеджакову в образі господинi японського ресторану вони навряд чи колись зустрінуть. А романс японською у її виконанні почують лише, якщо подивляться фільм «Зображуючи жертву».

      Емоційний і дуже естетський фільм Кирила Серебреннікова — виявляється, і чорна комедія у виконанні професіонала може бути естетською — вже став переможцем на фестивалі «Кінотавр». З усього, ця перемога не остання.